Цивільне право

 

Вступ

На сучасному етапі  розвитку Україна стоїть на дорозі до створення правової демократичної  держави. А  суб'єктивні обов'язки, що виникають в різних інститутах цивільного права – це основний шлях рішення проблем у демократичній державі.

  "Трьома китами" цивілістики завжди вважалися такі інститути: суб'єкти, право власності та зобов'язальне право .

     Суб'єктивний цивільний обов'язок — це міра необхідної поведінки зобов'язаної особи для задоволення інтересів уповноваженої особи. Він пов'язаний з правом в об'єктивному розумінні. Так, ст. 224 ЦК України передбачає, що за договором купівлі-продажу продавець зобов'язаний передати майно у власність покупцеві. Це норма цивільного права, тобто право в об'єктивному розумінні. Зазначений обов'язок виникає саме тому, що він встановлений нормою об'єктивного права. Виходячи із змісту суб'єктивного права та суб'єктивного обов'язку, можна сказати, що вони відображають суть цивільних правовідносин, зумовлюючи "життя" цивільного права, його чинність.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Поняття суб'єктивного обов'язку , як складової частини цивільних правовідносин.

Елементами цивільних  правовідносин вважають суб'єктів  і об'єктів, а також суб'єктивне  цивільне право і суб'єктивний цивільний обов'язок.

У цивільних правовідносинах  завжди беруть участь дві і більше особи — учасники відносин, яких називають суб'єктами.

Суб'єктом цивільних правовідносин визнається особа, що бере участь у врегульованому правовими нормами відношенні, поведінка яких трактується правом як юридично можлива або необхідна. До суб'єктів цивільних правовідносин закон відносить фізичних та юридичних осіб, державу, а також Автономну Республіку Крим та територіальні громади.

Фізичні особи є учасниками цивільних правовідносин у випадку, якщо вони мають обсяг повної праводієздатності.

Цивільна правоздатність — це здатність мати цивільні права і обов'язки. Вона виникає у момент народження та припиняється у момент смерті громадянина. У деяких випадках момент настання правоздатності може встановлюватися законом залежно від досягнення особою певного віку (ч. З ст. 25 ЦК України). Обсяг правоздатності є однаковим для всіх фізичних осіб.

Дієздатність — це здатність своїми діями набувати для себе цивільні права і самостійно їх здійснюватрі, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та відповідати у випадку їх невиконання. Обсяг дієздатності фізичної особи залежить від рівня інтелектуальної та вольової зрілості особи. Обсяг повної цивільної дієздатності наступає за загальним правилом у 18 років[4, c.70].

Правосуб'єктність — здатність суб'єкта права бути учасником цивільних правовідносин. Вона характеризується наявністю правоздатності та дієздатності як складових частин правосуб'єктності. Дієздатність включає в себе поняття деліктоздатності — здатності нести самостійну юридичну відповідальність за наслідки своїх дій..

Юридичні особи як приватного, так і публічного права  у цивільно-правових відносинах є рівноправними як між собою, так і у стосунках з іншими суб'єктами цивільного права —- фізичними особами та державою.

Як і інші учасники цивільних правовідносин, юридичні особи мають правоздатність та дієздатність. Але, на відміну від фізичних осіб, право- та дієздатність юридичних осіб виникають одночасно, а саме в  момент державної реєстрації і припиняються також одночасно — в момент ліквідації юридичної особи та виключення її з державного реєстру.

Правоздатність юридичної особи може бути як універсальною, так і спеціальною. При універсальній правоздатності юридична особа не обмежується у своїх правах — вона може брати участь у будь-яких передбачених законом правовідносинах. Спеціальна правоздатність передбачає участь юридичної особи лише у певних правовідносинах, коло яких визначене статутом. Такі обмеження, як правило, встановлюються через те, що юридична особа створюється з певною метою, визначеною засновниками, і не може самостійно визначати свою правосуб'єктність. Так, державні, громадські організації обмежені у своїй дієздатності. Для підприємницьких структур спеціальна правоздатність є негативним фактором, оскільки обмежує мобільність у зміні видів діяльності підприємства, основною метою якого є отримання прибутку, що можливо досягнути лише шляхом активізації господарської діяльності. Спеціальна правоздатність дещо уповільнює цей процес. Для заняття будь-яким новим видом діяльності юридичній особі необхідно здійснити державну реєстрацію змін до установчих документів. Новий ЦК України зробив значний крок уперед у цьому напрямі, оскільки надав юридичним особам можливість укладати будь-які угоди, не заборонені чинним законодавством, тобто універсальну правоздатність[2, c.78].

Держава як суб'єкт цивільних  правовідносин визначається у вигляді органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування.

Об'єкти цивільних правовідносин — це матеріальні та нематеріальні блага або предмет їх створення, що складає предмет діяльності суб'єктів цивільного права. Питання визначення та систематизації об'єктів цивільних прав є одним із найменш розроблених у цивільному праві, оскільки саме загальнофілософське поняття об'єкта є дискусійним та розглядається під різними кутами зору. Так, окремі види об'єктів цивільних прав, такі як інформація, послуги тощо, розглядаються не в системі об'єктів, а лише у відповідних розділах договірного права.

Загальним для всіх об'єктів  суб'єктивних цивільних прав є їх призначення для єдиної мети —  здатності задовольняти законні  інтереси суб'єктів приватних прав.

Різні об'єкти цивільних  прав можуть задовольняти різноманітні інтереси (майнові або немайнові), але саме призначення об'єктів може бути неоднаковим у різних випадках — у вигляді використання фактичних, природних його якостей, екстракцією його споживчої вартості; у вигляді експлуатації соціальних якостей об'єкта, а саме шляхом реалізації його обмінної вартості.

До матеріальних благ як об'єктів цивільних правовідносин  можна віднести речі, а також результати роботи або послуг, що мають матеріальну, речову форму (наприклад, результати ремонту). У цьому значенні може бути не тільки якась річ, але й результати діяльності, причому не обов'язково ті, що мають матеріальний результат (наприклад, надання послуг зі зберігання або перевезення). Всі ці об'єкти за єдністю економічної природи і складають групу, що називається товаром.

Крім товарів, розрізняють  інші чужі дії, наприклад, внесок у банку, частка в майні товариства. Це не речі, а можливості вимоги певної поведінки  від зобов'язаних осіб, які також  є об'єктами цивільних правовідносин.

До нематеріальних благ належать результати творчої діяльності: твори науки, мистецтва, винаходи тощо і деякі інші об'єктрі за своєю природою інші, але схожі — товарний знак, фірмове найменування тощо, а також особисті немайнові права, що користуються цивільно-правовим захистом (наприклад, об'єкти виключних прав).

Таким чином, до об'єктів  цивільних правовідносин належать:

— речі (в тому числі  гроші й цінні папери);

— інше майно, в тому числі  майнові права;

— результати робіт, послуги;

— результати інтелектуальної  діяльності;

— інформація;

— інші матеріальні та нематеріальні блага (ст. 160 ЦК України). Хоча цей перелік сформульований законодавцем як вичерпний, його не потрібно сприймати саме так. Залишаються нерозкритими поняття інше майно, інші матеріальні та нематеріальні блага, результати інтелектуальної діяльності. Крім того, суспільство розвивається настільки швидко, що передбачити, які саме об'єкти цивільних прав у розвитку згаданих вище понять з'являться найближчим часом, неможливо[8, c.44].

Серед перелічених категорій об'єктів цивільних прав можна виділити такі:

—  речі — класичний  об'єкт, створений людською працею, або природний об'єкт, на який може бути встановлене право власності  або інші речові права; — майно  — будь-які предмети матеріального  світу, що не можуть бути віднесені до інших груп об'єктів цивільного права;

—  результати інтелектуальної  власності — об'єкти виключних  прав;

— нематеріальні блага — як правило, об'єкти особистих прав;

Суб'єктивне цивільне право — це міра дозволеної поведінки суб'єкта цивільних правовідносин, ті юридичні можливості, що надані йому нормами права, які по-іншому називаються правомочностями.

Суб'єктивне цивільне право є  поєднанням трьох правомочностей:

1. Правомочність на власні дії.  Суб'єкт має право самостійно  здійснювати фактичні та юридичні дії.

2. Правомочність вимагати —  це можливість вимагати від  зобов'язаного суб'єкта виконання ним певних обов'язків.

3. Правомочність на захист, яка  полягає у можливості використання механізму державного примусу у випадках порушення суб'єктивного права[10, c.31].

Класичним прикладом суб'єктивного  права, що об'єднує всі три правомочності, є право власності, де власник  має право вимагати від необмеженого кола осіб не порушувати його прав, утримуватися від дій, може звертатися до використання державного механізму примусу для захисту своїх суб'єктивних прав власності і, відповідно, має правомочність здійснювати будь-які юридичні і фактичні дії щодо належного йому майна, а саме — може володіти, користуватися і розпоряджатися власним майном у власних інтересах.

    Зміст цивільного правовідношення може бути охарактеризований з двох позицій — соціальної і юридичної

     Соціальним змістом цивільного правовідношення є те суспільне відношення, юридичною формою якого є цей правовий зв'язок. Змістом цивільного правовідношення можна вважати відповідне цивільне відношення, яке існує між приватними особами І урегульоване нормами цивільного права (законодавства)

   Юридичний зміст цивільного правовідношення — це права і обов'язки його суб'єктів (учасників). Оскільки ці права і обов'язки належать суб'єктам конкретних цивільних правовідносин, то нерідко їх називають суб'єктивними цивільними правами і обов'язками, маючи на меті підкреслити ту обставину, що визначає ознаку, якою "цивільне право конкретної особи" відрізняється від "цивільного права в об'єктивному значенні", тобто від трактування цивільного права як галузі права.

    Суб'єктивне цивільне право - це міра можливої поведінки уповноваженої особи, якій відповідає міра належної поведінки зобов'язаної особи.

    Традиційно цивільне (суб'єктивне) право характеризується через так звану "тріаду" можливостей. Згідно з цією характеристикою володіння суб'єктивним правом для уповноваженої особи означає:

1) можливість поводитися  певним чином;

 2) можливість вимагати певної поведінки від інших суб'єктів цивільного права;

 3) можливість звернутися у необхідному випадку до суду та інших органів, що мають юрисдикцію у цивільних справах, за захистом порушеного права.

    Наприклад, власник має можливість здійснювати своє право власності, не вдаючись до допомоги інших осіб. Він також має право вимагати, щоб інші суб'єкти права не перешкоджали йому в здійсненні повноважень володіння, користування, розпоряджання, управління його майном. Нарешті, у разі порушення його права власності (наприклад, позбавлення можливості користуватися річчю, спроба привласнення його майна тощо) власник може звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування річчю, про повернення її з чужого незаконного володіння тощо.

    Цивільне право, що належить суб'єкту цивільного правовідношення, слід відрізняти від цивільної правоздатності.

Основні відмінності  між цими категоріями полягають  у такому:

• цивільна правоздатність є загальною, абстрактною можливістю мати права І обов'язки. Суб'єктивне право завжди конкретне і означає наявність конкретних правомочностей стосовно визначених благ;

• правоздатність невідчужувана, а суб'єктивне право може бути передане іншій особі;

• правоздатність є органічною (природною) властивістю суб'єкта цивільного правовідношення, а суб'єктивне право виникає, змінюється або припиняється за наявності певних обставин, передбачених нормою права (юридичних фактів).

    Цивільний обов'язок — це міра належної поведінки зобов'язаної особи. Розрізняють обов'язки активного і пасивного типу.

     Обов'язок активного типу полягає у вимозі до зобов'язаного суб'єкта цивільних правовідносин здійснити ту або іншу дію (дії). Невиконання ним цієї вимоги призводить до застосування санкцій, передбачених договором або законом.

    Обов'язок пасивного типу грунтується на існуванні правової заборони здійснювати певні дії. У цьому разі зобов'язана особа повинна утримуватись від здійснення заборонених дій під страхом застосування правових санкцій.

Заборона при цьому  може бути прямою або такою, що мається на увазі. [10, c.35].

    Так, з прямою забороною маємо справу, коли йдеться про обов'язок наймача жилого приміщення не порушувати правила користування ним, правила співжиття тощо. Мається на увазі, що заборона існує у тих випадках, коли за здійснення якихось дій передбачене застосування санкцій, настання відповідальності тощо Наприклад, із самої суті права власності випливає обов'язок пасивного типу, встановлений для всіх інших, крім власника, суб'єктів права не перешкоджати йому у володінні, користуванні, розпорядженні, управлінні його власністю. При цьому необхідно мати на увазі, що пряма заборона зазвичай має місце у зобов'язанні (правовідношенні), яке вже існує. Зазначена заборона може бути у правовідношенні, яке вже існує, і може також слугувати правовстановлюючим або правостворюючим юридичним фактом. [11, c.140].