Геополітичне становище України на початку ХХІ ст.

Розвиток  української етнічної цивілізації був незавершений, оскільки соціально-культурний і генетичний потенціал цієї цивілізації був знищений тоталітарною комуністичною владою СРСР і зазнав значних втрат протягом Другої світової війни. Існування протягом ХХ ст. до 1991 р. в Україні тоталітарного суспільства виявилося основним адміністративно-системним чинником знищення ідейних та культурних цінностей українського народу та втрати їхнього цивілізаційного значення.

Сучасна українська політична цивілізація  поєднує громадян держави (незалежно від автохтонного чи іноетнічного походження) навколо ідеалів побудови демократичного і правового суспільства. Політичний простір українського суспільства характеризується нині позитивними тенденціями утвердження демократичного типу політичних відносин та функціонування системи влади в соціальному просторі і часі.

Розвиток  цієї цивілізації в чинному політико-культурному  просторі визначається обставинами  лімітрофного положення території  України на проміжному міжцивілізаційному просторі між російсько-євразійською і західноєвропейською цивілізаціями, новими формами співробітництва української держави з структурами Європейського Союзу і блоку НАТО, особливостями формування національної політичної свідомості в контексті світових глобалізаційних процесів. За цих обставин важливим чинником вирішення як специфічних проблем кожної держави, так і глобальних проблем світової цивілізації є гуманітарна співпраця щодо збереження життя на Землі, обміну досягненнями науково-технічного, інформаційного й освітнього характеру, розвитку здібностей людей усіх країн, регіонів і континентів.

В Україні сьогодні на часі проблема розробки та реалізації масштабного соціального проекту перетворення країни, який містить дві змістові лінії системних і надзвичайно складних завдань: по-перше, остаточне подолання лімітрофного становища України в особистій і суспільній свідомості, а також у сферах економіки, політики, культури; по-друге, реалізація динамічних програм модернізації соціальної сфери та економіки, з урахуванням світових географічно-економічних тенденцій взаємодії національних держав, транснаціональних корпорацій, міжнародних економічних і фінансових організацій. Однією з найважливіших умов реалізації цього проекту є кадрові і функціональні зміни у владних структурах, а також формування та суспільне визнання нового політичного курсу їхньої діяльності.

Такий проект має теоретично і практично  слугувати для утвердження цілісної національно-державницької ідентичності, яка має формуватися на основі територіальної, політичної і загальнодемократичної  єдності громадян держави. Підтвердження  державно-політичних рішень органів  влади в українському суспільстві  буде ефективним показником набуття  легітимності цього політико-правового  процесу.

Подолання лімітрофності у контексті процесів реалізації цього проекту має відбуватися в усіх напрямках політичної, науково-технічної, освітньої, економічної й особистісної інтеграційної співпраці зі структурами Європейського Союзу та орієнтації на проєвропейські погляди індивідуальної і групової свідомості молодих поколінь громадян. Реалізація цього варіанту подолання лімітрофності України можлива з урахуванням культурно-психологічних традицій автохтонного і мігрантських етносів, вітчизняного специфічного досвіду досягнення у незалежній державі політичної і соціальної стабільності й консолідації суспільства.

На  початку ХХІ ст. у середовищі української політичної нації домінує об’єктивний внутрішній вибір щодо подолання лімітрофності України, який базується на окреслених в Конституції України ідеалах консолідованого і високоцивілізованого суспільства, соціальної, правової, демократичної держави. Наявність такого вибору зумовлює  зростання ролі політичної науки щодо інтерпретації впливу органів влади і соціальних груп населення на всі види суспільних відносин.

Проект  самоствердження української регіональної політичної цивілізації має під  собою фундаментальні історичні  і політичні засади. Основна специфічна особливість цієї цивілізації в  тому, що, враховуючи лімітрофні ознаки географічного положення України, українська нація не може копіювати моделі ідеології, внутрішньої та міжнародної політики, притаманні Російській Федерації чи державам Європи.

У цій ситуації для усунення подвійності  позиції України в стратегічному  плані як на європейському (в умовах налагодження ефективних й взаємовигідних дипломатичних та економічних відносин з Росією і регіональними державними центрами Європейського Союзу – Польщею, Чехією, Німеччиною, Великобританією, Францією), так і світовому рівні в умовах однополюсного світу, її державним структурам слід сформувати самостійну політичну стратегію внутрішнього розвитку країни та зовнішньої політики. Засадничим чинником розробки цієї виваженої політичної стратегії та її теоретичного обґрунтування є системні й спеціалізовані дослідження в українській політологічній науці процесів, які характеризують сучасну конфігурацію географічно-політичного простору у Європі і світі, а також географічну стратегію держав у реалізації своїх політичних і економічних інтересів.

Нова  українська політична цивілізація у ХХІ ст. включає три компонентні складники: країна – політична нація – держава. Така структурованість виявляє універсальний характер взаємозв’язку географічних факторів території, політичної свідомості і культури нації й діяльності владних інститутів її політичної системи.

Основним  із цих складників є політична нація, яка сформувалася в процесі становлення України як європейської держави, а на початку нинішнього століття є активним суб’єктом загальноєвропейських політико-культурних і економічних взаємовідносин. Суб’єктність нації має і національне значення, оскільки відображає політичну дійсність як українського суспільства, так і загальноцивілізаційну, адже є відображенням сформованого в конкретному природно-територіальному просторі локального типу політичної культури.

Українська  політична цивілізація характеризується особливостями формування в суспільстві  духовного і політичного потенціалу, необхідного для утвердження  демократичної української держави, тобто створення умов, за яких внутрішня системна модернізація набуває незворотного характеру в специфічних історичних умовах. Збереження національно-державної цілісності території та політичної консолідації суспільства є тепер найактуальнішою проблемою для утвердження політико-національного українського цивілізаційного проекту функціонування соціуму.

Наприкінці  ХХ ст. проблема модернізації політичної і економічної систем була пов’язана  зі складними ментальними і соціально-політичними  конкретно-історичними обставинами. Якісні зрушення в суспільстві були пов’язані передусім із процесами  подолання наслідків перебування  різних регіонів території України  в складі іноземних держав, –  насамперед Російській імперії і  СРСР.

Однією  із суттєвих особливостей сучасної політичної системи України є наявність політичної нації, що є суб’єктом права в аспекті творення поліцентричного громадянського суспільства і держави та її соціально-політичних й адміністративних владних структур. Правове підґрунтя функціонування цього суспільства створене після прийняття Конституції України (1996), у якій визначені законодавчі норми функціонування політичних інститутів, які регламентують повноваження органів державної влади та види їхньої політичної відповідальності.

Геополітичне  становище України на початку  ХХІ ст. визначається кількома чинниками: а) географічним розташуванням; б) економічним потенціалом; в) військово-промисловим потенціалом; г) демографічним фактором. Концептуальна розробка проблем, пов’язаних з цими чинниками, постає як важливе багатоцільове завдання сучасної української політичної науки, виконання якого має бути спрямоване на формотворення моделей цивілізаційного розвитку українського суспільства.

На  початку ХХІ ст. неможливо розвивати геополітичні дослідження процесів становлення української політичної цивілізації як суб’єкта світової політики на основі детерміністських концепцій та ідейно-теоретичних позицій ХХ ст. Розвиток геополітичних досліджень ускладнюється також тією обставиною, що аналізувати міжнародні політичні та соціальні проблеми, визначати основи внутрішньої політики і національної безпеки неможливо на основі абстрактних філософських роздумів.

Концепційні схеми і системи координат  політичного аналізу, які складалися в минулому для опису типів  і форм взаємовідносин між державами, не повною мірою можна використовувати для аналізу процесів у сучасному глобальному світі, який охоплює планетарний і навколоземний простори.

Ці  концепційні візії не втрачають остаточно актуальності і мають бути основою для продукування новітніх теорій та концепцій, які враховували б сучасні географічні, політичні, економічні, демографічні, культурно-етнічні та інші компоненти суспільного життя, наявні як у локально-цивілізованих спільнотах, так і ті, що відображають нинішній стан сучасного глобалізованого світу. Співвідношення таких тенденцій виявляє сучасний стан асиметричної політико-територіальної структури більшості національних держав, суспільства яких, зберігаючи свою політико-культурну ідентичність, є максимально відкритими у фізико-географічному і політичному вимірах для інформаційного, товарного і фінансового співробітництва.

Геополітичні  дослідження у цьому контексті  мають здійснюватися у вітчизняній  політичній науці в історичній ретроспективі  шляхом аналізу аспектів впливу природно-ресурсних, кліматичних та просторово-ландшафтних факторів на політичні процеси в українському суспільстві, а також впливу сучасних факторів (таких, як інформація, людський інтелект, наукові та виробничі технології) на політичні процеси в новітньому суспільстві України. Очевидною є роль зазначених факторів в усі історичні періоди та в нинішній час у відтворенні попередніх та формуванні й утвердженні нових цивілізаційних цінностей.

На  початку третього тисячоліття актуалізується проблема теоретичного обґрунтування ідеологічної парадигми розвитку та функціонування українського соціуму в ХХІ ст. в контексті протистояння і взаємодії політичних і економічних сил у глобальному масштабі. Проблему пошуку в українському суспільстві нових пізнавальних орієнтирів можливо розв’язати з погляду вирішення трьох важливих завдань: 1) активізації методолого-теоретичних досліджень із метою узагальнення досліджень окремих проблем, що стосуються становлення наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. новітньої української мікроцівілізації, яка є частиною слов’янської субрегіональної і світової цивілізацій та має в своїй основі українську політичну націю; 2) розвитку наукового дискурсу з метою аналізу суперечливих концептів вітчизняної та іноземної політичної думки – ці концепти викликані змінами в світовій геополітиці, зумовленими новими загальнолюдськими світоглядними уявленнями про соціальні зміни всередині певних держав і на міжнародній зовнішньополітичній арені; 3) визначення категоріально-понятійного апарату здійснення досліджень геополітичної проблематики в сфері теорії та історії політичної думки, насамперед осмислення масштабної геополітичної проблеми модернізації української політичної цивілізації, як цивілізації європейської за історичними традиціями та головним вектором сучасного розвитку і конкретно-історичної проблеми – становлення географічно-політичної української цивілізаційної самосвідомості.

Основним  критерієм дослідження має бути врахування тенденцій практичного застосування ідеологічної парадигми, виходячи з реалій багатовимірної політичної та культурної специфіки нинішнього українського суспільства, що модернізується у процесі відтворення та перенесення в сучасні реалії національно-історичних традицій і формування новітніх цивілізаційних соціокультурних цінностей.

Література

1. Нагорна Л. П. Політична мова і мовна політика: діапазон можливостей політичної лінгвістики. – К.: Світогляд, 2005. – 315 с.

2. Шайгородський Ю. Ж. Політика: взаємодія реальності і міфу. – К.: Знання України, 2009. – 400 с.

3. Михальченко М. І. Україна як нова історична реальність: запасний гравець Європи. – Дрогобич: ВФ “Відродження ”, 2004. – 488 с.

4. Андреєва О.М. Національна безпека в контексті національної ідентичності і взаємовідносин з Росією. – К.: Парламентське вид-во, 2009. – 360с.

5. Нагорна Л. Політичний дискурс як об’єкт наукового аналізу // Наукові записки: Збірник. – К.: ІПіЕНД, 2005. “Політологія і етнологія”. Вип.. 27. – С. 125–138.

6. Михальченко М. І. Суспільствознавство: методологічна криза і шляхи її подолання // Історична і політична наука та суспільна практика в Україні / НАН України, І-ут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса; ред. кол.: Патон Б. Є.(голова), Геєць В. М. (заст. голови), Левенець Ю. А.(заст. голови), Солдатенко В. Ф.(секретар) та ін. – К.: Парламентське вид-во, 2009. – С. 388-395.

9. Розумний М. Фактори сучасної національної самоідентифікації українців // Політичний менеджмент. – 2007. – № 1 (22). – С. 93–99.

10. Ротар Н. Діалогові форми політичної участі: передумови та перспективи становлення в Україні // Політичний менеджмент. – 2007. – № 1 (22). – С. 75–92.

У повоєнний період українська геополітична думка вступила у фазу свого занепаду. Лише поодинокі спроби українського історика в еміграції Івана Лисяка Рудницького (1919-1984) залишали шанси для її розвитку. У своїх історичних есе “Україна між Сходом та Заходом”, “Формування українського народу й нації” він звертався до геополітичної проблематики.

На думку І.Лисяка-Рудницького “Україна, - розташована між світом грецько-візантійської й західної культур і законний член їх обох, намагалася на протязі поєднати ці дві традиції в живу синтезу” [28; с.9].

Він вважав, що східні та західні  впливи завжди були невід’ємним елементом  української історії і, органічно  доповнюючи один одного, визначали  її розвиток. Тому українці повинні  усвідомити себе як цілком оригінальну  та самодостатню силу, здатну освоїти  всі закони цивілізованого розвитку. А ці закони, як показує світова  історія найкраще виробилися у Європі [27; с.103]. Таким чином Україні слід головну увагу спрямувати у Європу. Обґрунтовуючи цю тезу він доводить що Україна становить складову частину  спільноти європейських народів. Місце  України серед країн Європи. У  своєму історичному розвитку, - продовжує  обґрунтування думки І.Лисяк Рудницький, - мала тісні зв’язки з країнами Європи, а особливо з країнами, “що положені на схід від німецької етнічної території” [28; с.2]. Німцям судилося репрезентувати в очах українців Західну Європу, адже із Францією, Великобританією, Італією зв’язки не були настільки міцними й постійними, як із Німеччиною. Однак не потрібно забувати і країни Півночі – Литву та Швецію, з якими Україна історично мала тісні зв’язки у різні періоди історії. Але не тільки західні впливи, як вище зазначалося, мали вплив на формування української культури, способу життя, мислення, а й східні, зокрема особливий вплив мала візантійська культура. Зовнішній вплив на український народ мала також “Євразійська кочова стихія”, проте вона на стала складовою українського “національного типу”.