Історико-архітектурний огляд Візантії

Реферат на тему:

Історико-архітектурний огляд Візантії

Історія Візантії починається з IV століття, відтоді, коли на трон Римської імперії зійшов імператор Костянтин (324-337 р. правління). Він переніс столицю імперії в місто Константинополь. Це дуже жалюгідно відбилося на Римській імперії, що розкололася в результаті на двох частин ( Західну і Східну, котра й одержала згодом в істориків назва Візантії. Незадовго до цього, у 313 р., Міланський едикт дозволяє вільне віросповідання християнства, а в 395 р. воно було визнано офіційною релігією обох частин імперії. Навряд чи можна знайти подія, що зробило би більший вплив на всю наступну історію ( як Візантії, так і Західної Європи.

Середні століття були часом розквіту феодального ладу з типовим для нього пануванням класу землевласників, позаекономічними примусовими заходами, перевагою натурального господарства, слабким розвитком товарного виробництва і, як наслідок цього, політичною роздробленістю. Настільки ж типовими для нього були селянські повстання, об'єднання міських ремісників і купців у цехи і гільдії, система васальної ієрархії і монархія, що як переважає форма державного устрою. Величезну роль у житті як окремих людей, так і держави в цілому, грала релігія.

Особливості феодального ладу позначилися і на його архітектурі. У цю епоху постійних воєн багато уваги приділялося будівництву фортець, і військова архітектура середньовіччя дала багато нового в порівнянні з античністю. У цей час з'явилися такі деталі, як бойові парапети з зубцями і бійницями, бійниці, прості і начіпні, закриті оборонні балкони, дозорні вишки і т.п. Були вироблені нові прийоми захисту фортечних воріт за допомогою додаткових зміцнень і створені основні типи фортець ( замок, що знаходиться в гірській чи рівнинній місцевості, міська фортечна стіна й укріплений монастир.

Монастирі, широке поширення яких також було однієї з особливостей середніх століть, мали потребу в зміцненнях і в силу того, що в їхніх стінах нерідко зберігалися великі багатства, і тому, що вони будувалися не тільки в містах, але і удалині від них, і повинні були у воєнний час служити притулком для околишнього населення. Крім того, монастирі, особливо в раннім середньовіччі, мали значення культурних центрів. У них зберігалися і листувалися книги, велися хроніки (літопису), містилися школи. У тих випадках, коли монастирі виникали в слабозаселених місцевостях, вони сприяли поширенню сільського господарства, а зведення монастирських будинків, особливо кам'яних церков, сприяло появі нових будівельників і художників.

Виникнення великої кількості монастирів стало можливим завдяки характерному для середньовіччя величезному значенню релігії в житті людей. Релігія зміцнювала своїм авторитетом знаходивший соціальний і політичний лад, і державне життя часто було майже невіддільне від церковної.

У цих умовах зрозуміло те значення, що мали в середні століття церковні будинки. Вони були не тільки місцем проведення богослужінь, але і головним типом суспільних споруджень. Тісний зв'язок релігії з державним і громадським життям була причиною того, що в архітектурі церков, особливо головних соборів великих міст, відбивалася не тільки релігійна, але і суспільна ідеологія.

Християнська релігія зародилася в епоху пізньої античності як релігія пригноблених класів Римської держави і поширилася серед широких шарів його населення. Християнські храми повинні були вміщати у своїх стінах численних що моляться і давати їм можливість досить добре бачити і чути богослужіння, що відбувалося в східній частині храму. З іншого боку, феодальний лад не міг не робити свого впливу, тому будівельники деяких соборних і палацевих храмів повинні були піклуватися про те, щоб відокремити усередині них представників пануючого класу від простого народу. В окремих країнах усередині церков відокремлювали також чоловіків від жінок, хрещених від що готувалися прийняти водохрещення і розкаюваних, а в монастирських церквах — ченців від мирян.

Відповідно до цього храм складався з вівтаря — місця здійснення богослужіння, доступного лише для духівництва, великої основної частини і притвору, що примикав до неї з заходу, де в ранню епоху знаходилися розкаювані і не прийняли ще хрещення (оголошені(. Основне приміщення розділялося необхідними при його великих розмірах стовпами на окремі нефи — (кораблі(, що у свою чергу, допомагало розділяти тих, хто молиться по різних категоріях. Тієї ж мети служили і хори, що нерідко поділяли на два яруси західну і бічні частини головного приміщення храму.

Нові ідейно-художні задачі виникли в середні століття при будівництві храмів. Це було обумовлено зовсім іншим, чим колись, представленням про бога: на зміну антропоморфізірованним божествам античного світу з'явився християнський Бог ( невидимий і незбагненний людськими почуттями. Іншими стали представлення про світ: недосконалому, минущому матеріальному світу, що оточує людини, протиставлявся інший світ, зроблений і вічний, мешканцем якого може стати після своєї смерті людин, що зумів у земному житті перебороти свою гріховну почуттєву природу.

Християнські храми усім своїм виглядом повинні були нагадувати про інший світ, де незримо є присутнім Господь і де матеріальний початок підлеглий духовному. Усе це з'явилося причиною сильної відмінності середньовічних християнських храмів від античних язичеських. Розходження між ними підсилювалося і характером зображень, що прикрашала ті й інші храми. Протиставлення духовного початку матеріальному наклало свій відбиток на середньовічні живопис і скульптуру і на прийоми синтезу цих мистецтв і архітектури.

Дуже велике значення для додавання і розвитку візантійської  культури мало православ'я. Його відмінну рису складає більш людяний характер у порівнянні з західноєвропейським католицтвом.

В архітектурі протилежність католицтва і православ'я виражалася в контрасті, що існував між базилікою і центричним будинком. У західноєвропейській базиліці усе спрямовано до основної мети ( до апсиди, до вівтаря, до абстрактного божества, якого людина повинна слухатися і боятися. У візантійському ж храмі людини оточує центрична купольна композиція, зв'язана з найдавнішою традицією житлового будинку, де посередині містилося вогнище, навколо якого збиралася родина.

Крім того, на вигляді храмів відбилося і те значення, що вони одержали в середні століття в державному і громадському житті. Соборний храм столичного міста був для людей того часу архітектурним утіленням могутності і величі держави. Про значення менших міст повинна була говорити архітектура їхніх соборів. Такий же характер носили і собори великих монастирів. Храми менших монастирів і парафіяльні міські і сільські церкви були, зрозуміло, скромніше і по розмірах і по архітектурі. Але іноді невеликі розміри таких церков відшкодовувалися добірністю і багатством їх зовнішньої і внутрішньої обробки. Звичайно це бувало в тих випадках, коли церква будувалася представниками знаті, прагнув своєю будівлею прошарком прославити себе і свій чи рід об'єднаннями городян, ремісників і купців, що суперничали з феодалами в завоюванні впливу на соціально-політичній арені.

 Візантійська міська забудова.

До кінця існування візантійської імперії в ній продовжували жити традиції античного містобудування. Особливо це було виражено в Константинополеві. Тенденція до регулярного планування помітна аж до пізньовизантійського періоду.

Вже в раньовизантийський період у міському ансамблі проявилася централізація, що відбивала ведуче початок візантійської держави. Вулиці сходяться до центра міста, у якому головне місце займає собор.

Дуже велике значення для візантійського міста мали оточуючі його могутні фортечні стіни, що обумовлено історичними передумовами життя  Візантійської імперії, що постійно знаходилася під погрозою нападу варварів. Стіни багатьох візантійських міст, особливо Константинополя, являли собою архітектурні спорудження, що впливали на розвиток зодчества.

Порівняно мало відома житлова забудова візантійських міст. Можна затверджувати, що в рядових міських житлових будинках переважало вільне планування чисто утилітарного характеру. Система візантійського палацу являла собою розвиток звичайного житлового будинку. Найбільш видатні багаті будинки і палаци мали на фасадах, що виходять на головні вулиці, колонади, що несли перекриття над тротуарами.

Особливим типом архітектурного ансамблю були візантійські монастирі. Найбільш своєрідними були заміські монастирі, що звичайно представляли собою фортечні ансамблі. Основними їхніми будинками були житлові і господарські  будівлі ченців, що примикали до фортечних стін, а в центрі містилися храм і трапезна.

Характер візантійської культури яскраво проявився в перевазі у візантійському зодчестві храмових будівель. Типи візантійських церков були дуже різноманітні і розвивалися по окремих історичних періодах. Найбільш видатними типами є: купольна базиліка, перестильний тип церкви, церкви, перекриті куполом на восьми опорах і хрестокупольні будівлі. В усіх цих архітектурних типах панував купол над амвоном, що перекривав центральну частину будинку, до якої примикає вівтар в апсиді. Центральна частина оточена додатковими приміщеннями для присутніх при богослужінні.

Візантійські архітектори прагнули по можливості полегшити стіни і стовпи. Вони робили великі прорізи і зв'язували в такий спосіб інтер'єри з зовнішнім простором. Окремі частини інтер'єра завжди були органічно зв'язані в одне компактне ціле. Що ж стосується храмових інтер'єрів, незважаючи на великі прорізи і гарну зв'язаність із зовнішнім простором, вони завжди трактовані як особливий світ. Церковний інтер'єр — символічне зображення всесвіт. Така інтерпретація одержала додаткове наочне вираження й у живописі. Характер зображення фігур і сцен впливав і на простір  інтер'єра, додаючи йому вигляд, відмінний від реального простору природи.

Синтез архітектури і живопису носив у Візантії найвищою мірою єдиний і цільний характер. Архітектурні деталі відбивали основні принципи загальної композиції будинків.

 Джерела і походження візантійської архітектури.

Питання про джерела і походження візантійської архітектури дотепер ожившого дебатується в науковій літературі. Йдуть суперечки також і про час додавання візантійського зодчества.

При переході від пізньої античності до Візантії існували найрізноманітніші архітектурні типи, що, взаємно перехрещуючи, один на одного впливали і перероджувалися. Така строката картина дуже характерна для перехідного часу. Поступово, крок за кроком, по-різному в різних областях пізньоантичного світу в архітектурі стали намічатися і повільно розвиватися окремі особливості, що ввійшли пізніше в систему раньовізантійського суспільства. Найбільш істотними були особливості, зв'язані з появою і розвитком купола і центричної архітектурної системи.

Напередодні утворення візантійської архітектури досить широко був розповсюджений базилікальний архітектурний тип. У різних областях він мав різні варіанти. Найбільше яскраво базилікальний план був виражений у спорудженнях Італії, і особливо самого Рима.

Залишаючись у межах архітектурного типу васильки, слід зазначити укорочення васильків, що ми виявляємо в різних частинах тодішнього християнського світу, і головним чином на Сході.

Дуже істотним різновидом храмового будинку цього періоду був мартирій, тобто церква над могилою святого. Серед різних за планом мартиріва особливо виділяються великі монументальні будівлі з планом у виді чотирьохлистника. Вони з'явилися в східних областях пізньоантичного світу. Багато хто з них мали ще дерев'яні куполи, але зустрічалися і такі, котрі минулого перекриті куполами з цегли. Чотирьохлистник у плані дуже сильно виділяв центральну крапку головного приміщення, навіть на шкоду вівтарю.

З всіх архітектурних типів, що існували напередодні виникнення візантійського зодчества, купольна базиліка, що була потім покладена в основу Константинопольської Софії, мала для візантійської архітектури найбільше значення.

У відношенні будівельних матеріалів і конструктивних прийомів архітектура періоду додавання візантійського зодчества розпадається на двох великих шкіл, з яких кожна внесла свій дуже істотний внесок у його утворення. Одна з цих шкіл — столична, константинопольська( інша, східна, найбільше яскраво представлена будівлями Сирії.

Для сірійської школи характерна кладка з прекрасно відтесених кам'яних блоків. Перекриття — звичайно дерев'яні. Дуже часто в монументальних спорудженнях, а може бути й у житлових будівлях, застосовувалися куполи з дерева, внутрішні поверхні яких іноді були прикрашені мозаїкою. Сірійська кам'яна кладка являє собою подальший розвиток античної, грецької кладки. Однак можливо, що в деяких випадках зовнішні поверхні стін покривалися тонким шаром штукатурки.

У константинопольській школі будівельні матеріали і технічні прийоми були менш однорідними і являють собою складну картину. Основною відмінністю від Сирії є тут дуже широке застосування цегли і зводів.

Рішення питання про походження кам'яної кладки, у якій кілька рядів каменю чергуються з рядами цегли, дуже істотно для з'ясування джерел столичної візантійської кладки. Можна затверджувати, що близько 400 р. у Малій Азії чергування каменю і цегли в кладці стін було широко поширене. Як приклади його застосування можна привести такі пам'ятники, як будівлі IV в. у Нікомідії і церква Марії в Ефесі, а також поза Малою Азією арку Галерія і церква Георгія у Фезалоніках. У Константинополеві аналогічна кладка зустрічається в міських стінах і інших ранніх будівлях. У церкві Сергія і Вакха в кладці вперше починає переважати цегла. У її стінах кам'яні прокладки служать тільки доповненням до цегельної кладки. У Софії вони застосовані лише в самих відповідальних місцях. Перевага цегли спостерігається в Константинополеві вже в кладці іподрому.