Танкові війська Сухопутних військ Збройних Сил України

Танковим військам Сухопутних військ Збройних Сил України потрібен не черговий “супертанк”, а ефективне використання наявного парку бойових броньованих машин

Не секрет: щоосені  навколо вітчизняної бронетанкової  промисловості (та й навколо національного  військово-промислового комплексу  в цілому) виникає традиційне загострення  пристрастей, пов’язаних із прийняттям чергового держбюджету. Так само традиційно в частині, що стосується розділу цього документа під  назвою “Закупівля і модернізація озброєння та військової техніки  для Збройних Сил України”, списи  ламаються в першу чергу навколо  двох зразків української “диво-зброї” — основного бойового танка Т-84 “Оплот” і військово-транспортного  літака Ан-70. Однак про Ан-70 поговоримо іншим разом, а сьогодні зосередимося на броньованих виробах Казенного  підприємства “Харківське Конструкторське  Бюро з машинобудування ім. О. Морозова”  і держпідприємства “Завод ім. В. Малишева”  — новому танку Т-84УМ “Оплот-М” і глибоко модернізованому танку  Т–64БМ “Булат”. 

Період 2009–2010 рр. був  для розроблювача й виробника  Т-64 і Т-84 неоднозначним. З одного боку — у квітні 2009-го завершилися  державні випробування чергової модифікації  другої з цих машин — “Оплоту-М”, а 28 травня минулого року цей танк був  офіційно прийнятий на озброєння. З  іншого — найбільш вдалим у долі “вісімдесят четвірки” на внутрішньому ринку й досі залишається вже  досить далекий 2001-й, коли Збройні Сили України придбали 10 одиниць Т-84 (тоді ще не тільки без приставки “М”, але й без назви “Оплот”), які  навіть урочисто продефілювали Хрещатиком на параді на честь 10-річчя незалежності України.

Щоправда, тодішній успіх був досить своєрідним: одержавши  лише 20% грошей з передбачених за контрактом 78,8 млн грн, “Завод ім. В. Малишева”  у відповідь на пропозицію доплатити  решту... одержав назад свої танки. Чотири з них були у 2003-му продані  в США під маркою Т-80УД у рамках американської програми закупівлі  зразків озброєння ймовірних  супротивників з метою їхньої оцінки, що вже саме по собі говорить про реальну новизну Т-84. Як би там не було, у програму МО України  по закупівлі озброєнь ні на 2009-й, ні на 2010-й роки Т-84 не було включений, незважаючи на заявлену ще в 2008-му готовність Збройних Сил закупити 10 “Оплотів-М”, а також 3 броньовані ремонтно-евакуаційні  машини (БРЕМ) на їхній базі. БРЕМ-84 “Атлет”  прийнята на озброєння в листопаді 2008-го. Зате в квітні 2009-го “Завод ім. В. Малишева” підписав з МО України  черговий контракт вартістю більше 200 мільйонів гривень на модернізацію в 2009–2010 рр. 29 одиниць танків Т-64Б  і Т-64БК до рівня Т-64БМ “Булат”. До речі, за попередніми контрактами  підприємство в 2005-му й 2007–2008 рр. уже  поставило ЗСУ в цілому 56 танків цієї моделі. Після завершення цього  контракту вся 1-ша окрема танкова  бригада 8-го армійського корпусу (93 танки) буде укомплектована танками  Т-64БМ “Булат” у складі восьми рот  і більш “скромним” варіантом  Т-64БМ2 (одна рота). Усього ж Державною  програмою розвитку Збройних Сил  України на 2006–2011 рр. передбачена  модернізація до рівня БМ “Булат” 147 танків Т-64Б і Т-64БК, а плани  на 2012–2015 рр. передбачають додаткову  модернізацію ще 223 машин.

Модернізація бойової  техніки — це, звичайно, добре. Проте, за більш зрілим міркуванням, напрошується питання: а чи тим шляхом ми йдемо  в області військово-технічної  політики, принаймні, щодо розвитку основного  озброєння танкових військ? З початком у 1999 році програми модернізації ОБТ  Т-64Б ціна оновлення одного танка  виросла більш ніж у 8 (!) разів  з 0,86 мільйонів гривень до приблизно 7 мільйонів гривень. Із цим можна  було б змиритися, якби потреби танкових військ ЗСУ в таких областях, як постачання боєприпасів і паливно-мастильних матеріалів, запасних частин, фінансування заводського ремонту й так званих “глибоких”, теж заводських, форм технічного обслуговування були б забезпечені на достатньому рівні. Але, на жаль, це далеко не так. Наприклад, в 2009 році брали участь у бойових стрільбах лише 324 з 774 танкових екіпажів, а водіння опрацьовувалося тільки на 12 машинах. Станом на жовтень 2009 року відсоток справності танкового парку ЗСУ впав до 60% за нормою 90%, причому за рік, що минув, ситуація з технічним станом бронетехніки не тільки не покращилася, але й ще більше загострилася. Разом з тим не секрет, що без належного рівня бойової підготовки особового складу, танк, як і інша зброя, являє собою лише купу цінного металобрухту...

Є ще питання вибору оптимальної платформи для модернізації танкового парку Збройних Сил  України. Зараз, як уже говорилося, такою  платформою є Т-64Б і Т-64БК (останній — командирська версія Т-64Б). Безумовно, оскільки обидві машини розроблялися й вироблялися в Харкові, то і  розроблювачу, і виробнику набагато зручніше вести роботи з модернізації саме цих машин. Але чи належить Збройним Силам, вибираючи платформи для  модернізації, керуватися цим міркуванням? Адже в ЗСУ є цілком достатня кількість  новіших та маючих кращі бойові й  експлуатаційні якості ОБТ Т-72 і  Т-80УД. Тим більше, що модернізація цих  танків до рівня сучасних зразків  обійдеться набагато дешевше, ніж модернізація Т-64. Наприклад, у випадку з “шістдесят четвіркою” для забезпечення використання нових українських артилерійських (таких, що вистрелюються з гармати) протитанкових керованих ракет (ПТКР) “Комбат” потрібна повна заміна ККО  — комплексу керованого озброєння, що забезпечує застосування артилерійських ПТКР. У випадку ж з Т-72 і  Т–80 потрібна тільки доробка окремих  елементів ККО і часткова зміна  його програмного забезпечення.

Що ж стосується “Оплоту-М”, то тут, схоже, події розвиватимуться  за відомим принципом “не було б щастя, так нещастя допомогло”. Справа в тому, що машина ця танковим військам Сухопутних військ Збройних Сил України НЕ ПОТРІБНА. Причин для настільки категоричного  висновку три. По-перше, Україна зберігає ще значну частину (майже рівно половину) величезного танкового парку, успадкованого  від колишнього СРСР, що більш ніж  у 2,5 рази переважає її потреби. Станом на 1 січня 2009 р. у наявності було 3224 танки за максимальної потреби, навіть з урахуванням 50% резерву для поповнення втрат, у не більш ніж 1200 машин. Так  що нові танки просто зайві в штатах і без того перевантажених ними військ і баз зберігання. По-друге, якусь  серйозну розмову про “Оплот-М” можна було б вести, якби це дійсно був новий танк, а не чергова  модифікація створеного більше 40 років  тому Т-80. По-третє, цей танк просто занадто  дорогий: за критерієм “вартість/ефективність”  навіть модернізація Т-64Б у Т-64БМ “Булат” куди доцільніша. Тим більше, немає необхідності приймати на озброєння  нову БРЕМ — якщо їх недостатньо, то розумніше використати для переобладнання в БРЕМ шасі наявних танків із числа  понадштатних запасів.

Що ж стосується альтернативних варіантів модернізації, то на Т-72 і Т-80 може бути здійснений, відповідно до інформації самих українських  танкобудівників, весь обсяг доробок, що є перевагою Т-84, включаючи  й установку 1200-сильного дизеля 6ТД-2Е. Єдиною особливістю “Оплоту”, яку  важко “пересадити” на Т-72 й “класичний”  Т-80УД у рамках обмеженої модернізації, є зварна башта із приблизно на 10% більшою снарядостійкістю, та й  то не проти всіх типів снарядів. Але це явно недостатня підстава для  прийняття на озброєння й у  серійне виробництво нового ОБТ.

Так чи має сенс взагалі “городити город” із закупівлею нових танків у скільки-небудь доступному для огляду майбутньому? Адже “Оплот-М” краще “Булата”, не говорячи вже  про можливу модернізацію Т-72 і Т-80, явно не в дев’ять разів, хоча буде коштувати приблизно в дев’ять разів дорожче — близько 65 мільйонів гривень за машину. Відповідно, виходячи з критерію “вартість/ефективність”, повторне прийняття на озброєння Т-84 недоцільне. Інша справа, що, як свідчить українська практика за часів влади всіх президентів і всіх прем’єрів, рішення про замовлення будь-якого зразка озброєння або техніки для потреб національних Збройних Сил або про відмову від такого замовлення пов’язані, як правило, аж ніяк не з якістю цих самих зразків і реальною потребою в нових “спецвиробах” для Сухопутних військ, Повітряних Сил і ВМС. Втім, це тема окремої розмови...

Зрозуміло, все  це не означає, що до приведення танкових військ України в належний стан за рівнем бойової підготовки й технічної  справності машин, про всяку їхню модернізацію варто взагалі забути. Наприклад, було б доцільним у  ході заводського ремонту встановлювати  на наявні танки нові елементи динамічного  захисту “реактивної броні” “Ніж”  або “Ніж-2”. Бажано й підвищення кількості в танковому батальйоні машин у командирській комплектації з додатковими засобами зв’язку  й навігаційною апаратурою з 4 до 13 одиниць. Говорячи ж про термін служби танків, слід зазначити, що можливості його продовження  шляхом грамотно організованого капітального ремонту в нас недооцінюються. Тим часом закордонний досвід наводить цікаві приклади. Ось один з них: в 2008-му компанія “Дженерал  дайнэмикс лэнд системз” уклала з  армією США контракт загальною вартістю 116 мільйонів доларів на проведення відновлення 204 ОБТ М1 “Генерал Абрамс”  до стандарту АІМ. Відповідно до технології АІМ, танки “Абрамс” повністю розбираються на частини й у процесі капітального ремонту приводяться до стану  “новий з нульовим (!) пробігом”, що дозволяє знизити витрати на їхнє наступне технічне обслуговування й  ремонт, а також підтримувати високий  ступінь їхньої боєздатності. Відновлення  всіх 204 танків було завершено до кінця 2009 р. Ще раз звертаю увагу на вартість цього масштабного капремонту —  вона склала лише близько 0,57 мільйона доларів (приблизно 4,5 мільйона гривень  за нинішнім курсом) за один танк.