Поняття і загальна характеристика прав, свобод, обов'язків людини і громадянина

право кожного на житло (ст. 47 Конституції України). У конституціях зарубіжних держав дане право, як правило, не формулюється як суб'єктивне конституційне право, а тому не зачищається судом2. Певною мірою про таке розуміння даного конституційного права і в Україні свідчить те, що в ст. 47 Конституції України закріплено положення, відповідно до якого держава створює умови, за яких кожен громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду;

право кожного на працю (ст. 43 Конституції України). Реалізація права на працю є досить проблемним питанням. Проблема ця полягає у тому, що в умовах ринкової економіки таке право не може мати юридичного механізму реалізації, якщо його розуміти у тому значенні, в якому воно закріплювалося у соціалістичних конституціях, як право на отримання гарантованої роботи з оплатою праці за її кількістю і якістю (ч. 1 ст. 118 Конституції СРСР 1936 р). При закріпленні цього права потрібно знайти оптимальне формулювання, яке б, з одного боку, задовільняло соціальні очікування, однак з іншого — не допустило б подання до суду позовів до держави з вимогою надати робоче місце на підставі конституційної норми. Наприклад, у Конституції Італії право на працю записане не в частині І «Права та обов'язки громадян», а у вступній частині «Основні принципи», що містить норми-принципи та норми-цілі3.

Статтею 43 Конституції України також визначено, що держава гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності. Однак реалізація цього права також залежить під наявності попиту, і воно також практично не може бути захищеним у судовому порядку.

У той же час передбачені ст. 43 Конституції України права на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату не нижчу від визначеної законом, на захист від незаконного звільнення, на своєчасне одержання винагороди за працю захищаються юридично.

У недемократичних державах конституції формулюють не право, а обов'язок працювати, що на практиці проявляється у примусі до праці. Наявність обов'язку працювати у конституціях демократичних держав має більше моральне, ніж юридичне значення;

право кожного, хто працює, на страйк (ст. 44 Конституції України).

У демократичних державах це право зазвичай не виносять на конституційний рівень, хоча воно визнається і детально регулюється чинним законодавством. У постсоціалістичних конституціях право на страйк зустрічається досить часто. Це є реакцією на минуле, оскільки соціалістичні конституції таке право рідко визнають, виходячи з того, що працівники — власники всієї економіки, а тому страйкувати їм немає сенсу;

право кожного, хто працює, на відпочинок (ст. 45 Конституції України);

право громадян на соціальний захист (ст. 46 Конституції України).

Зазвичай у такому формулюванні дане право у конституціях не записується, чим знімається питання про його судовий захист як конституційного права, однак ті права у цій сфері, які передбачені у чинному законодавстві, захищаються у судовому порядку;

право кожного на достатній життєвий рівень (ст. 48 Конституції України);

право кожного на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49 Конституції України).

При цьому щодо змісту ч. З ст. 49 Конституції України Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 29.05.2002 р.

№ Ю-рп/20021 визначив, що положення ч. З ст. 49 Конституції України «у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно» треба розуміти гак, що в державних та комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається всім громадянам незалежно від її обсягу та без попереднього, поточного або наступного їх розрахунку за надання такої допомоги.

Хоча, враховуючи дійсний стан справ у цій сфері, при тлумаченні зазначеного положення більш прийнятною, з нашої точки зору, є позиція Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України, згідно з якою термін «безоплатність» узагалі не може мати достатнього обгрунтування в умовах ринкової моделі економіки, оскільки видатки на «безоплатну медичну допомогу» завжди оплачуються (раніше чи пізніше) самим пацієнтом шляхом відрахувань від заробітної плати (доходів) до бюджетів. Тому «положення ч. З ст. 49 Конституції України про безоплатність... є одним з рецидивів планової економіки ... і зовсім не враховує ринкових принципів». На думку Міністерства, «безоплатну медичну допомогу» доцільніше розглядати як благодійну, що оплачується іншими членами суспільства (п. 2 мотивувальної частини згаданого Рішення);

право кожного на безпечне для життя і здоров'я людини довкілля (ст. 50 Конституції України).

Окрім актів Міжнародної хартії прав людини, документами, що регулюють реалізацію соціальних прав, є: Європейська соціальна хартія (1961 р.) та Європейська соціальна хартія (переглянута) (1996 р.) (обидві ратифіковані Україною), конвенційні стандарти Міжнародної організації праці (їх прийнято більше 170).

До культурних прав та свобод людини і громадянина належать:

право кожного на освіту (ст. 53 Конституції України).

Слід звернути увагу на те, що суть даного права у сфері вищої освіти полягає у взятті на себе державою зобов'язання забезпечити певний рівень обов'язкової освіти, а не автоматичне надання кожній людині можливості отримати освіту1. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 04.03.2004 р. № 5-рп/20042 безоплатність вищої освіти означає, що громадянин має право здобути її за стандартами вищої освіти без унесення плати в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі (ч. 4 ст. 53 Конституції України) в межах обсягу підготовки фахівців для загальносуспільних потреб (державного замовлення);

свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості громадян, право на захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності (ст   54 Конституції України).

Це свободи другого покоління, які з'явились у конституціях як противага прагненням тоталітарних режимів (фашистського, комуністичного тощо) підпорядкувати собі духовний світ людей.

У деяких державах до культурних прав також відносять академічну свободу, тобто свободу викладання, яку можна розглядати як прояв і продовження права на поширення інформації, свободи думки і слова. Свобода викладання повинна мати свої межі з метою заборони поширення ідей, що пропагують насильство, зневагу або ненависть до інших людей або народів тощо.

5. Конституційні обов'язки людини і громадянина в Україні

Конституційні обов'язки — це відбиті в нормах Конституції міри належної поведінки суб'єктів конституційно-правових відносин. Відтворюючи ч. 1 ст. 29 Загальної декларації прав людини, ст. 23 Конституції України встановлює, що «кожна людина ... має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості».

До Другої Світової війни у конституціях західних держав практично взагалі не згадувався інститут обов'язків громадян.

Порівняно з останньою Конституцією УРСР чинний Основний Закон містить значно меншу кількість обов'язків. Сучасною тенденцією новітніх конституцій зарубіжних держав є використання ідеї єдності конституційних прав і обов'язків, тобто при формулюванні конкретного права одразу визначається відповідний йому обов'язок (конституції Іспанії, Італії, Португалії, Польщі тощо). Дана тенденція знайшла своє відображення у назві розділу II Конституції України, хоча обов'язки людини і громадянина були згруповані переважно в його заключних статтях (статті 65—68)1.

Дуалізм громадянського та політичного суспільств зумовлює розмежування обов'язків (як і прав) на обов'язки людини та обов'язки громадянина.

До обов'язків людини в Україні належать:

1) обов'язок  неухильно  додержуватися  Конституції  України  та законів  України  (ст.   68 Конституції України). При виконанні цього обов'язку особа повинна дотримуватися і підзаконних актів,   і   актів   органів   місцевого   самоврядування.   Цей   обов'язок   конкретизується   в   низці конституційних заборон, передбачених статтями 13,  17,  19, 23, 24, 37, 41, 55,  126 Конституції України;

2) обов'язок не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст. 68 Конституції України). Цей обов'язок деталізується у статтях 24, 27, 28, 32, 41, 43, 44, 47, 54, 64 Конституції України.

Стаття 68 Конституції України містить норму про те, що незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності. На думку дослідників даної проблеми, ця норма не є обов'язком, а має логічне продовження в контексті положення ч. 1 ст. 57 Конституції про гарантування кожному знати свої права і обов'язки;

3) Відповідно до ст. 51 Конституції України кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї. Батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Зміст цих обов'язків деталізується за Сімейним кодексом України;

4. обов'язок отримати повну загальну середню освіту, який випливає з ч. 2 ст. 53 Конституції України. Ухилення батьків або осіб, що їх замінюють, від обов'язку забезпечення необхідних умов життя,   навчання   та   виховання   неповнолітніх   дітей   тягне   адміністративну   або   кримінальну відповідальність, передбачену законодавством України;
5. обов'язок не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки (ст. 66 Конституції України);

6) обов'язок сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, установлених законом (ст. 67 Конституції України).

Обов'язком громадян України (окрім зазначених вище обов'язків людини) є також захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів (ст. 65 Конституції України).

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними  конституційного обов'язку  щодо захисту Вітчизни здійснюється Законом України «Про військовий обов'язок і військову службу» в редакції від 04.04.2006 р.

6. Механізм реалізації, гарантії та захист прав і свобод людини і громадянина в Україні.

Обмеження конституційних прав та свобод людини і громадянина в Україні

Гарантиії прав і свобод людини і громадянина — це передбачена Конституцією і законами України система правових норм, організаційних засобів і способів, умов і вимог, за допомогою яких здійснюються охорона і захист прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина.

Конституційно-правові гарантії конституційних прав та свобод людини і громадянина поділяють на дві основні групи:

нормативно-правові гаранти конституційних прав та свобод людини і громадянина — це сукупність правових норм, за допомогою яких забезпечуються реалізація прав і свобод особистості, порядок їх охорони і захисту;

організаційно-правові гаранти конституційних прав та свобод людини і громадянина — це механізм держави, органи місцевого самоврядування, посадові особи, політичні партії і громадські організації, засоби масової інформації, міжнародні правозахисні організації та їх діяльність у сфері правотворчості та правозастосування, спрямована на створення сприятливих умов для реального користування громадянами своїми правами і свободами1. Головною організаційно-правовою гарантією в демократичній державі є суд, незалежний від будь-якого державного або партійного органу.

До нормативно-правових гарантій відносять норми-принципи, юридичну відповідальність та юридичні обов'язки, передбачені Конституцією

У чинній Конституції України юридичними гарантіями реалізації прав і свобод людини і громадянина є такі норми-принципи:

1) неможливість   зміни   Конституції   України,   якщо   зміни   передбачають   скасування   чи обмеження прав та свобод людини і громадянина (ч. 1 ст. 157 Конституції України);

2. покладення на державу обов'язку дотримуватися і захищати права та свободи людини і громадянина (ч. 2 ст. З Конституції України);
3. визнання прямої дії норм Конституції України, в тому числі тих, які закріплюють права та свободи людини і громадянина в Україні (ч. З ст. 8 Конституції України);
4. встановлення в нормах Конституції та чинного законодавства юридичної відповідальності громадян, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян та посадових осіб за порушення прав та свобод людини і громадянина в Україні;

5) конституційне визнання права кожного захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань усіма засобами, не забороненими законом (ч. 5 ст. 55 Конституції України);

6) конституційне визнання права особи на правову допомогу (ст. 59 Конституції України);

7) конституційне закріплення права кожного на судовий захист (ч.   1  ст. 55 Конституції України);

8) закріплення в Конституції та чинному законодавстві демократичних принципів судочинства (статті 58—63,  129 Конституції України),  гуманного поводження з особами,  притягнутими до 
кримінальної та адміністративної відповідальності (статті 28—29 Конституції України);

9. конституційне закріплення системи особливих державних органів, до компетенції яких належать повноваження щодо захисту конституційних прав і свобод (Конституційний Суд України, омбудсман);
10. закріплення в Конституції України інших видів гарантій прав і свобод (основ демократичної системи влади, основних напрямків соціально-економічної політики України як соціальної держави).