Життя та наукова діяльність І.П. Павлова

Протягом тривалого  Іване Петровичу разом із численними працівниками та учнями розробляв вчення про вищої нервової діяльності. Крок по кроку відкривали найтонші механізми корковой діяльності, з'ясовувалися стосунки між корою великих півкуль і нижележащими відділами нервової системи, вивчалися закономірності перебігу процесів порушення та гальмування в корі. Встановлено, що це процеси перебувають у тісній і нерозривний зв'язок, здатні широко иррадиировать, концентруватися і взаємно діяти друг на друга. На складному взаємодії цих двох процесів базується, по Павлову, вся анализаторная і що синтезує діяльність кори великих півкуль. Цими уявленнями було створено фізіологічна основа вивчення діяльності органів почуттів, яке до Павлова було побудовано у основному на суб'єктивному методі исследования.

Глибоке насичення  динаміку коркових процесів дозволило  Івану Петровичу показати, що у основі явищ сну й гіпнозу лежить процес внутрішнього гальмування, широко иррадиировавший по корі мозку і який спустився в підкоркові образования.

Докладні дослідження  сплячих людей показали, що сон ( циклічне явище. Звичайний восьмигодинний сон складається з 4-5 циклів, закономірно сменяющих одне одного. Кожен цикл включає у собі дві фази: фазу повільного і фазу швидкого сону. Відразу після засипання розвивається повільний сон. Він характеризується урежением дихання, пульсу, розслабленням м'язів. Через 1-1,5 години повільний сон поступово змінюється швидким, який триває 10-15 хвилин. Потім починається новий цикл повільного сну. Ці спостереження стали основою робіт Павлова про сні і гіпнозі, і послужили засобом формування та вивчення " експериментальних неврозів " .

Дослідження умовних рефлексів, вироблюваних на роздратування рецепторів різних органів, дозволило вивчити  всі функції організму у тому залежність від діяльності кори мозку  в найрізноманітніших умовах життя  організму. Дослідження формування умовних рефлексів, того що відбувається очах експериментатора, дозволило також із - новому висвітлити питання про механізм рефлекторної деятельности.

Безумовні рефлекси хоча і  є уродженими, проте, деякі постійно повторні та біологічно для цього  виду найважливіші умовні рефлекси можуть за певних умов спадково закріплюватися і переходити, зрештою, й у безумовні рефлекси. При дослідженні умовних рефлексів було встановлено, що особини одного виду можуть різнитися на кшталт нервової системи. Тип нервової системи, в певною мірою відбиваючи властивості, об'єкти, куплені у спадок, до того ж час складається й під впливом умов життя особини. Виховуючи, наприклад, різних цуценят одного посліду у різних умовах, дослідники спостерігали зміна типу нервової системи. Було доведено, що зміни визначаються впливом чинників зовнішньої среды.

Основними принципами рефлекторної теорії Павлов вважав принцип  детермінізму, принцип структурності  і принцип аналізу та синтезу. Принцип детермінізму встановлює повну  обумовленість матеріальними причинами всіх явищ в організмі, зокрема й усієї вищої нервової діяльності. Вивчення функцій кори мозку дозволило Павлову настільки точно пізнати закони, управляючі умовно-рефлекторної діяльністю, що було можливе значною мірою керувати цією діяльністю у тварин (собак) і заздалегідь пророкувати, які зміни відбудуться в тих чи інших умовах. Принцип структурності встановлює, що це нервові процеси результатом діяльності певних структурних утворень ( нервових клітин, і залежить від властивостей цих клітин. Проте, якщо Павлова властивості різних клітин та клітинних груп центральної нервової системи розглядалися як постійні, то Іване Петровичу у навчанні про умовних рефлексах показав, що властивості цих клітин змінюються в процесі розвитку. Локалізація функцій в корі мозку має, тому трактуватися лише як розподіл у просторі клітин із різні властивості. Принцип аналізу та синтезу встановлює, що у процесі рефлекторної діяльності відбувається, з одного боку, роздрібнення оточуючої природи на величезну масу окремо які сприймаються явищ, і з інший ( перетворення одночасно чи послідовно діючих подразників (різного характеру) в комплексні. Грубий аналіз може бути здійснено вже нижчими відділами нервової системи, оскільки роздратування різних рецепторів, кожна група яких сприймає певні впливу середовища, викликає лише певні безумовні рефлекси. Проте вищий аналіз, завдяки якому вона існування тваринного організму на постійно змінного середовища, здійснюється корою головного мозку і грунтується на здібності утворювати умовні рефлекси, і навіть, на здатність до дифференцировке раздражителей.

З поданням про  аналітичної і синтетичною діяльності кори мозку, Павлов представляв всю  кору півкуль як сукупність аналізаторів. Аналізатори є цілісними структурними і функціональними образованьями, куди входять у собі периферичний ( сприймає відділ (рецептори), проводниковый відділ (доцентрові нервові волокна і всі освіти центральної нервової системи, передають порушення від рецепторів в кору мозку.) і корковий відділ, здійснює вищий аналіз політики та синтез всіх які сприймаються організмом подразнень. У цьому вся поданні діяльність рецепторів розглядається у єдності з діяльністю центральної нервової системи. Павлов розрізняв зоровий, слуховий, смакової, нюховий, шкірний, руховий і внутрішній аналізатори. Через війну діяльності аналізаторів окремі подразники, що йдуть від довкілля, та його комплекси можуть розпочинати зв'язку з будь-якими формами життєдіяльності організму. Усі " довільні " руху є результат діяльності рухового аналізатора, що функціонує з урахуванням уроджених рефлексів, що викликаються роздратуванням цих рецепторів, і навіть рефлексів, вироблених на роздратування зорових, слухових та інших рецепторів. Зібравши величезний матеріал, що характеризує нервову діяльність тварин, Павлов поширив принципи рефлекторної теорії на человека.

Вивчаючи якісні відмінності вищої нервової діяльності по порівнянню з тваринами, він висунув  вчення про суть двох сигнальних системах дійсності: першої ( загальної в людини й тварин, і сприймальним безпосереднє вплив, сигнали довкілля, і друге ( властивої лише людині, мовної системі. Слова, на думку Павлова, ( це хіба що сигнали сигналів. У межах своїх уявленнях другу сигнальній системі вона розглядала реакцію слова, чутні, видимі (читаються) і проголошувані, як наслідок вироблення особливих умовних рефлексів. Ці умовні рефлекси другою сигнальною системи виникають при проголошенні слів з урахуванням подразнень рецепторів органів промови ( мускулатури губ, щік, гортані. Імпульси, викликані роздратуванням рецепторів органів промови, вступають у корковий відділ рухового аналізатора і пов'язують ці роздратування тимчасової зв'язком, з одного боку, з роздратуваннями слухового ( а під час читання ( зорового) аналізатора, з іншого ( з роздратуваннями, виробленими впливом явищ природи, які охоплюють словами, на різні рецептори організму. Павлов підкреслював, що у цих других сигнали дійсності маємо спосіб зв'язку людини із навколишньою його соціальної середовищем, засіб " межлюдской сигналізації " .

Павлов розглядав  свідомість людини у нерозривний  зв'язок з промовою і встановив, що механізм вищої нервової діяльності, вироблення і гальмування умовних  рефлексів визначають та розвитку промови. Друга сигнальна система функціонує з урахуванням першої, т. е. з урахуванням на організм людини явищ природи, які охоплюють словами. Це й дозволило поширити принцип детермінізму на специфічні для людини вищі форми нервової діяльності. Отже, павловский принцип детермінізму, що характеризує все вчення про рефлексах, отримав вище розвиток у поданнях другу сигнальній системі, є першим кроком у природно науковому вивченні вищих сторін мозковий діяльності, що з явищами сознания.

Характерною рисою  павловского вчення є зв'язку з  практикою. Фізіологія завжди представлялася Павлову як теоретична дисципліна, що є основою всієї практичної медицини. Фізіологічний синтез, вказував Іване Петровичу, збігається і ототожнюється з медициною, оскільки оволодіння фізіологічними дозволяє цілеспрямовано ними впливати. З'ясування природи певних патологічних станів в умовах експерименту дозволило Павлову усувати чи пом'якшувати їх. Так уперше сягнув тривалого зберігання життя собак після перерізання обох блукаючих нервів, розробив способи боротьби з наслідками втрати великих кількостей шлункового соку, розробив прийоми відтворення експериментальних неврозів та його лікування. Будучи, в такий спосіб (разом із Клодом Бернаром), основоположником експериментальної терапії, Павлов водночас дав винятковий за цінністю матеріал для клініки тими своїми дослідженнями, встановлені нормальний перебіг фізіологічних явищ. Усі сучасні методи лікування хвороб травлення засновані на дослідженнях Павлова. При лікуванні порушень діяльності нервової діяльності, зокрема вищої нервової діяльності, величезне значення придбали павловські дослідження про охранительном значенні гальмування, покладені основою так званої сонної терапии.

Павловское  фізіологічне вчення ( стало на той  час видатної наукової, революційної роботою. Усі явища в організмі  павловское вчення трактує як постійно изменяющиеся і ті, все процеси розглядаються їм у їх взаємозв'язки; організм вивчається як частину природи, яка перебуває у безперервній взаємодії з довкіллям. Виникнення якісно нових явищ в організмі сприймається як результат розвитку, нагромадження якісних изменений.

Наукові досягнення Павлова надали революційне впливом  геть уявлення на той час про організм людини. Вони практично показали, що кордонів пізнання немає. Значення досліджень Івана Петровича важко переоцінити, оскільки вчення про умовних рефлексах зробило справжній переворот в фізіології тогочасна і залишається актуальним і він, з його дослідженнях у області травлення засновані майже всі сучасні методи лікування, його роботи з вивчення кровообігу також дуже значительны.

Про його заслуги і культурних набутках можна говорити дуже довго, адже важко змогла знайти чоловіка зробив фізіології та східної медицини стільки ж, скільки зробив Іване Петровичу Павлов. Він вважає фізіологію і медицину невіддільними друг від друга науками. Під його впливом формувалися великі школи терапії, хірургії, психіатрії і невропатологии.

Гадаю, що вчення Павлова сьогодні залишається однією з актуальних розробок у галузі фізіології та східної медицини на основі його теорії буде зробило ще одну крок уперед у області біології і медицины.

3. Вчення І.  Павлова про темперамент 

І.П.Павлов вивчаючи особливості вироблення умовних рефлексів у собак, звернув увагу на індивідуальні відмінності в їх поведінці і в протіканні умовнорефлекторної діяльності. Ці відмінності проявлялися передусім в таких аспектах поведінки, як швидкість і точність утворення умовних рефлексів, а також в особливостях їх загасання. Ця обставина дала можливість І.П.Павлову висунути гіпотезу про те, що вони не можуть бути пояснені тільки різноманітністю експериментальних ситуацій і що в їх основі лежать деякі фундаментальні властивості нервових процесів - збудження і гальмування. До цих властивостей відносяться сила збудження і гальмування, їх урівноваженість і рухливість.

І.П.Павлов, розрізняв силу уяви і силу гальмуванню, вважаючи їх двома незалежними властивостями нервової системи.

Сила  збудження відбиває працездатність нервової клітини. Вона проявляється у функціональній витривалості, тобто в здатності витримувати тривале або короткочасне, але сильне збудження, не переходячи при цьому в протилежний стан гальмування.

Сила  гальмування розуміється як функціональна працездатність нервової системи при реалізації гальмування і проявляється в здатності до утворення різних гальмівних умовних реакцій, таких, як згасання і диференціювання.

Урівноваженість - рівновага процесів збудження і гальмування. Відношення сили обох процесів вирішує, чи є цей індивід урівноваженим або неурівноваженим, коли сила одного процесу перевершує силу іншого.

Рухливість - нервових процесів - проявляється в швидкості переходу одного нервового процесу в іншій. Рухливість нервових процесів проявляється в здатності до зміни поведінки відповідно до умов життя, що змінюються. Мірою цієї властивості нервової системи є швидкість переходу від однієї дії до іншого, від пасивного стану до активного, і навпаки.

Інертність - протилежність рухливості. Нервова система тим більше інертна, ніж більше часу або зусиль вимагається, щоб перейти від одного процесу до іншого.

Виділені І.П.Павловим властивості нервових процесів утворюють певні системи, комбінації, які на його думку, утворюють так званий тип нервової системи, або тип вищої нервової діяльності. Він складається з характерної для окремих індивідів сукупності основних властивостей нервової системи - сили, урівноваженості і рухливості процесів, розрізняючи сильні і слабкі типи. Подальшою підставою ділення служить урівноваженість нервових процесів, але тільки для сильних типів, які діляться на урівноважених і неурівноважених, при цьому неурівноважений тип характеризується переважанням збудження над гальмуванням. Сильні урівноважені типи діляться на рухливі і інертні, коли основою ділення є рухливість нервових процесів.

Виділені І.П.Павловим типи нервової системи не лише по кількості, але і за основними характеристиками відповідають 4 класичним типам темпераменту:

1. сильний, урівноважений, рухливий - сангвінік;
2. сильний, урівноважений, інертний - флегматик;
3. сильний, неурівноважений тип з переважанням збудження - холерик;
4. слабкий тип - меланхолік.

І.П.Павлов розумів  тип нервової системи як природжений, відносно слабо схильний до змін під  впливом оточення і виховання. На думку І.П.Павлова. властивості нервової системи утворюють фізіологічну основу темпераменту, який є психічним  проявом типу нервової системи. Типи нервової системи, встановлені в дослідженнях на тваринах Павлов запропонував розповсюдити і на людей.