Характеристика грунтів криму

           Чорноземи типові (7) займають 35 % загальної площі лісостепової зони і становлять 54,6 % її орних земель. Поширені від передгір'їв Карпат на заході до лівого берега Осколу на сході. Сформовані на лесових породах під лучними степами і характеризуються потужним гумусним горизонтом (0,6—1,2 м). Вміст гумусу збільшується з півночі на південь і з заходу на схід: у цілинних ґрунтах його 5—9 %, в освоєних — 3—5 %. Чорноземи типові мають нейтральну реакцію ґрунтового розчину, високу ємкість вбирання (20—40 мг-екв на 100 г ґрунту), міцну грудкувату структуру. Чорноземи опідзолені поширені в основному на Правобережжі навколо Подільського лісового масиву і в передгір'ях Карпат. Характерною особливістю цього підтипу є глибоке вимивання карбонатів, які «скипають» в породі на глибині 120—140 см. Основна морфологічна ознака опідзолених чорноземів — наявність борошнистої присипки, яка вкриває структурні агрегати в нижній частині горизонту А і у верхній частині горизонту В.

           Чорноземи опідзолені пройшли степову і лісову стадії розвитку. Тому поряд з ознаками типових чорноземів вони мають ознаки, властиві сірим лісовим ґрунтам: вилугуваність, кислотність, знижена насиченість основами тощо.  До підтипу чорноземів опідзолених відносять і чорноземи реградовані, походження яких трактують двояко:[12]

• чорноземи реградовані є результат окультурення опідзолених і вилугуваних чорноземів;
• формування реградованих чорноземів є природний ґрунтоутворений процес в місцях повного знищення лісу і розвитку багатої трав'янистої рослинності. У реградованих чорноземів спостерігається відновлення ознак, властивих чорноземам.

          Чорноземи вилугувані вклинюються або облямовують масиви чорноземів опідзолених і типових. Вони сформувалися під розрідженими парковими лісами, на узліссях та під різнотравно - злаковими степами на більш вологих ділянках. У вилугуваних чорноземів немає елювіально-ілювіальної диференціації профілю і кремнеземистої присипки, які характерні для чорноземів опідзолених. Карбонати у цих ґрунтів також вимиті до ґрунтоутворюючої породи. Вилугувані чорноземи містять 4—8 % гумусу, мають слабко-кислу, близьку до нейтральної, реакцію ґрунтового розчину (рН = 6—6,8), вбирний комплекс на 93—98% насичений основами. Чорноземні ґрунти мають високу природну родючість. Вони містять до 0,4 % валового фосфору, 2—3 % валового калію і до 0,35 % валового азоту, багато кальцію, магнію і мікроелементів у водорозчинних сполуках. Винятком є фосфати (зокрема, фосфат кальцію), які погано розчиняються у воді. Тому на чорноземах широко застосовують суперфосфат як легкорозчинну форму фосфату. Чорноземи мають сприятливий водний, повітряний і тепловий режими, їх «населяє» значна кількість (до 3,5 млрд. особин на 1 г ґрунту) бактерій, які розкладають велику кількість органічної маси, формують гумус, переводять хімічні елементи у доступну для рослин форму.

            Лісостеп — зона інтенсивного землеробства. Сільськогосподарськими угіддями тут зайнято 85,2 % земельної площі. Орні землі становлять 13,7 млн га, або 67,4 % загальної площі ґрунтів зони. Ґрунтово-кліматичні умови зони сприятливі для вирощування зернових, цукрових буряків, плодових і овочевих культур. Основними заходами поліпшення родючості ґрунтів лісостепової зони є боротьба з водною ерозією, вапнування ділянок кислих ґрунтів і регулювання водного режиму (осушення, зрошення, снігозатримання). В результаті багатовікової експлуатації ґрунти Лісостепу значною мірою виснажені на гумус і поживні елементи, зруйнована їх структура. Тому вони потребують внесення високих доз органічних і мінеральних добрив.[16]

 

3. Агроґрунтове районування

 

           Агроґрунтове районування України в 60-ї роки провела група вчених ґрунтознавців Українського науково-дослідного інституту ґрунтознавства і агрохімії ім. О. Н. Соколовського та інших наукових установ республіки. Територію України було поділено на регіони за ознаками подібності та відмінності у ґрунтовому покриві з урахуванням усього комплексу природних умов, які мають значення для сільськогосподарського виробництва. Отже, основним принципом такого районування була сільськогосподарська спрямованість території.

           В результаті виділено такі агроґрунтові одиниці: області, зони, підзони, провінції та райони. Далі наведено перелік агроґрунтових регіонів України.[4]

          Бореальний пояс помірно холодний: Центральна тайгово-лісова область; зона мішаних лісів з дерново-підзолистими типовими і оглеєними ґрунтами Полісся; провінції: Західна, Центральна правобережна, Лівобережна висока, Лівобережна низинна. Суббореальний помірний пояс: Західна буроземно-лісова область; зона широколистих лісів з бурими лісовими типовими опідзоленими і оглеєними ґрунтами; вертикальні ґрунтові зони: Закарпатська низовина (підгірна смуга), буроземів опідзолених оглеєних Закарпатського передгір'я (висота 215—400 м), бурувато-підзолистих поверхнево оглеєнпх ґрунтів передгір'їв Передкарпаття (висота 300— 500 м), гірсько-лісових буроземів (висота 500—1500 м); гірсько-лучних буроземів полонин (висота 1200—1500 м)  вертикальні ґрунтові зони Гірського Криму: чорноземів передгірського степу, ґрунтів передгірського лісостепу,

           Субтропічний помірно теплий пояс: субтропічна помірно тепла ксерофітно-лісова область; вертикальна зона коричневих ґрунтів південного схилу Головного пасма Кримських гір.

          Схема агроґрунтового районування показує, що ґрунтовий покрив України дуже різноманітний. Великомасштабним ґрунтовим обстеженням на території країни виявлено близько 650 видів ґрунтів. Ця різноманітність вкладається в чітку систему небагатьох ґрунтових типів, підтипів та агрономічних груп.[6]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2. Характеристика грунтів криму

 

2.1. Ґрунти рівнинних районів Криму

 

           В передгірській лісостеповій зоні поширені дерново-карбонатні гірсько-лісостепові, сірі гірсько-степові і коричневі ґрунти, на південних схилах в приморській частині — коричневі ґрунти, в гірсько-лісовій — буроземи і в гірсько-лучній (на плоскогір’ях, яйлах) — гірсько-лучні чорноземовидні ґрунти.[1]

           Формування вказаних ґрунтів проходило на елювії вапняків, конгломератів і піщаників, елювії і делювії глинистих сланців. На північних схилах головної гряди в західній частині другої гряди і частково на північних схилах третьої гряди гір поширена лісова рослинна формація, представлена дубовими, буковими, сосновими, грабовими і змішаними лісами. Під впливом цих рослинних формацій при сумі річних опадів — 550–900 мм сформувалися буроземи. (див. додаток Б)

            Північні схили Головного пасма вкрито бурими лісовими ґрунтами. Вони утворились під широколистими лісами в умовах м'якого теплого клімату. Буроземи в гірській лісовій зоні сформувалися на абсолютних висотах вище 300 м над рівнем моря. У верхньому горизонті цих ґрунтів міститься 4-5% гумусу. [5]

             Південні чорноземи поширені в північній частині Причорноморської низовини та Степовому Криму. Ці ґрунти утворилися в умовах посушливого клімату, під розрідженими ковилово-типчаковими степами. Тому потужність гумусу в них менша порівняно із звичайними чорноземами. Темно-сіре забарвлення ґрунту спостерігається до глибини 30-50 см. А на глибині 90-120 см залягає суцільний водонепроникний горизонт. Це погіршує агрономічні властивості цих ґрунтів. Вони містять від 3,5 до 5,0% гумусу у верхньому шарі. Для вирощування сільськогосподарських культур на цих ґрунтах потрібне зрошення.

           Чорноземи на продуктах вивітрювання твердих порід поширені в Степовому Криму і передгір'ях Кримських пасом. Гумусовий горизонт їх має буруватий відтінок, в ґрунті наявний щебінь материнських порід. Родючість цих ґрунтів порівняно з іншими чорноземами є нижчою.

          Коричневі карбонатні ґрунти на елювії вапняків поширені на вирівняних ділянках і схилах під чагарниковою і трав’янистою рослинністю. Потужність профілю — 80–110 см; має таке чергування горизонтів: нижній перехідний горизонт, щебенистий; глибше — слабковивітрений елювій вапняків. Колір коричневих ґрунтів залежить від особливостей ґрунто-утворюючих порід. При загальному їх коричневому забарвленні, ґрунти, що утворилися на червонозабарвлених вапняках з підвищеним вмістом заліза, мають червонувато-бурий відтінок. Вони займають нижню смугу зони поширення коричневих ґрунтів і їх описують як червоно-коричневі ґрунти сухих лісів і чагарників. Такий ґрунт описаний М. І. Полупаном в заповідній частині Нікітського ботанічного саду — сухий ліс на мисі «Мартьян». Профіль ґрунту містить щебенювато-кам’янисті включення щільної породи, які сприяють формуванню досить добрих водно-повітряних властивостей червоно-коричневих ґрунтів, їх задовільну водопроникність, що оберігає їх від руйнівної дії поверхневого стоку. Коричневі і червоно-коричневі ґрунти сухих лісів і чагарників придатні під виноградники, вирощування тютюну і окремих субтропічних культур.[17]

 

 

2.2. грунти гірських районів Криму

 

Умови гірського грунтогенезу (див. додаток Б ) кардинально відрізняється від умов грунтогенезу на рівнинних територіях. Головною причиною такої специфічності є висотна поясність, під якою розуміють закономірну зміну клімату і рослинності, а разом з ними і грунтів у міру збільшення висоти місцевості.

Найважливіше  значення в гірському грунтогенезі відіграє рельєф. Головним фактором формування ландшафтів, а отже, й ґрунтів, у горах є вертикальна зональність, відкрита В.В. Докучаєвим («К учению о зонах природы», 1899): ґрунти змінюються з підняттям від підніжжя гори до вершини, що зумовлено зміною факторів та умов ґрунтоутворення.

Кримські  гори розташовані на півдні Кримського півострова. Вони простягаються уздовж Чорного моря на відстань 150 км від мису Херсонес до мису Ілля в м. Феодосія. [10]

Грунтогенез у горах відбувається в основному  на щільних породах, призводячи до формування неглибоких, проте рівнинних, щебенистих ґрунтових профілів з майже позбавленими сортування літогенними субстратами переважно елювіального або транзитного типів.

Роль  рельєфу в гірському ґрунтоутворенні  важко переоцінити. Загалом рельєф дуже складний, сильно розчленований, характеризується великими перепадами висот, різноманітністю форм, хоча переважають  схили різної крутизни, форми, експозиції. У зв’язку з цим у горах  при відсутності захисту ґрунту рослинами сильно розвивається водна ерозія, інтенсивний боковий внутрішньогрунтовий стік. Це одна з причин незначної потужності профілю, відносної молодості ґрунтів, постійного вивітрювання при одночасній їх втраті в результаті геохімічного стоку. У формуванні сучасного рельєфу велике значення мали ерозійні , зсувні й абразивні процеси. Наявність карбонатних тріщинуватих порід, розчленованість рельєфу, значна кількість атмосферних опадів сприяли розвиткові і поширенню різноманітних форм карсту: карстових полів, колодязів, шахт, гротів, печер та ін.

Кліматичні умови гірського Криму дуже різноманітні. Вони пов’язані з висотою місцевості, експозицією схилів, сезонною температурою води Чорного моря, з температурою повітря степових районів півострова. Взаємо поєднання цих факторів в різних співвідношеннях зумовило добре виражену вертикальну ландшафтну зональність. Розташування Кримських гір на півдні висунутого майже на 200 км у Чорне море Кримського півострова, на північній околиці субтропічного поясу, порівняна близькість їх до Середземного моря зумовлюють м’якість клімату.[11]

Характерною рисою рослинності Гірського  Криму є те, що вона поєднує багато видів флори Середземномор’я  та західного Закавказзя.

В передгірській  лісостеповій зоні поширені дерново-карбонатні гірсько-лісостепові, сірі гірсько-степові  і коричневі ґрунти, на південних схилах в приморській частині головної гряди – коричневі ґрунти, в гірсько-лісовій – буроземи і в гірсько-лучній (на плоскогір’ях, яйлах) – гірсько-лучні чорноземовидні ґрунти. [9]

Формування  вказаних ґрунтів проходило на елювії вапняків, конгломератів і піщаників, елювії і делювії глинистих сланців.

На північних  схилах головної гряди і частково на північних схилах третьої гряди  в західній частині другої гряди  і частково на північних схилах третьої  гряди гір поширена лісова рослинна формація, представлена дубовими, буковими, сосновими, грабовими і змішаними  лісами. Під впливом цих рослинних  формацій при сумі річних опадів – 550-900 мм сформувались буроземи. Вони утворилися як на елювії-делювії твердих карбонатних порід, так і на без карбонатних породах – глинистих сланцях, піщаниках, конгломератах твердих порід. В останньому випадку вони мають більш виражені ознаки буроземного процесу ґрунтоутворення. Потужність профілю буроземів – 65-90 см, відсутнє закипання дрібозему, реакція ґрунтового середовища слабо кисла, вміст гумусу – 3,5-6%, сума обмінних катіонів складає 30-35 мекв на 100 г грунту.[7]

Зональними ґрунтами південних схилів Головної (першої) гряди є коричневі грунти. Вони сформувались під сухими лісами і чагарниками та степовою рослинністю в кліматичних умовах, характерних для сухого середземноморського клімату. В Криму займають смугу Південного берега, розміщуючись окремими плямами від західної його границі до східної.

Кліматичні  умови в зоні поширення коричневих грунтів мають ознаки сухого Середземномор’я  і характеризуються позитивними  середніми температурами зимових  місяців, рівномірним розподілом опадів протягом року. Середньорічна кількість  опадів відносно невелика – 320-430 мм. Посушливий клімат даної зони сприяє розвитку зріджених лісів і чагарників.

Вперше  коричневі ґрунти були описані С.А. Захаровим у 1924 р. на Кавказі.

Умови ґрунтоутворення  типові для зони напіваридних субтропіків. Генезис коричневих ґрунтів досить складний, оскільки їх формували кілька елементарних ґрунтових процесів: оглинення (інтенсивне вивітрювання первинних мінералів з утворенням вторинних глинистих гідрослюдно-монтморилонітового складу, причиною чого є сприятливі умови зволоження та температура взимку, весною та восени); гумусоакумуляція (розклад і гуміфікація рослинних залишків іде в умова нейтральної або слабо лужної реакції середовища, багатого основами); міграція карбонатів і солей (у вологі періоди продукти вивітрювання продукти вивітрювання вимиваються з верхніх горизонті).; рубефікація (оксиди заліза, що вивільняються при вивітрюванні, в сухий період дегідратуються, утворюючи плівки на поверхні ґрунтових частинок. Вони надають ґрунту специфічного коричневого кольору).[3]