Способи нагромадження капіталу

2.2 Роль нагромадження капіталу

В економічній теорії існує концепція, яка ототожнює робочу силу з працею (А. Смітт, Д. Рікардо та їх послідовники). Відповідно до цієї концепції найманий працівник продає, а капіталіст купує та оплачує не здатність працівника до праці, а саму працю. Проте продати працю неможливо, оскільки праця – це доцільне використання розумових і фізичних сил людини в процесі виробництва благ і послуг. Складовими частинами процесу виробництва є сама праця й предмет праці. Тому праця є процесом, що здійснюється за наявності засобів виробництва – знарядь і предметів праці. Але найманий працівник позбавлений засобів виробництва, вони є власністю капіталіста. Тому найманий працівник не може здійснити процес праці, а поки процесу праці немає, не існує і живої праці. Продати ж те, чого не існує, неможливо, тому концепція про продаж найманим працівником своєї праці ірраціональна. Свою працю, і лише в уречевленій формі може продати лише той, хто є власником засобів виробництва, хто з їх допомогою здійснює процес виробництва і в ньому уречевлює працю у виробленому товарі, який пропонується для продажу. Такої можливості найманий працівник не має, він може продати свою здатність до праці, а не саму працю [4, 165].

Як і будь-який інший товар, робоча сила має ціну. Ціною робочої сили є вартість робоча сила, що виражена в грошовій формі, тобто в грошах. В реальних відносинах між найманим працівником і капіталістом ціна робочої сили виступає у формі заробітної плати. Тому заробітна плата, з одного боку, є ціною, тобто перетвореною формою вартості товару робоча сила, а з іншого – економічним відношенням між найманим працівником і капіталістом у сфері обігу (купівлі-продажу) товару робоча сила. Згідно з концепцією, що ототожнює робочу силу з живою працею, заробітна плата є платою за працю.

Ціна робочої сили має свої особливості. Якщо ціни звичайних товарів через не збігання попиту і пропозиції безперервно коливаються (збільшуючись чи зменшуючись) стосовно їх вартості, то ціна товару робоча сила відхиляється від вартості, як правило, у бік зменшення. Зумовлено це тим, що пропозиція цього товару на ринку праці стійко перевищує попит і втілюється в безробітті, що є органічною властивістю капіталістичного способу виробництва. Перевищення пропозиції товару робоча сила над попитом об’єктивно призводить до зниження ціни робочої сили (заробітна плата) нижче від її вартості та є додатковим фактором збагачення капіталіста як споживача робочої сили.

За з’ясування механізму самозростання капіталу (утворення додаткової вартості) необхідно абстрагувати від не збігання ціни і вартості робочої сили, тобто виходити з дії закону і вартості, згідно з яким у відносинах купівлі-продажу робочої сили має місце еквівалентність, тобто з того, що капіталіст повністю оплачує вартість робочої сили.

Купуючи робочу силу і засоби виробництва, капіталіст, по-перше, хоче виробити споживну вартість, яка б мала мінову вартість, тобто товар.

По-друге, він хоче виробити такий товар, вартість якого була б більшою, ніж вартість куплених ним факторів виробництва і тим самим забезпечувала б йому додаткову вартість. Капіталіста не цікавить споживна вартість сама по собі. Його цікавить додаткова вартість. Тому капіталіст буде прагнути виробляти ті споживні вартості, які в сучасних умовах приносять йому високу додаткову вартість [12, 324].

Споживча вартість товару робоча сила – здатність робочої сили бути джерелом вартості, й до того ж більшої вартості, ніж вона сама має, тобто джерелом додаткової вартості. Одержання додаткової вартості не випадкове явище, а об’єктивно закономірний процес капіталістичного виробництва. Навіть якщо капіталісти сплачують повну вартість робочої сили, то все одно одержують додаткову вартість. Проте слід мати на увазі, що тільки при ідеальних умовах капіталісти купують робочу силу за її вартість. В дійсності досить часто вони купують робочу силу за ціною, нижчої від її вартості.

Оскільки підвищення органічної будови капіталу в першу чергу розповсюджується на нові капітали, які тільки починають функціонувати в ролі додаткових або самостійних капталів, оскільки саме ці капітали відносно зменшують додатковий попит на робітників.

Проте зрушення, що відбулися в технічній будові додаткового капіталу, поступово розповсюджується і на первісний капітал, в міру того, як його елементи зношуються і відтворюються заново в більш продуктивній формі. Це призводить до того, що частина робітників виштовхується з виробництва.

Таким чином, нові капітали відносно, тобто порівняно з їх загальною величиною, притягують все менше додаткових робітників, а старі капітали, які періодично відтворюються в новій органічній будові, виштовхують з виробництва частину тих робітників, які раніше були ними зайняті.

Для капіталізму є характерним таке співвідношення в дії двох згаданих тенденцій, при якому незважаючи на зростання загальної кількості зайнятих робітників, зростає маса робітників, які не можуть продати свою робочу силу і стають безробітними.

Цей надлишок робочої сили є відносним, оскільки частина робітників є надлишковим населенням не взагалі, а лише в порівняння з потребує капіталу в робочій силі, необхідній для виробництва додаткової вартості. К. Маркс сформулював капіталістичний закон, суть якого полягає в тому, що робоче населення, створюючи нагромадження капіталу, тим самим у зростаючих розмірах само виробляє засоби, які роблять його відносно надлишковим населенням [14, 181].

Таким чином, нагромадження капіталу становить собою використання частини національного доходу на збільшення основних та оборотних фондів, а також страхових запасів.

Умова нагромадження полягає в тому, щоб капіталістові вдалося продати свої товари і знов перетворити в капітал більшу частину одержаних за них грошей.

Роль нагромадження капіталу: він спроможний підняти економічний рівень країни; завдяки нагромадженню капіталу створюються умови для забезпечення розширеного відтворення, якісної робочої сили.

Валове нагромадження основного капіталу – це вкладення коштів у матеріальні та нематеріальні активи (фонди) з метою виробництва товарів, надання ринкових і неринкових послуг, створення нового доходу. Воно включає приріст основних фондів та зміну запасів матеріальних оборотних засобів. Згідно з національними рахунками, ресурсна частка нагромадження формується з національних заощаджень та сальдо капітальних трансфертів. Сюди ж входять субсидії на інвестиції з державного бюджету на капітальний ремонт, придбання обладнання бюджетними організаціями, витрати на поліпшення земельних ділянок тощо.

3. Нагромадження капіталу в Україні

В умовах трансформації української економіки, під час закладання передумов ринкового господарювання відбувається процес первісного нагромадження капіталу. При цьому кардинально змінюється структура та інституціональний формат попередньої економіки: капітал як нагромаджена праця у вигляді речового фактора виробництва відокремлюється від безпосереднього виробника і як власність стає основою, головним рушієм суспільного виробництва.

Первісне нагромадження капіталу в постсоціалістичних умовах має ряд особливостей, найбільш суттєвими з яких є наступні:

―          головним суб’єктом первісного нагромадження капіталу виступає колишня партійно-господарська номенклатура як основний претендент на об’єкти державної власності;

―          оскільки в ринковий режим функціонування переводиться індустріальна економіка, постільки місія промислового капіталу тут полягає передусім не в індустріалізації, а в реструктуризації господарського комплексу;

―          в індустріальній економіці створені необхідні передумови для формування корпоративного капіталізму з притаманними йому асоційованими формами власності, передусім, акціонерною;

―          поряд із нагромадження грошового капіталу через торгово-посередницьку й фінансово-спекулятивно діяльність відбувається пряме привласнення об’єктів державної власності, їх перетворення в промисловий капітал;

―          поширеним механізмом нагромадження приватного капіталу слугує державна фінансова система, у тому числі кошти державного бюджету;

―          процес розподілу і перерозподілу власності істотно пов’язаний з корупцією та організованою злочинністю;

―          нагромаджений шляхом перерозподілу грошовий капітал у величезних масштабах експортується, головним чином, в обширні зони, звідкіля поступово повертається під виглядом іноземних інвестицій [11, 32].

В умовах ринкової трансформації нагромадження капіталу в Україні пройшло три основні етапи свого розвитку:

―          нагромадження посередницького капіталу;

―          нагромадження фінансового капіталу;

―          нагромадження продуктивного капіталу.

В Україні перший етап нагромадження капіталу припадає на 1988–1992 рр. Історично першим поштовхом для нагромадження капіталу було надання широкої господарської самостійності державним підприємствам при паралельному існуванні централізовано встановлених і вільних цін на ресурси та продукцію. Це призвело до перерозподілу доходів на користь кооперативів і малих підприємств, за якими стояли керівники державних організацій. Надалі було ліквідовано централізовану державну систему матеріально-технічного постачання. В умовах, коли партнери дістали можливість самостійно формувати ціни, а органи матеріально-технічного забезпечення перестали виконувати свої функції, роль посередників взяли на себе комерційні організації, що належали колишнім державним розпорядникам ресурсів. Таким чином, державна власність використовувалася у комерційних цілях вузьким колом осіб, пов’язаних з виробництвом і постачанням. Для експортоорієнтованих підприємств поштовхом для нагромадження капіталу стало скасування монополії на зовнішню торгівлю, що спричинило появу можливості привласнювати доход у вигляді різниці між цінами зовнішніх ринків і внутрішніми планово заниженими [2, 55].

До початку другого етапу первісного нагромадження капіталу (1992–1996 рр.) через масову лібералізацію цін джерела нагромадження, що утворюються на різниці державних і вільних цін, значною мірою вичерпати себе. При наближенні внутрішніх цін до світових більшість галузей, крім окремих сировинних, втратили можливості нагромаджувати капітал. Проте відкрилися нові джерела, основними з яких стали бюджетні кошти, перерозподілені шляхом пільгового кредитування на користь окремих осіб, а також особисті заощадження домогосподарств і оборотні кошти підприємств, вилучені у них у період гіперінфляції. На кінець 80-х років виробничі запаси підприємств за своєю величиною були порівняними з державним ВВП СРСР, а інфляція у 1992–1996 рр. призвела до поточної нестачі власних оборотних коштів у абсолютної більшості українських підприємств. Окремим фактором нагромадження капіталу слугувала наявність у країні значного військового майна (три великих військових округів), ліквідних рухомих активів (наприклад, кораблів Чорноморського пароплавства) і великих запасів стратегічної сировини. Про їх вклад у первісне нагромадження капіталу можна судити тільки опосередковано, проте певні ознаки свідчать, що він був вагомим [2, 56].

Із зменшенням інфляційних можливостей нагромадження капіталу їх замінили інші – насамперед, міжнародні та внутрішні державні позики. Найбільш наочним використанням для цілей нагромадження капіталу міжнародних позик залучення іноземних кредитів під гарантії уряду, решта ж видів позик підтримувала нагромадження капіталу в більш завуальованих формах. Що стосується внутрішніх державних запозичень, то вони дали серйозний поштовх розвиткові національних фінансових інститутів за рахунок своєї надвисокої доходності в 1996–1997 рр. Чисті доходи суб’єктів ринку державних облігацій становили за цей період 1372 млн. грн., а за 9 місяців 1998 р. – 1495 млн. грн. [14, 421]. Саме на цьому етапі набула остаточного оформлення тіньова економіка у розмірі 40,9% реального ВВП 1995 р., одне з призначень якої полягає у забезпеченні безпеки нагромаджуваного капіталу [2, 52].

Для третього етапу нагромадження капіталу (1997–2000 рр.) є характерною переорієнтація на нагромадження продуктивного капіталу, пов’язана, в першу чергу, з відкриттям можливостей для участі національного капіталу в приватизації великих підприємств. Не можна сказати, що до 1997 р. приватизація не здійснювалася, але з позиції первісного нагромадження капіталу вона лише створила йому умови – задовольнила очікування населення на безплатну приватизацію, одночасно залишивши у держвласності привабливі великі об’єкти і знявши конфлікт з приводу пріоритетних способів приватизації між промисловцями, з одного боку, і фінансово-посередницьким капіталом, з іншого.

Приватизаційний етап нагромадження капіталу істотно відрізняється від перших двох:

―          по-перше, змінюється характер збагачення – на перший план виходять не спекулятивні, а виробничі джерела.

―          по-друге, перетворюється роль праці у нагромадження – вона займає своє природне місце серед факторів виробництва, позбавляючись невиробничих способів вилучення додаткової вартості.

―          по-третє, виникають передумови виробничого розвитку за рахунок вливання у підприємство свіжого капіталу [11, 10].

На приватизаційному етапі сила нагромадженого капіталу значно зросла. Значно сприяла підвищенню конкурентоспроможності національного капіталу фінансова криза 1998 р., яка зміцнила внутрішні позиції виробників. На приватизаційному етапі ПНК активізується комерційне кредитування, зростання масштабів якого свідчить про прискорення нагромадженого банківського капіталу.

Для розглянутих етапів первісного нагромадження капіталу в Україні є характерним те, що всі джерела нагромадження послідовно активізувалися органами державної влади і управління. Можна стверджувати, що нагромадження капіталу виступає не стихійним, керованим процесом. Це призводить до зрощування частини чиновників з капіталом, що є об’єктивним виходячи з особливої ролі держави у нагромадженні капіталу. Тим часом необхідність відповідати у своїх діях інтересам усього суспільства примушує державу підпорядковувати нагромадження капіталу суспільним інтересам.