Проблеми демократії держави та політичних відносин суспільно-політичній думці України кінця 19- початку 20 ст.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І  НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ АВІАЦІЙНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІНСТИТУТ АЕРОПОРТІВ

 

 

 

Реферат

з дисципліни «Політологія»

на тему: « Проблеми демократії держави та політичних відносин суспільно-політичній думці України кінця 19- початку 20 ст. »

 

 

 

 

Виконала cт.

групи ІАП 404

Перевірила : Мазур Л.В.

 

 

 

Київ 2013

 

Зміст.

Вступ.

1. Демократичне народництво.

2. Лібералізм.

3. Націонал-комунізм і соціал-комунізм.

4. Консерватизм.

5. Націоналістичний напрям.

6. Націонал-демократичний.

Висновок.

Використана література.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Видатний соціолог і політолог 19 ст. Михайло Драгоманов успадкував і продовжив традиції Кирило - Мифодіївського товариства в дослідженні політичних відносин. Це знайшло своє відображення в програмі „Громади” (підписаний С.Подолинським, М.Павликом і М.Драгомановим) – організація української інтелігенції, що була заснована в 1880р., в якій було конкретизовано концепцію слов’янської федерації та обґрунтовано методи боротьби із самодержавством. 
 Основу соціально-політичних та державних поглядів М.Драгоманова становила автономно-федералістська концепція. Мислитель поклав надії на радикальну політичну реформу всієї Росії з принципами свободи та децентралізації державної імператорської влади. 
М.Драгоманов більшою мірою виступав за реформи, а не був прихильником радикальних революційних методів. Поступовість прогресу суспільства, високий розвиток свідомості мас, розумна пропаганда, на його погляд, були більш ефективними для втілення соціалістичного ідеалу, ніж криваві повстання та революції. 
 Виступаючи за автономно-федеративний устрій, М.Драгоманов допускав можливість політичної та національної автономії України на основі земської автономії, без державного відокремлення від Росії. У пошуках шляхів прогресу вчений категорично відкидав скороспілі, а тим паче авантюристська дії, розуміючи, що вони до добра не приведуть. 
М.Грушевський розглядав народ як діяльні сну соціальну силу, що скрізь століття та різні політичні й соціокультурні обставини може нести ідею „національної самооборони” та „національної смерті”. Він пояснював, що вся історія українського народу – це пробудження енергії соціальної самооборони перед небезпекою видимої національної смерті. 
 Під народам М Грушевський розумів українське селянство. Ця позиція залишалася незмінною протягом усієї його соціальної діяльності. У селянстві він вбачав відродження та майбутнє України. Нові соціально-економічні процеси 20 ст., на думку Грушевського ,не змінили ролі селянства як провідної соціальної сили в політичному та національному житті.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

У XIX—XX ст. теоретичний доробок  українців — представників різних галузей політичних досліджень —  є чималим за обсягом і фактично охоплює всі впливові напрями  суспільно-політичної думки століття, серед них:

— народницько-демократичний (його репрезентували М. Гру шевський, С. Шелухін, Р. Лащенко);

— ліберально-демократичний (М. Драгоманов і Б. Кістяківський);

— соціал-демократичиий і націонал-комуністичний (І. Франко, В. Винниченко, М. Хвильовий, О. Шумський, М. Скрипник);

— консервативно-державницький, започаткований П. Кулішем і представлений  у XX ст. В. Липинським, С. Томашівським, В. Кучабським;

— націоналістичний напрям, формування якого передусім пов'язане  з іменами М. Махновського, Д. Донцова;

— націонал-демократичний, пов'язаний у цей період з іменем І. Багряного.

Народницько-демократична течія  отримала наукове обґрунтування  в наукових розробках М. Грушевського (1866—1934 pp.), Р. Лащенка (1878— 1929 рр.) та С. Шелухіна (1864—1939 рр). Вважаючи найвищим критерієм історичної оцінки народний добробут, вони досліджували історію українського народу як окремої культурно-етнічної одиниці. Представники зазначеної течії обґрунтували можливість і доцільність федеративного та конфедеративного об'єднання з тими країнами, з котрими Україна мала і підтримувала історичні зв'язки, зокрема з Литвою та Білорусією (М. Грушевський), Росією (Р. Лащенко), Чехією, Сербією, Хорватією, Словенією, Словаччиною (С. Шелухін). Вони вважали, що федерація є оптимальною формою майбутнього державного устрою України і має сприяти зміцненню її державності. Основними засадами будівництва української державності вони вважали: народоправство, демократизм, безкласовість, розуміння народу як територіального об'єднання усіх громадян, що проживають в Україні, незалежно від їхньої національної, партійної та класової приналежності, віросповідань і мов.

Михайло Грушевський (1866—1934 pp.) — патріарх української політичної думки XX ст. — простежував закономірний процес формування українського народу як окремої етнокультурної спільноти, всебічно обґрунтував його природне право на свою історію, національну культуру і власну державність. Народницький зміст світогляду М. Грушевського визначають ідеї народоправства, пріоритету інтересів "маси народної" над інтересами держави. Визначаючи цінність держави "як культурної і поступової форми", учений вважав, що її можна відстоювати лише тоді, коли "вона дає змогу духовно-моральну, економічну і політичну розвиткові громади". Він чимало зробив у царині розроблення концепції побудови незалежної української держави як демократичної республіки. Значне місце в його поглядах посідає ідея федералізму та місцевого самоврядування.

Поширенню ліберальних течій  в Україні сприяли наукові  розробки М. Драгоманова (1814—1895 pp.), Б. Кістяківського (1863—1920 pp.), М. Тугана-Барановського (1871—1919 pp.), В. Вернадського (1863—1945 pp.) тощо. Михайло Драгоманов — видатний український політичний мислитель і громадський діяч XIX ст. Його політичні погляди можна означити як соціальний лібералізм. М. Драгоманов вважав, що рушієм усієї еволюції є окремий людський індивідуум, його душа, воля й інтелект. Він був еволюціоністом у трактуванні історичного процесу, пропагував поступовість реформування суспільства на основі піднесення його культури й освіченості, а не внаслідок кривавих повстань.

Вищеназвані вчені сформували ідеї українського лібералізму:

— демократичної держави  можливе лише за умови політичної свободи (М. Драгоманов), де остання  тлумачиться як сукупність конституційно  закріплених прав громадян;

— домінантною цінністю у  співвідношенні "людина — суспільство  — держава" є "людина", незалежно  від соціального статусу конкретної особи;

— у системі політико-економічних  категорій центральною категорією є категорія приватної власності  на засоби виробництва (М. Туган-Бара- новський);

— визнання верховенства права  в суспільному житті, взаємозалежності права та свободи, необхідності поєднання  соціальної та правової ідей (Б. Кістяківський);

— пріоритет загальнолюдських цінностей над соціально-класовими  чи національними (В. Вернадський);

— децентралізація держави  як засіб обмеження державної  влади, популяризація етичних засад  політичної діяльності, поєднання політики та моралі (М. Драгоманов).

Формування націоналістичного  напряму в українській політичній думці пов'язане з іменами М. Міхновського (1875—1924 pp.), Дмитра Донцова (1883—1973 pp.).

Д. Донцов — ідеолог радикальної течії, що отримала назву інтегрального, або чинного націоналізму, наголошував на відмінностях його поглядів від попередніх націоналістичних концепцій. Він розглядав націю як абсолютну цінність, закликав відкинути "всі лібералізми, демократизми, соціалізми, всесвітянство, пацифізми", що заважають консолідації нації довкола ідеалу її могутності та всевладності. Для поширення національних ідеалів в українському народі, на думку Донцова, потрібно перетворити українця на людину, яка готова жертвувати в ім'я ідеалів руху, котра б горіла майже релігійною любов'ю до своєї нації і визнавала етичним лише те, що зміцнює її силу. Антидемократичність інтегрального націоналізму проявилася згодом у вождистській ієрархічній структурі, жорсткій внутрішній дисципліні, усуненні політичних противників у самому націоналістичному таборі.

Консерватизм в Україні  був менш поширеним, ніж лібералізм, і впродовж тривалого часу залишався  екзотичним свідченням наявності нетривких, монархічних традицій. Найбільшим і  найвпливовішим представником українського консерватизму став В. Липинський (1882—1931 pp.), світогляд котрого сформувався під впливом політичних і соціологічних концепцій Європи та ідей українського визвольного руху. Йому належить розробка концепцій української трудової монархії, заснованої на засадах спадкового гетьманства та станової представницької влади — класократії, тобто структурованого, плюралістичного суспільства, рушійним чинником якого мала стати аристократична еліта; обґрунтування визначальної ролі держави у становленні української нації — на засадах громадянства і за активної ролі такого чинника, як територіальний патріотизм, на ґрунті якого могли б об'єднатися усі громадяни, незалежно від етнічної, класової, конфесійної належності та соціально-культурного рівня. Він визначав патріотизм як "свідомість своєї території, любов до своєї землі, до всіх без винятку її мешканців", а українцем називав кожного, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією, щоб із різних народів і вір постала українська держава. Правлячу еліту В. Липинський бачив як відкриту політичну структуру, що забезпечує реальний плюралізм ідей і поглядів різних угрупувань, можливість передання влади від однієї аристократичної групи до іншої, яка постійно поповнюється за рахунок "кращих людей" від усіх суспільних класів.

Серед інших представників  ідеології консерватизму можна  виокремити С. Томашівського (1875—1913 pp.), В. Кучабського (1895—1945 pp.), які пропагували ідеї запозичення західноєвропейських здобутків до політичних потреб України, подолання анархізму української еліти та її підпорядкування державним інтересам; підвищення її освітнього рівня; відродження традиційних моральних цінностей; рекрутування нової еліти з представників різних верств суспільства.

Вказаних представників  українського консерватизму об'єднували такі ідеї:

— критичне ставлення до української народницько-соціалістичної демократії, націоналізму та російського  більшовизму;

— визнання провідної ролі держави в суспільно-політичному  житті;

— пошуків нових методів  організації суспільних відносин, що спиралися б на представництво і  співпрацю всіх класів;

— визнання керівної ролі нової  української політичної еліти в  державотворчому процесі.

Соціалістичний напрям в  українській політичній думці представлений  поглядами І. Франка та В. Винниченка. Ідеями соціалізму І. Франко захоплювався лише в юні роки, надаючи йому, як і М. Драгоманов, радше ліберально-демократичного, ніж революційного змісту. Він  вважав неприйнятними ідеї "диктатури  пролетаріату", централізму, неминучої  пролетаризації селян. Суспільну власність  І. Франко уявляв тільки як власність  громадян, що самі розпоряджаються  нею. Центральними питаннями політичного  життя І. Франко вважав прагнення  до особистої свободи громадян і  національно-державної самостійності. Ці ідеали він не лише обґрунтував  теоретично, а й доклав зусиль до створення Русько-Української радикальної  партії, яка б відстоювала їх на практиці.

В. Винниченко, один із керівників Центральної Ради і Директорії, а 1920 р. — уряду УРСР, вважав, що ні політичне, ні соціальне визволення не може бути реальним без визволення національного. Тому, повернувшись 1920 р. з еміграції до України, щоб  присвятити себе служінню справі української  революції, він обумовлює свою згоду  працювати у складі радянського уряду проведенням докорінних змін у державних відносинах між Україною і Росією, утворенням справжньої федерації і забезпеченням суверенітету радянських республік. Схожих поглядів дотримувалися і представники націонал-комуністичного напряму, що сформувався у 20-х роках. Він став відображенням поглядів молодої української інтелігенції та частини комуністів, особливо вихідців з колишніх соціалістичних партій, на шляхи розвитку української державності та національної культури в умовах входження України до складу СРСР (М. Хвильовий, М. Скрипник, О. Шумський).

М. Хвильовий (1893—1933 pp.) — один із видатних українських радянських письменників, не закликаючи до виходу з СРСР, послідовно відстоював суверенітет України, її економічну і культурну незалежність, і вірив у те, що самостійності України "вимагає залізна і непереборна воля історичних законів": подолання комплексу просвітянської провінційності, меншовартості, виплеканих століттями російського панування; переродження нації на засадах волюнтаризму та досягнення українцями ідеалу європейської людини фаустівського типу — людини-громадянина, носія етики активізму, творця культурних і суспільно-політичних цінностей та рушія історії; орієнтація українського суспільства на культурні процеси Європи.

Позиція М. Хвильового знайшла  розуміння серед партійно-державних  керівників України — народних комісарів  освіти М. Скрипника О. Шумського. М. Скрипник (1872—1933 pp.) протистояв спробам змінити статус України як самостійної держави, котра добровільно увійшла до федерації, намагався відстояти її суверенітет. Націонал-комуністи змушені були працювати в умовах жорсткого тиску і репресій з боку партійної верхівки, і в той чи інший спосіб були знищені сталінським режимом. В умовах панування тоталітарної системи в Україні природно-історичний процес розвитку політичної думки був фактично перерваним. Українська політична еліта, зокрема та, що працювала в галузі історії, права, політики, соціології, емігрувала або була репресована. Нове покоління науковців змушене було працювати у вузьких рамках тоталітарної ідеології, в умовах панування класового підходу до аналізу суспільно-політичних явищ, будучи відірваним від світового наукового процесу.