Органи державного регулювання сільськогосподарського і аграрного виробництва

Основними завданнями згаданої Програми визначено: створення організаційно-правових та соціально-економічних умов для комплексного розвитку сільських територій, наближення та вирівнювання умов життєдіяльності міського та сільського населення; підвищення рівня ефективної зайнятості, посилення мотивації сільського населення до розвитку підприємництва у сільській місцевості як основної умови підвищення рівня життя населення; підтримка конкурентоспроможності аграрного сектору в умовах інтеграції України у світовий економічний простір; подолання стихійності та тінізації аграрного ринку; створення екологічно безпечних умов для життєдіяльності населення, збереження навколишнього природного середовища та раціонального використання природних ресурсів, особливо земель сільськогосподарського призначення [12, ст. 5].

Однією з важливих проблем розвитку сільськогосподарських підприємств є недостатньо ефективна державна політики щодо створення умов формування кооперативних та інших некомерційних об’єднань сільськогосподарських підприємств у сфері виробництва та збуту сільськогосподарської продукції [12]. Незважаючи на те, що на законодавчому рівні прийнято низку законодавчих актів, спрямованих на забезпечення розвитку системи сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів, таких як закони України “Про кооперацію” [13], “Про сільськогосподарську кооперацію” [14], “Про споживчу кооперацію” [15], “Про кредитні спілки” [16], Постанова КМУ “Про заходи щодо активізації роботи з розвитку тваринництва” [17] і ін., потенціал сільськогосподарської кооперації в Україні, на думку фахівців [18], залишається нереалізованим. За їх дослідженням кількість сільськогосподарських кооперативів останніми роками (2002-2010рр.) поступово знижується, а їх структура є незадовільною.Автори вважають, що причина такого становища полягає у низькому рівні державної підтримки розвитку сільськогосподарської обслуговуючої кооперації; подвійному оподаткуванні обслуговуючих кооперативів; низькому рівні професійних знань управлінського персоналу обслуговуючого кооперативу щодо цілей і мети його створення, особливостей оподаткування та господарської діяльності об’єднання; нерозвиненість споживчої кооперації, відсутність її підтримки з боку Центральної спілки споживчих товариств України, нерозвиненість кредитної кооперації і ін.

Досліджуючи опосередковані форми державної підтримки сільськогосподарських  підприємств потрібно підкреслити  важливість державного стимулювання науково-дослідної  діяльності у сфері новітніх технологій виробництва сільськогосподарської  продукції та землекористування, яке  полягає у спрямуванні бюджетних  асигнувань на наукові дослідження  за цими напрямками. Розкриття у  наукових дослідженнях функціональних законів ринкової економіки, механізмів узгодження інтересів держави та сільськогосподарських товаровиробників, розробка рекомендацій з підвищення конкурентоспроможності сільськогосподарських  підприємстві, конкурентоздатності  їх продукції, нарощування експортного  потенціалу та міжнародного іміджу сільськогосподарського виробництва, сприятиме вдосконаленню  та успішній реалізації заходів його державного регулювання.

Науковий підхід до державного регулювання сільськогосподарського виробництва полягає у забезпеченні інноваційного та інвестиційного розвитку сільськогосподарських підприємств. Головна мета державної інноваційної політики визначена у законі України  “Про інноваційну діяльність” [19] і  полягає у створенні соціально-економічних, організаційних і правових умов для  ефективного відтворення, розвитку й використання науково-технічного потенціалу країни, впровадженні сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- та ресурсозберігаючих технологій виробництва та реалізації нових видів конкурентоздатної продукції. Водночас, треба звернути увагу на недосконалість згадуваного законодавчого акта, про що свідчить виключення з дії ст. 21 та 22 розділу V (на підставі документу 2505-15 від 25.03.2005 р.), які передбачали визначення особливостей оподаткування та митного регулювання інноваційної діяльності. Крім того, у цьому законі не визначено процедуру надання підприємству статусу інноваційного у результаті чого виникає питання, чому експертиза при кваліфікуванні інноваційних проектів виконується за рахунок коштів суб’єктів інноваційної діяльності [19, ст. 3, п. 5]. Це ще раз свідчить про те, що на законодавчому рівні поки що не сформовано досконалого механізму впровадження інновацій в діяльність сільськогосподарських підприємств.

Що стосується інвестиційного розвитку сільськогосподарських підприємств, то за оцінкою авторів [4], власні, залучені та позикові інвестиційні джерела сільськогосподарських товаровиробників нині є недостатніми для задоволення їх інвестиційних потреб, оскільки іноземні інвестиції в розвиток сільськогосподарських підприємств залучаються в обмежених обсягах, а їх частка в загальних вкладеннях поки що незначна. Крім того, стримує процес нарощування інвестицій у сфері сільськогосподарського виробництва недостатній рівень рентабельності капіталу сільськогосподарських підприємств, оновлення основних засобів та низька ліквідність їх інвестицій.

Аналізуючи існуючі форми  підтримки розвитку сільськогосподарських  підприємств, то їх можна об’єднати  у три групи: непрямі, прямі та опосередковані. До непрямих відносяться  проведення державних інтервенцій  сільськогосподарської продукції, встановлення внутрішніх цін та митних тарифів в інтересах вітчизняних  товаровиробників ін. Прямими є надання  субсидій, кредитів та компенсацій  частини витрат на страхування урожаю. До опосередкованих належать списання та реструктуризація заборгованості зі сплати податків і зборів (обов’язкових платежів) до бюджетів усіх рівнів, встановлення спеціального режиму оподаткування, розробка державних цільових програм розвитку сільськогосподарського виробництва, державне стимулювання науково-дослідної  діяльності у цій сфері і ін. (рис. 2).

Успішний розвиток сільськогосподарського виробництва досягається завдяки  гармонійному поєднанню адміністративних та економічних методів підтримки  сільськогосподарських підприємств. Об’єктивна необхідність адміністративного  регулювання сільськогосподарського виробництва зумовлена еволюцією  ринкових відносин, поширенням глобалізаційних процесів у країні та світі, які характеризуються посиленням конкуренції, розвитком монополізму та погіршенням навколишнього середовища.

Рис. 2 Система  державної підтримки сільськогосподарських  підприємств 

Особливість застосування адміністративних методів в ринковій економіці  полягає в тому, що не обмежуючи  свободу суб’єктів господарювання, вони спрямовані на забезпечення збалансованості та захист їх інтересів з інтересами суспільства. Адміністративний апарат державного управління покликаний здійснювати контроль за дотриманням вимог екологічної безпеки, національних норм і стандартів виробництва та реалізації продукції, раціональним використанням земельного потенціалу, розробленням цільових програм економічного, соціального і науково-технічного розвитку аграрного сектору економіки (див. рис. 2). Водночас, застосування адміністративних методів має здійснюватися у межах функцій держави щодо регулювання сільського господарства, а саме правотворчої, правозастосовної, правоохоронної й організаційної діяльності і не поширюватися на функції, які має виконувати ринковий механізм.

Застосування адміністративних методів не виключає існування ефективної конкуренції і дозволяє сільськогосподарським  підприємствам розробляти виробничі  стратегії, здійснювати власну цінову політику, використовувати маркетингові інструменти стимулювання збуту  і ін. Лише за таких умов можна  досягти суспільних принципів і  цілей економічного розвитку на ринкових засадах у сфері сільськогосподарського виробництва.

Застосування економічних  методів підтримки сільськогосподарських  підприємств спрямовано на вирішення  питань задоволення потреб суспільства  у їх продукції, забезпечення продовольчої безпеки, нарощування експортного  потенціалу України. Цілком очевидно, що згадувані питання не можуть бути вирішені лише за допомогою ринкового  механізму, який природно реагує лише на потреби, виявлені рівнем платоспроможного попиту населення. Це означає, що існує  суспільно необхідна межа державного регулювання сільськогосподарського виробництва, що створює передумови для ефективного розвитку сільськогосподарських  підприємств завдяки застосуванню таких економічних методів їх підтримки, як ринкове ціноутворення, субсидіювання, пільгове оподаткування, кредитування; нормування витрат на виробництво  продукції (див. рис. 2).

Визначені методи являють  собою досконалий інструмент впорядкування  державою ринкових відносин, який сприяє економічній самоорганізації сільськогосподарських підприємств з дотриманням ними відповідних правових рамок. Економічна самоорганізація сільськогосподарських підприємств, у свою чергу, запобігає надмірній концентрації економічної влади щодо функціонування ринку сільськогосподарської продукції в адміністративному апараті державного регулювання.

Зазначимо, що застосування цих методів на практиці може бути успішним завдяки наявності єдиної концепції формування державної  системи підтримки розвитку сільськогосподарських  підприємств та глибокому розумінню  стратегії і тактики цього  процесу. Без його цілісного теоретичного обґрунтування втілення в життя  вітчизняного ринку сільськогосподарської  продукції класичних елементів  ринкової економіки, таких як свобода  підприємництва, приватна власність, вільне ціноутворення супроводжуються  спадом виробництва, недопустимими  відхиленнями сільськогосподарської  продукції від стандартів якості, погіршенням екологічних умов землекористування  і іншими негативними явищами. Здійснення окремих фрагментарних дій та заходів держави щодо їх подолання  не вирішують повною мірою всіх проблем, спричинених неефективним поєднанням ринкового механізму та державного регулювання сільськогосподарського виробництва.

Створення ефективної державної  системи підтримки розвитку сільськогосподарських  підприємств, на думку економістів [20, с. 14-15] має відбуватися шляхом формування пакета законодавчих актів  і нормативних документів регулятивного  характеру, які доповнюють і розвивають попередньо ухвалений закон чи інший  нормативний документ. Крім того, повинен  бути досягнутий певний компроміс між  органами виконавчої та законодавчої влади, органами прокурорського нагляду  та судочинства, суспільства у цілому. Автори справедливо зазначають, що регуляторні акти, що ухвалюються  органами управління, повинні кореспондентуватись із загальними нормами законів, основними принципами, закріпленими у законодавстві, оскільки не може функціонувати нормативний акт, що суперечить закону або не відповідає йому.

За наявності досконалої законодавчої бази щодо підтримки розвитку сільськогосподарських підприємств, конкуренція набуває нової якості і перетворюються на ефективний регулятор  ринку сільськогосподарської продукції. Формування відкритого ринкового середовища відбувається на основі впровадження новітніх технологій виробництва продукції, підвищенням її якісних характеристик, раціонального використання всіх наявних  ресурсів. У результаті забезпечується збільшення обсягів реалізації продукції, підвищується її конкурентоздатність, що є джерелом податкових надходжень до державного бюджету.

Як показує досвід розвинених країн світу, важливу роль для  підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва відіграє розвинена  система аграрних, фондових та товарних бірж, банків, що обслуговують сільськогосподарські підприємства, страхових компаній тощо. Така система обслуговуючих інституцій прискорює всі процеси, пов’язані  з виробництвом і реалізацією  сільськогосподарської продукції, слугує механізмом розподілу і перерозподілу  всіх ресурсів сільськогосподарських  підприємств та сприяє формуванню суспільно  необхідного обсягу їх продукції.

Розвиток біржової системи  сприяє ефективному ціноутворенню, підвищенню рівня конкуренції на ринку сільськогосподарської продукції, спрощенню процесу її реалізації завдяки гарантованому виконанню  угод за біржовими контрактами. Завдяки  зменшенню кількості посередників при реалізації продукції підприємства знижують свої витрати на одиницю  продукції та збільшують прибутки. Крім того, зростання вартості акцій  є джерелом нарощування фінансових активів сільськогосподарських  підприємств, підвищення їх ліквідності  за рахунок оптимального поєднання  власних і залучених джерел інвестування, що, у свою чергу, дозволяє активно  модернізувати та розширювати процес виробництва.

Серед великої кількості  переваг біржової торгівлі сільськогосподарською  продукцією треба виділити можливість укладання міжнародних контрактів, особливо на форвардній основі, які  передбачають зобов’язання сторін придбати (продати) продукцію у визначений термін та на конкретних умовах, що визначаються за згодою сторін. Проте така можливість для сільськогосподарських підприємств України обмежується необхідністю оформлення договору застави [21, ст. 4.2], який підтверджує повернення передоплати покупцеві на випадок невиконання товаровиробником умов форвардного біржового контракту на поставку сільськогосподарської продукції. Об’єктом застави, в умовах дії мораторію на землю та відсутності вільного обігу земельних ресурсів, може слугувати лише майбутній урожай, який при цьому повинен бути застрахований. Водночас, страховий ринок в Україні поки що є недостатньо розвиненим, що визначає одну з причин обмеженого застосування форвардних контрактів та розвитку біржової торгівлі, у цілому.

Як справедливо зазначає Кузьменко О.Б. [7, c. 279] страхування у сільському господарстві потрібно визнати пріоритетом державної економічної і соціальної політики. Для реалізації цієї мети, на думку автора, необхідно привести у відповідність з міжнародними стандартами страхове законодавство, врахувати директиви Європейського союзу по страховій діяльності.