Особливості державного управління у політичній сфері

 Крім цього,  виділяють ще одну самостійну  функцію — ухвалення рішень. Однак  ця функція пронизує всі названі  функції, оскільки, щоб реалізувати  будь-які управлінські завдання, треба ухвалити рішення.

Функція державного планування передбачає визначення: а) об'єкта стану в певній конкретній суспільній ситуації; б) векторів і цілей майбутнього розвитку; в) правових, організаційних, ресурсних засобів, їх координацію при виконанні запланованих цілей.

До державного планування слід віднести такі напрями  державної діяльності: урядові програми, концепції різноманітних напрямів суспільного розвитку і реформування, затвердження державного бюджету, проектування законотворчої діяльності, директивні й індикативні перспективні плани  соціально-економічного розвитку країни, послання президента, в яких визначається стратегічна лінія президентського  курсу.

Для того щоб  реалізувати різні види державного планування, треба організувати процес виконання ухваленого рішення, прийнятого при плануванні. Поняття "організація" охоплює структуру та функції  державних управлінських органів, а також процес виконання ними ухвалених рішень. Організація визначається як об'єднання людей на основі розподілу  праці для досягнення спільної мети. Організації бувають різних типів. У сфері державного управління такою  організацією є бюрократична структура.

Організація процесу  виконання управлінських рішень мас такі напрями: визначення змісту роботи, яку слід виконати; розподіл роботи відповідно до обов'язків; групування обов'язків відповідно до посад; визначення посадових вимог та обсягу посадових  повноважень; групування посад відповідно до складності організаційної структури; перегляд і коригування організації  відповідно до результатів контролю та зміни обставин; спілкування протягом організаційного процесу [3].

Комплектація  кадрів державної служби передбачає низку систем: патронатну, яка базується на тому, що керівні органи підбирають кадри на власний розсуд, керуючись при цьому партійними або клановими міркуваннями; систему оцінки заслуг — ґрунтується на тому, що на вакантну посаду підбирається людина з певними навичками, знаннями та здібностями; закриту — ґрунтується на обмеженому доступі до державної служби і низькій мобільності найманого державного службовця та характеризується централізованим підбором кадрів шляхом загальних конкурсних іспитів; відкриту — формується шляхом спрощеної процедури найняття на роботу, використовуючи спеціалізовані тести.

Мотивація — це готовність докласти максимальні зусилля задля досягнення організаційних цілей, що задовольняють індивідуальні потреби. Мотивація включає поєднання трьох елементів: зусиль, організаційних цілей та індивідуальних потреб. Вона ґрунтується на таких засадах: спілкування з підлеглими й пояснення їм цілей; визначення норм діяльності; настанови підлеглих і скерування їх у русло відповідності нормам, створення мотиваційного середовища шляхом обговорення ситуацій. Державна служба функціонує на засадах політичної нейтральності, суть якої полягає в тому, що по-перше, державні службовці незалежно від політичних поглядів виконують програму будь-якої політичної сили, яка проводить урядову політику; по-друге, посадовий статус визначається не партійною приналежністю, а фаховим рівнем; потрете, державним службовцям заборонено брати участь у виборах до парламенту.

Аналіз різних теорій трудової мотивації дає змогу  визначити мотиваційну структуру  і для державної служби. Сюди, насамперед, можна віднести такі мотиви: владні (кратичні); престиж, перспективи просування по службі, матеріальна винагорода і певні привілеї; прагнення реалізувати свої професійні знання для суспільних завдань; політичні переконання; зворотний зв'язок між керівниками і підлеглими [2].

Функція контролю державного управління має такі напрями; встановлення норм; контроль результатів  і порівняння з нормами; усунення і виправлення відхилень; перегляд і коригування результатів контролю. Для державної служби контроль виявляється  у таких типах:

— конституційний контроль за відповідністю всіх нормативних  актів, які видають державні органи, конституції;

— парламентський контроль за виконанням бюджету й  органами виконавчої влади (через тимчасові  слідчі комісії та інститут омбудсмена);

— підконтрольність державної влади законам і  підзаконним актам;

— контроль через  адміністративне або загальне судочинство;

— громадський  контроль через ЗМІ, опозиційні партії, групи тиску;

— контроль прокуратури  за дотриманням державними управлінськими органами законів.

 

 

3. Особливості і роль державного управління у політичній сфері

Наступним аспектом державного управління є співвідношення у його структурі політичного  і адміністративного управління. Основні відмінності між цими двома видами державного управління полягають у тому, що: органи політичного  управління формуються безпосередньо  населенням або представницькими органами, а адміністративне — спеціальними незалежними комісіями або політичними посадовими особами; органи політичного управління приймають політичні рішення в межах країни, регіону, громади, а адміністративного управління — забезпечують їх виконання або готують проекти цих рішень; кар'єра політиків залежить від ступеня легітимності партій або партійних блоків, а кар'єра працівника адмінапарату — від належного виконання функцій, передбачених адміністративними актами; працівники адмінапарату є політично нейтральними.

Місце і роль державного управління у суспільстві визначається тим, що воно:

а) у своєму існуванні  спирається на владу — організовану силу суспільства, здатну до примусу;

б) впливає на суспільство і важливі процеси, явища, зв’язки;

в) діє системно, оскільки з’єднує функціонування двох складних структур — державного апарату  управління і публічних проявів  суспільства.

Сфера економічних, головним чином майнових, відносин: виробництво, обмін, розподіл. Ці відносини (власності, розподілу, обміну, оплати праці тощо) складають економічну основу суспільства, його каркас і потребують упорядкування.

Сфера політичних, головним чином управлінських, відносин усередині країни і на міжнародній  арені. Ці відносини (управління справами суспільства і держави з боку громадян, держави, її органів) складають  політичну основу суспільства, охоплюють  три гілки державної влади  — законодавчу, виконавчу, судову. Управління суспільством здійснюється за допомогою  механізму субординації (панування  — підкорення). У тій частині, де управлінські відносини збігаються з майновими (управління економікою), вони належать до першого блоку.

Сфера соціально-культурних, у тому числі особистих немайнових, відносин належить до галузі, охорони  здоров'я, освіти, культури, науки, соціального  забезпечення. Її складають відносини (з приводу освіти, медичної допомоги, наукової діяльності, заняття спортом  тощо), що урегульовуються державою за допомогою права і не входять  до сфери економічних і політичних відносин, випливають із охорони і  захисту особистих прав і гідності громадян.

Сфера судових  і правоохоронних відносин, тобто  відносин, пов'язаних з охороною (відверненням і припиненням порушень) суспільного  порядку. Боротьбу з правопорушеннями насамперед ведуть такі органи держави, як органи внутрішніх справ, прокуратура, суд.

Сфера державного управління піддається зміні: залежно  від завдань змінюється зміст  правового регулювання, звужується або розширяється його сфера. Урегульованість  правом поведінки людей відбувається через впровадження правових відносин у певну сферу людської діяльності [4].

Управління в адміністративно – політичній сфері є різновидом державного управління, вираженого в цілеспрямованому й організуючому впливі, здійснюваному з метою забезпечення взаємодії, погодженості й упорядкування загальних дій людей, органів, підрозділів і служб в інтересах ефективного виконання поставлених перед ними завдань.

Для управління в адміністративно – політичній сфері, як і для державного управління, здійснюваного Президентом, урядом та іншими органами виконавчої влади, законодавчими органами й органами місцевого самоврядування характерні наступні ознаки:

а) здійснення загальнозначущих функцій;

б) нормативно-розпорядницьке регулювання;

в) підзаконний  характер діяльності;

г) використання владних повноважень.

Управління в адміністративно-політичній сфері, здійснюване органами виконавчої влади, характеризується названими й, додатково, що випливають ознаками:

а) безперервний і оперативний характер діяльності;

б) здійснення спеціалізованих  функцій, що вимагають однакової  технології;

в) установлення юридико-функціональних режимів;

г) діяльність ієрахічно побудованого апарата управління;

д) застосування мер адміністративного (дисциплінарного) впливу;

е) професійний  апарат.

Як і будь-який інший вид управління, управління в адміністративно-політичній сфері має системний характер і здійснюється в рамках соціальних управлінських систем. 
Разом із цим, управління в адміністративно-політичній сфері має свій специфічний характер, властивій тільки названій сфері і її складових. Всі вони носять політичний, захисний характер і прямо пов'язані з головними й фундаментальними функціями держави. Це в першу чергу оборона, безпека, зовнішня розвідка, іноземні справи, а також внутрішні справи і юстиція.

Названі області  цілком мають правоохоронний характер, перебувають на сторожі закону й  правопорядку, забезпечують охорону  прав і свбод громадян, оборону й безпеку держави, вирішують питання, пов'язані з удосконалюванням правопорядку, життям і безпекою цивільного суспільства в цілому й кожної людини окремо. Правоохоронними органами, які використовують у своєму управлінні різноманітні способи (методи) реалізації завдань і функцій державних органів, які, у свою чергу, дають можливість класифікувати методи управління. У найбільш загальному виді ці методи можна розділити на три види: переконання, заохочення, примус. Всі ці види передбачають використання політичних, моральних, ідеологічних, адміністративних, організаційних і психологічних засобів.

Державно-політичне  управління включає інститут глави  держави, уряд та представників уряду  на регіональному рівні; державно-адміністративне  — загальнодержавні відомства, які  не входять в уряд, регіональні  та місцеві державні адміністрації  й апарат міністерства разом із заступником  міністра; державно-військове —  начальників генеральних штабів, командувачів видами військ та окремими підрозділами військово-силових формувань, заступників міністра оборони та внутрішніх справ та керівників спецслужб.

Державне управління, яке включає вищі органи державної  влади, треба відрізняти від органів  самоврядування як органів територіальних громад. До місцевого самоврядування належать представницькі та виконавчі  органи, сформовані на засадах виборності, які мають юридичну, організаційну  та майнову самостійність, визначену  законом. Однак їхню діяльність певною мірою регламентовано державою.

Найвищим органом  державної влади і державно-політичного  управління є інститут глави держави. Главою держави є монарх у монархічній  формі правління і президент  — у республіканській. Влада монарха  на відміну від президентської не є похідною від волевиявлення  інших органів, а також від  виборів. Він не може бути підсудний. Влада монарха ґрунтується на принципі престолонаслідування. У разі недієздатності монарха або його неповноліття може бути застосовано  принцип регентства, тобто тимчасового  правління особи або групи  осіб.

Президент обирається прямими або непрямими виборами. У президентській і змішаній формі  правління президент обирається всенародним голосуванням або групою виборників (США, Колумбія), у парламентській — парламентом або спеціальними виборчими колегіями, сформованими на базі двох палат парламенту спільно з регіональними і місцевими органами влади [6].

 

 

 

4. Управління  адміністративно-політичною сферою в  Україні

Управління адміністративно-політичною сферою – одна з провідних галузей  управління в Україні. Ця галузь охоплює  багато аспектів життя суспільства  і держави. Без оборони, національної безпеки, органів внутрішніх справ (правозахисних органів), органів юстиції неможливо уявити відносини людини і держави. Без регулювання зовнішньої політики неможливо здійснювати міжнародних відносин, підтримки та обміну досвідом. 

 

 

1.  Управління обороною

Конституції України  передбачає захист суверенітету і територіальної цілісності своєї території, забезпечення її економічної та інформаційної  безпеки є найважливішими функціями  держави, справою всього Українського народу. Прагнучи до мирного співіснування з усіма державами, наша держава підтримує свою обороноздатність на рівні оборонної достатності для захисту від можливої агресії. 

Оборона України, як об’єкт управління, являє собою  систему політичних, економічних, соціальних, воєнних,  наукових, науково-технічних, інформаційних, правових, організаційних, інших заходів держави щодо підготовки до збройного захисту та її захист у разі збройної агресії або збройного конфлікту (ст. 1 Закону України "Про оборону України").