Міжнародне космічне право

Держави-учасниці Договору про космос (ст. VI), несуть міжнародну відповідальність за національну діяльність у космічному просторі незалежно від того, чи здійснюється вона урядовими органами, або неурядовими юридичними особами, і за забезпечення того, щоб національна діяльність проводилася відповідно до положень, що містяться в цьому договорі. У разі діяльності в космічному просторі міжнародної організації, відповідальність за виконання договору несуть, поряд із міжнародною організацією, також держави, що беруть участь у ній.

Розвиваючи зазначені  положення, стаття VII Договору передбачає, що кожна держава, яка здійснює або  організує запуск об'єкта в космічний  простір, а також держава, із території  або з установок якої провадиться запуск об'єкта, несе міжнародну відповідальність за збитки, заподіяні такими об'єктами або їхніми складовими частинами на Землі, у повітряному або космічному просторі іншої держави, її фізичним або юридичним особам.

 

7. Збереження суверенних прав держав на космічні об'єкти, що запускаються ними.

Відповідно до статті VIII Договору, держава-учасниця Договору, у реєстр якої записаний об'єкт, запущений у космічний простір, зберігає юрисдикцію і контроль за таким об'єктом і над будь-яким членом екіпажу цього об'єкта під час їхнього перебування в космічному просторі, що характерно і для інших міжнародних просторів.

 

8. Надання допомоги екіпажу космічного  корабля у разі аварії, лиха, вимушеної  посадки.

Держави-учасниці Договору розглядають космонавтів як посланців людства в космос і надають їм всіляку допомогу у випадку аварії, лиха або вимушеної посадки на території іншої держави-учасниці або у відкритому морі. Космонавти, що здійснюють таку вимушену посадку, повинні бути в безпеці і негайно повернені державі, у регістр якої занесений їхній космічний корабель.

 

4. Правовий режим космонавтів  та космічних об‘єктів.

 

Космічний об'єкт - небесне тіло (астрономічний об'єкт) або космічний апарат, який знаходиться в космічному просторі за межами земної атмосфери.

До природних космічних об'єктів відносяться зірки, планети і їх природні супутники, астероїди, комети і т. п. Штучні космічні об'єкти – космічні апарати, останні ступені ракет-носіїв та їх частини.

Конвенції ООН «Про відповідальність» 1972 р. і «Про реєстрацію» 1975 р. трактують поняття космічного об'єкта, як будь-якого штучного об'єкта (включаючи його складові частини і засоби доставки), що запускається в космічний простір. Таким чином, міжнародне космічне право використовує термін «космічний об'єкт» тільки по відношенню до об'єктів штучного походження. Для позначення природних космічних об'єктів в міжнародному космічному праві використовується назва – «небесні тіла».

 

У Договорі про космос 1967 р. встановлено, що космонавти розглядаються як посланці людства в космос. Виконуючи космічні польоти навіть у складі міжнародних екіпажів, космонавти є представниками своїх держав, однак при цьому їхня діяльність носить і загальнолюдський характер.

Згідно Договору держава, у реєстр якої занесений об'єкт, запущений у космос, здійснює юрисдикцію й контроль над будь-яким екіпажем цього об'єкта. Отже, і іноземні громадяни, що є членами екіпажу космічного об'єкта, підпадають під юрисдикцію держави його реєстрації, якщо інше не передбачено спеціальними угодами. Юрисдикція держави реєстрації здійснюється під час знаходження об'єкта в космічному просторі, у тому числі й на небесному тілі.

У відповідності з  Договором про космос 1967р., держави зобов'язані надавати космонавтам усіляку допомогу у випадку аварії, нещастя або вимушеної посадки на території іншої держави або у відкритому морі. Таким космонавтам повинна бути забезпечена безпека, і вони негайно повинні бути повернуті державі, у реєстр якої занесений їх космічний корабель. Держави зобов'язані інформувати одна одну або ООН про виявлені ними явища у космосі, які могли б становити небезпеку для життя або здоров'я космонавтів.

Аналогічні положення  містяться в Угоді про рятування 1968 р. (яка була укладена якраз на випадок нештатної посадки на території інших держав) та Угоді про Місяць 1979 р. Права власності держави реєстрації на космічні об'єкти, запущені в космос, і на їхні складові частини залишаються незачепленими під час їхнього знаходження в космічному просторі або на небесному тілі, або після повернення на Землю. Такі об'єкти і їхні складові частини, виявлені на іноземній території, повинні вертатися державі реєстрації космічного об'єкта.

Слід зазначити, що повернення космонавтів державі, що запустила, є безумовним зобов'язанням, і держава, що повертає їх, не повинне вимагати компенсації витрат, пов'язаних з рятуванням і поверненням «посланців людства в космос».

Що ж стосується повернення космічного об'єкта і його складових частин, то дане зобов'язання не є безумовним: необхідний запит про це держави, що запустила космічний об‘єкт; на вимогу необхідно представити до повернення розпізнавальні дані; витрати по виявленню й поверненню об'єкта і його складових частин повинні покриватися державою, що запустила. Згідно Конвенції про реєстрацію 1975 р., держава, що здійснює такий запуск, реєструє космічний об'єкт у національному реєстрі. Кожна держава, що запускає, представляє Генеральному секретареві ООН у найкоротший строк необхідну інформацію про кожний космічний об'єкт, занесеному в її реєстр. На основі цієї інформації ведеться реєстр, до якого забезпечується повний і відкритий доступ (www.unoosa.org/oosa/osoindex.html).

Відповідно права власника космічного апарату протягом процедур повернення не зазнають жодних змін, тому питання власності на космічні об'єкти не слід плутати з питаннями юрисдикції. Наприклад, космічний апарат, зареєстрований в Україні і підпадає під її юрисдикцію, може перебувати у державній власності самої України, в приватній власності юридичних або фізичних осіб, включаючи іноземних, у власності іноземної держави чи міжурядової організації.

 

Складні юридичні питання виникають  в рамках реалізації міжнародних  космічних проектів. Так, Угода про Міжнародну космічну станцію (МКС) передбачає, що кожна з держав зберігає юрисдикцію і контроль над тими елементами станції, які вона реєструє. Тобто в правовому відношенні МКС не є єдиним простором, а розглядається як сукупність зістикованих космічних об'єктів зі своєю юрисдикцією на кожному з них, подібно до того, як якщо у відкритому морі пришвартуються один до одного військові кораблі різних держав. Разом з тим кожна держава зберігає в ході польоту юрисдикцію, в тому числі кримінальну, над своїми громадянами, навіть якщо вони знаходяться на території «чужого» модуля або у відкритому космосі. На випадок злочину, коли правопорушник і потерпілий будуть громадянами різних держав, передбачаються більш складні процедури вирішення питання.

 

Останнім часом в космос все  частіше відправляються туристи. Космічний туризм як різновид комерційної космічної діяльності не забороняється ні одним з діючих міжнародно-правових актів. Початок космічного туризму ознаменував політ Денніса Тіто на борту російського корабля «Cоюз» на МКС в 2001 році. Організацією польотів туристів в Росії займаються Роскосмос і компанія «Спейс Едвенчерс» (Space Adventures), які співпрацюють з 2001 року.

Однак у 1960-1970-і роки, коли вироблялися  основні положення космічного права, про туризм зі зрозумілих причин не дуже замислювалися. Тому на сьогодні відсутнє міжнародно-правове розмежування між професійними космонавтами і туристами. Всі вони наділяються почесним статусом посланців людства в космос, а на державах лежить обов'язок надавати їм всіляку допомогу у випадку аварії, лиха або вимушеної посадки поза території своєї країни. У космічному просторі, у тому числі і на небесних тілах, космонавти однієї держави повинні надавати можливу допомогу космонавтам інших держав (навіть якщо вони називають себе астронавтами).

Для юридичного оформлення такого виду економічної космічної діяльності зазвичай укладається контракт між космічним туристом і посередником, а також контракти з Роскосмосом. Якщо потенційний турист дискваліфікується в процесі підготовки до польоту, він тим не менше зобов'язаний сплатити повну вартість польоту: відповідні ризики із самого початку нерідко страхуються. До початку польоту космічний турист повинен дати письмову згоду на дотримання Кодексу поведінки, прийнятого на МКС, а також виконання наказів командира екіпажу.

Існують комерційні проекти, які розробляють власні ракети-носії, космічні кораблі і «орбітальні готелю» для довготривалого перебування туристів на орбіті. Держава, що здійснює запуск, несе міжнародну відповідальність за всю національну космічну діяльність, в тому числі і за діяльність у космосі іноземного громадянина – космічного туриста. У цьому зв'язку завданням держави є національне правове вирішення питань сертифікації, ліцензування, страхування космічного туризму, як і будь-якої іншої комерційної космічної діяльності. У США для вирішення даних питань в 2004 р. були прийняті поправки до Закону про комерційні космічні запуски 1984 р. (Commercial Space Launch Amendments Act), також були затверджені в 2007 р. Правила Федерального управління цивільної авіації США про вимоги, яким повинні відповідати екіпаж і учасники пілотованих космічних польотів (FAA Human Space Flight Requirements for Crew and Space Flight Participants). У поправках до закону 1984 р. робиться відмінність між «екіпажем» і «учасниками космічного польоту».

США сьогодні – єдина держава, яка прийняла національне законодавство, спеціально застосовне до регулювання космічного туризму.

 

6. Міжнародно-правова відповідальність  за шкоду, заподіяну космічними  об’єктами. 

 

Зі зрозумілих причин міжнародне космічне право приділяє особливу увагу відповідальності за космічну діяльність. Договір про космос 1967 р. встановив загальне правило, згідно з яким держава несе відповідальність за всю національну діяльність незалежно від того, здійснюється вона урядом або фізичними і юридичними особами. Вона має забезпечити відповідність цієї діяльності міжнародному праву. Навіть у тому випадку, якщо така діяльність здійснюється міжнародною організацією, солідарну відповідальність несуть і держави-члени.

Питанням відповідальності за шкоду, заподіяну космічними об'єктами, присвячена Конвенція відповідальність 1972 р. Вона встановила абсолютну відповідальність держави, що здійснює запуск, за шкоду, завдану її космічним об'єктом на поверхні Землі або повітряному судну в польоті (ст. 2). Тобто держава несе відповідальність за шкоду незалежно від наявності її вини. Це один із прикладів міжнародної відповідальності за джерело підвищеної небезпеки.

Якщо  шкоди завдано не на поверхні Землі, а в космосі або повітряному просторі космічному об'єкту однієї держави таким же об'єктом іншої, то остання несе відповідальність лише за наявності вини. Коли у запуску бере участь кілька держав, всі вони несуть солідарну відповідальність. Ця Конвенція не відноситься до випадків відповідальності за шкоду громадянам держави, що здійснює запуск, а також іноземцям, які беруть участь у запуску.

Питання відповідальності вирішуються  на міждержавному рівні навіть у тому випадку, якщо шкода завдана фізичним та юридичним особам. Претензія про відшкодування збитків передається по дипломатичним каналам, а в разі недосягнення врегулювання – до Комісії по розгляду претензій. Кожна із сторін призначає по одному члену, які обирають третього. Комісія виносить ухвалу рекомендаційного характеру, якщо сторони не домовились про інше.

 

Окрім вищезазначеного, залишається чимало невирішених проблем, що вимагають заповнення прогалин і конкретизації норм міжнародного космічного права. Все більш нагальною стає проблема засмічення навколоземного простору космічним сміттям і правових основ боротьби з ним. Зараз на висотах до 2000 км відстежується близько 8000 штучних об'єктів, 95% з яких – космічне сміття. Стикаючись, уламки дробляться. Їх число подвоюється приблизно кожні 30 років. Щоб стримати зростання космічного сміття, треба заборонити підривати старі супутники і зобов'язати зводити їх з орбіти.

Багато незрозумілого залишається і в питанні про можливе комерційне використання природних ресурсів небесних тіл, наприклад, у зв'язку з проектами видобутку гелію-3 на Місяці.

Періодично дебатується питання  про правомірність спроб здійснення зв'язку з гіпотетичними позаземними  цивілізаціями: деякі політики вважають, що вони можуть нести загрозу для  Землі і повинні бути поставлені під контроль ООН.