Акт Злуки УНР і ЗУНР: його втілення та значення для сьогодення

ЛОПУГА О. В.

Студентка 2 курсу

Інституту прокуратури і слідства

Національний університет

«Одеська юридична академія»

 Акт Злуки УНР і ЗУНР: його втілення та значення для сьогодення

У постійній боротьбі українського народу за утворення національної держави ідея соборності завжди була актуальною. Її витоки ще сягають часів Київської Русі, об’єднавчої ролі великокняжого престолу, спроб Богдана Хмельницького мати козацьку державу «по Львів, Холм, Галич», продовжується у пошуках української ідентичності в слов’янському світі кирило-мефодіївськими братчиками, Головною Руською радою, приводить до чіткого написання в документах перших українських політичних партій ХІХ століття – початку ХХ століття. 

Метою наукової роботи було дослідити основні історичні аспекти об’єднання українських земель: ЗУНР та УНР, проаналізувати цей історичний феномен, з’ясувати наскільки адекватними були події січня 1919 року та зв'язок цих подій із сьогоденням.

Доба Української революції  початку ХХ століття позначена кількома знаковими подіями. 22 січня 1918 року за  ІV Універсалом Центральної  Ради Українська Народна Республіка стала «самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою». 19 жовтня 1918 року Українська Народна Республіка  у Львові проголосила Галичину, Північну Буковину та Закарпаття «українською національною територією», яка невдовзі  дістала офіційну назву – Західноукраїнська Народна Республіка, і нарешті 22 січня 1919 року настав день ухвали Акта злуки УНР і ЗУНР.

Біля стін  Святої Софії  у Києві ухвалили рішення про  об’єднання єдиного народу в цілісну  державу. В Універсалі Директорії України урочисто наголошувалося: «здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка». Ця подія неспроста відбулась саме 22 січня, керівники УНР хотіли підкреслити зв'язок  між проголошенням самостійності УНР та об’єднання українських земель. Таким чином були поєднані дві визначні дати в історії українського народу День Незалежності і День Соборності.

Слід відзначити, що об’єднавча ініціатива належала західноукраїнському  проводу і мала свою передісторію, позначену підписанням 1 грудня 1918 року у Фастові прелімінарної угоди між представниками ЗУНР і Директорії. Українська Національна Рада у Станіславові 3-го січня 1919 року прийняла ухвалу про злуку і надала своїй делегації повноваження на офіційне погодження з представниками УНР у Києві питання про державне об’єднання.

Очевидно, крім ідейних та духовних підстав, одним з мотивів  прискорення природного процесу  виступали й бажання та розрахунки ЗУНР використати загальнодержавний  військовий потенціал для відсічі  польській військовій експансії. В багатьох містах Галичини, Буковини, Закарпаття пройшли урочистості з нагоди укладення Акта злуки. У Наддніпрянській Україні такі заходи не мали подібного масового характеру, та й переважна частина її території, як відомо, на той час уже була зайнята більшовиками, стала радянською.

Проаналізувавши цю подію  з майже столітньої дистанції, стає очевидним те, що це був порджений революційною боротьбою вияв волі українців до етнічної і територіальної консолідації, свідченням могутнього потягу до формування політичної нації. Проте досягнувши цілі, цей процес призупинився і в подальшому не набув розвитку. Крім того, це стало одним із моментів поразки Української революції і втрати національної державності. Через низку суб’єктивних і об’єктивних чинників соборницькі устремління не були втіленні в життя. У наш час ця обставина  дістала велику кількість оцінок. Дійсно, поразка об’єднавчих  намагань дає підстави для несхвальних відгуків, проте не звільняє від потреби об’єктивних і зважених оцінок. 

Аналізуючи цей вузловий момент нашої історії, ми не говоримо про альтернативи. А якби цей проект було реалізовано? Взагалі наша історія має безальтернативний характер. У цьому плані є цікавою думка Стівена Коена, який говорить про те, що офіційне заперечення наявності альтернатив у минулому, а відповідно і в сьогоденні, є опорою політичної диктатури. Тобто така історія може лише обслуговувати пануючий режим, обслуговувати владу. Може слугувати й деяким іншим політичним цілям. Але навряд чи така історія чомусь може навчити, що й підтверджує наше сьогодення. Воно свідчить про те, що сьогодні знову маємо класичну формулу: історія вчить тому, що нічому не вчить. До речі, французи й американці з часом змінили підходи до своїх

національних революцій, якщо точніше, привели їх у більшу відповідність із сучасними цінностями.

Нереалізованість Акта злуки не може перекреслити його історичної та ідейно-політичної значущості. Адже це був приклад усвідомленого об’єднавчого руху, цивілізованого, неекспансіоністського збирання етнічних територій, гілок нації в єдиній суверенній державі. Він залишив глибокий слід у долі та історичній пам’яті українського народу, а в наступні десятиліття незмінно залишався потужним інтеграційним чинником та високим ідейним імперативом усіх без винятку політичних сил і таборів.

Нам потрібно особливо акцентувати увагу на цій обставині і тому, що сьогодні до України, як це не дивно, висуваються територіальні претензії. І вже навіть не на рівні політиків, а на рівні піддержавної політики. У деяких країнах достатньо зайти в історичний музей, де побачити, що українські території вписані у сферу їх інтересів.

В умовах розколу на дві соціально-політичні системи розкраяна Україна опинилася в епіцентрі гострого глобального протистояння, коли наші етнічні терени й населення використовувалися як розмінна монета у чужих задумах і діях. Навряд чи сьогодні можна ствердно говорити, що ті часи безповоротно відійшли в минуле й історія нездатна на повторення на новому витку зовсім небажаних для українців рецидивів.

На мій погляд, сучасна Україна повинна проводити зважену й, водночас, послідовну зовнішню політику. Маємо вибудовувати відносини з іншими країнами на фундаментальних принципах рівноправного партнерства і добросусідства, незмінно дбати про утвердження державної незалежності, збереження територіальної цілісності та системно працювати над суб’єктним інтегруванням до світового співтовариства. При цьому ключовим пріоритетом має бути повноцінна участь у європейському регіональному співробітництві. І, звісно ж, використовувати весь позитив співпраці зі Співдружністю Незалежних Держав.

Нам усім слід наполегливо  працювати над тим, аби історично  закладені лінії внутрішніх українських  розмежувань нівелювалися, а поняття  «Схід» і «Захід» були позбавлені політичного, і тим більше конфронтаційного, підтексту. Суспільство треба об’єднувати навколо фундаментальних цінностей, іманентно властивих українському народові – свободи, незалежності, соборності.

Я вважаю,що в цьому і полягає актуальність цієї наукової роботи, оскільки досить важливо розуміти вузлові моменти вітчизняної історії, на їх основі вчені зможуть запропонувати певну формулу суспільного устрою, організації життя суспільства, яка б відповідала національним інтересам і сприяла вирішенню реальних проблем, які повстали перед нами.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури

1. В. М. Іванов. Історія держави і права: Навч. посіб. – К.:МАУП, 2002. –Ч. 2. – 2003. – 224 с.
2. В.М.Литвин. Стаття: «Соборність і регіоналізм». Газета :«Голос України» 19 травня 2012 року
3. Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Історія української державності, - Львів: Світ, 1995. – 248 с.
4. П. Гай-Нижник . Акт Злуки УНР і ЗУНР: втілення і крах ідеалу Соборної України // Регіональні проблеми української історії: Збірник наукових праць. - Вип.1. - Умань, 2008. - С.44-58.
5. П. Гай-Нижник . Акт Злуки УНР і ЗУНР: втілення і крах ідеалу Соборної України // Історичний календар 2010. - Вип.13. - К., 2009. - С.17-27.