Юридичні особи як субєкт цп

Претензії кредиторів до підприємства, що ліквідується, задо­вольняються з майна цього підприємства. При цьому у першо­черговому порядку погашаються борги перед бюджетом і ком­пенсуються затрати по рекультивації земель, що перебували у користуванні підприємства.

Претензії, виявлені і заявлені після закінчення строку, вста­новленого для їхнього пред’явлення, задовольняються з майна підприємства, що залишилось після першочергових вимог та інших претензій, виявлених або заявлених у встановлений строк.

Претензії, не задоволені внаслідок недостачі майна, вважають­ся погашеними. Так само погашеними вважаються претензії, не визнані ліквідаційною комісією, якщо кредитори протягом місяч­ного строку з дня одержання повідомлення про повне або част­кове невизнання претензії не пред’являть позову в суд чи арбіт­раж про задоволення їхніх вимог. При ліквідації підприємства внесок члена трудового колективу видається йому у грошовій формі або цінними паперами після задоволення вимог кредиторів.

Майно, яке залишилось після задоволення претензій креди­торів та членів трудового колективу, використовується за вказів­кою власника (ст.36 Закону про підприємства).

При ліквідації кооперативу майно, що залишилось після розрахунків з бюджетом, банками та іншими кредиторами, розподіляється між членами кооперативу. Майно ліквідованої громадської організації передається її вищестоящій організації, а у разі відсутності такої — відповідному органові на громадські потреби. Майно, що залишається після задоволення вимог усіх кредиторів ліквідованої міжколгоспної, державно-колгоспної або іншої державно-кооперативної організації, розподіляється між її учасниками пропорційно до їхніх внесків (ст.40 ЦК України).

Законом «Про об’єднання громадян» (ст.32) передбачено й примусовий розпуск (ліквідацію) об’єднань громадян. Зокрема, за поданням легалізуючого органу або прокурора на підставі рішення суду об’єднання громадян примусово розпускаються (ліквідуються) у випадках:

1) вчинення дій, передбачених  ст.4 цього Закону (пропаганда війни, насильства чи жорстокості, розпалювання  національної та релігійної ворожнечі тощо);

2) систематичного або грубого порушення вимог ст. 22 цього Закону (одержання політичними партіями коштів або іншого майна від державних органів або іноземних держав тощо);

3) продовження протиправної  діяльності після попереднього накладання стягнень;

4) зменшення кількості  членів політичної партії до  числа, коли вона не визнається  як партія. Рішення про примусовий розпуск всеукраїнських та міжнародних об’єднань громадян на території України приймається Конституційним Судом України.

Однією з підстав для ліквідації юридичних осіб, які є суб’єктами підприємницької діяльності виступає банкрутство. Відповідно до ст. 1 Закону від 14 травня 1992 р. “Про банкрутство” під банкрутством розуміється пов’язана з недостатністю активів у ліквідній формі неспроможність юридичної особи — суб’єкта підприємницької діяльності — задовольнити у встановлений для цього строк пред’явлені до нього з боку кредиторів вимоги і виконати зобов’язання перед бюджетом.

Визнання юридичної особи банкрутом здійснюється арбітраж­ним судом за заявою будь кого з кредиторів або самого боржни­ка. Кредитор може звернутися з заявою про порушення справи про банкрутство юридичної особи у разі, коли остання неспро­можна задовольнити протягом одного місяця визнані нею пре­тензійні вимоги або сплатити борг за виконавчими документами. Боржник може звернутися до арбітражного суду з власної ініціативи у разі його фінансової неспроможності або загрози такої неспроможності. До заяви боржника додаються список його кредиторів і боржників, бухгалтерський баланс та інша інфор­мація про його фінансове і майнове становище.

Після прийняття заяви арбітражний суд не пізніше п’яти днів з дня її надходження виносить і надсилає боржникові, креди­торам і банкам, які здійснюють розрахункове касове обслуго­вування боржника, ухвалу про порушення провадження по справі. Не пізніш як через місяць після цього арбітражний суд у попередньому засіданні оцінює подані документи, заслуховує пояснення сторін і банків і в разі необхідності призначає розпорядника майном боржника і зобов’язує заявника подати до офіційного друкованого органу Верховної Ради чи Кабінету Міністрів оголошення про порушення справи про банкрутство. Розпорядником майна боржника може бути призначений банк, фонд державного (комунального) майна або інша особа за пропозицією боржника чи кредиторів. Повноваження розпорядника майна втрачають силу з моменту утворення ліквідаційної комісії.

У місячний термін з дня опублікування оголошення про порушення справи про банкрутство кредитори подають до арбітражного суду письмові заяви з майновими вимогами до боржника які суд визнає або відхиляє. В цей же строк арбітражний суд виносить ухвалу, в якій зобов’язує всіх осіб що подали заяви з майновими вимогами скликати збори за їх участю, на яких в разі необхідності створюється їх повноважний комітет. Якщо знайдуться фізичні чи юридичні особи які бажають взяти участь у санації (оздоровленні фінансового стану) боржника то вони повинні у той же місячний строк подати до арбітражного суду заяви з письмовим зобов’язанням про переведення на них боргу. Санація можлива за умови що збори (комітет) кредиторів погодились на її проведення. Право вибору умов проведення санації шляхом реорганізації, приватизації залишається за боржником у випадку, якщо він сам звернувся до арбітражного суду з заявою про визнання його банкрутом.

Арбітражний суд приймає або ухвалу про проведення санації, або постанову про визнання боржника банкрутом у разі відсутності пропозицій щодо проведення санації чи незгоди кредиторів з умовами її проведення В постанові про визнання юридичної особи банкрутом визначаються ліквідатори з числа представників зборів кредиторів, банків, фінансових органів, а також фонду державною (комунального) майна якщо банкрутом визнане державне підприємство. На ліквідаторів які утворюють ліквідаційну комісію, покладаються обов’язки проведення процедури задоволення вимог кредиторів.

Існує черговість задоволення претензій кредиторів при ліквідації юридичної особи внаслідок визнання її банкрутом. Відповідно до ст. 21 Закону «Про банкрутство» з коштів, виручених від продажу майна банкрута, передусім покриваються витрати пов’язані з провадженням справи про банкрутство в арбітражному суді та роботою ліквідаційної комісії, функціонуванням розпорядника майна, а також задовольняються вимоги кредиторів забезпечені заставою.

Далі у першу чергу виконуються зобов’язання перед працівниками підприємства банкрута (наприклад тих що виникають з трудових відносин тощо).

У другу чергу задовольняються вимоги по державних і місцевих податках та неподаткових платежах до бюджету і вимоги органів державного страхування та соціального забезпечення.

У третю чергу задовольняються вимоги кредиторів не забезпечені заставою.

У четверту чергу — вимоги щодо повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства та виплат по акціях членів трудового колективу.

У п’яту чергу погашаються усі інші вимоги.

У разі недостатності майна для повного задоволення всіх вимог однієї черги претензії задовольняються пропорційно належній кожному кредиторові сумі. Вимоги, заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, або не задоволені за не­достатністю манна, вважаються погашеними.

При реорганізації також мас місце припинення юридичної особи, але її справи і майно переходять до іншої юридичної особи у порядку загального правонаступництва. Сама реорганізація здійснюється в різних формах: шляхом злит­тя, приєднання, поділу, виділу або перетворення.

Злиття має місце тоді, коли дві або більше юридичні особи об’єднуються в одну нову і при цьому припиняють своє існуван­ня. Таким шляхом можуть утворюватись виробничі і науково-виробничі об’єднання, в які входять на правах структурних оди­ниць раніше самостійні підприємства, проектно-конструкторські та інші організації.

Приєднання — це форма реорганізації, при якій одна юридич­на особа включається до складу іншої юридичної особи, що про­довжує існувати й далі, але вже в більшому масштабі. Організація яку приєднують припиняє свою діяльність.

Зворотний процес має місце при поділі й виділі. Поділ озна­чає, що на базі однієї юридичної особи виникає дві або більше нових юридичних осіб, а ця перша припиняється. При виділу немає припинення юридичної особи. З її складу лише виділяється нове соціальне утворення, яке наділяється правами юридичної особи.

Своєрідною формою реорганізації осіб є їх перетворення. Суть перетворення полягає в тому, що на основі юридичної особи ство­рюється нова організація, яка має інший профіль, цілі діяльності, структуру тощо, але приймає всі активи і пасиви свого поперед­ника. При злитті і поділі юридичних осіб майно (права і обов’яз­ки) переходить до новоутворених юридичних осіб. В разі при­єднання однієї юридичної особи до іншої її майно переходить до останньої. Майно переходить до правонаступника в день підписання передаточною балансу, якщо інше не передбачено зако­ном або постановою про реорганізацію (ч. 2 ст.37 ЦК. України).

Правонаступник відповідає по зобов’язаннях юридичної особи, що припинила своє існування, в повному обсязі, тобто і тоді, коли одержані активи не покривають усіх вимог креди­торів. При поділі і виділі правонаступники відповідають по боргах попередника пропорційно до часток одержаного ними май­на, зазначених у розподільчому балансі.

 

Юридична особа розширює масштаби своєї діяльності не лише при приєднанні до неї інших юридичних осіб, а й шляхом відкриття філій і представництв

Філія юридичної особи - це структурно і територіальне відособлена її частина, яка за місцем свого знаходження виконує всі або найголовніші функції самої юридичної особи: виробничу, наукову тощо.

Представництво — теж частина юридичної особи, але воно здійснює лише окремі функції від імені юридичної особи поза місцем її знаходження (укладає договори, дає згоду на оплату рахунків тощо). Філії і представництва не мають прав юридич­ної особи. Керівник філії або представництва діє на підставі до­віреності, одержаної від юридичної особи.

Відповідно до ч. І ст.31 ЦК України, юридична особа може відкривати філії і представництва в порядку, встановленому за­конодавчими актами. Зокрема, створення філій, представництв, відділень та інших відособлених підрозділів підприємств, об’єднань, організацій та установ здійснюються в тому ж порядку, який встановлений для створення самих цих організацій (ст.7 Закону «Про підприємства в Україні»).

Крім понять «філія» і «представництво» в практиці зустрі­чається поняття «дочірньої організації» (представництва), хоча воно в законі не визначене. Дочірньою може визнаватися органі­зація, яка створена як юридична особа іншою організацією шляхом передачі їй частини свого майна у повне господарське відання або оперативне управління для досягнення цілей, ви­значених засновником. Засновник затверджує статут дочірньої організації, призначає її керівника і здійснює щодо неї інші права власника, передбачені законодавчими актами. Дочірня організація зазначається в статуті організації, що її створила. Проте дочірня організація не відповідає по боргах своєї основ­ної організації, а ця остання — по боргах дочірньої організації. При неплатіжездатності (банкрутстві) засновника стягнення по його боргах може звертатись на майно дочірньої організації за умови ліквідації останньої і після задоволення претензій її кре­диторів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

III. Види юридичних осіб.

 

Юридичні особи можна поділяти на окремі види за різними ознаками. Залежно від існуючих форм власності в Україні юри­дичні особи поділяються на:

а) приватні;

б) колективні;

в) дер­жавні;

г) змішані.

Стосовно суб’єктного складу юридичні особи можуть бути поділені на:

а) українські;

б) спільні за участю інозем­ного інвестора;

в) іноземні;

г) міжнародні організації та об’єд­нання.

У окремих країнах СНД поширений поділ юридичних осіб на комерційні та некомерційні. Комерційними визнаються організації, головною метою діяльності яких є одержання прибутку. Такими юридичними особами є господарські товариства, виробничі кооперативи, підприємства незалежно від форм власності. До некомерційних юридичних осіб відносяться такі, які не ма­ють на меті одержання прибутку і створюються для інших цілей. Такими некомерційними юридичними особами визнаються різно­манітні об’єднання громадян, в тому числі політичні партії, релігійні організації, споживчі кооперативи, фонди та інші.

Однак слід зазначити, що такий поділ є певною мірою умов­ним, оскільки і некомерційні організації досить часто викону­ють роботи, надають послуги, отримуючи при цьому прибуток.

З цих причин при розробці проекту ЦК України відмовилися від такої класифікації і натомість відновили традиційний поділ на юридичних осіб публічного права і юридичних осіб приват­ного права. Суть цієї класифікації полягає в тому, що юридичні особи публічного права створюються незалежно від волі приватних осіб, як правило, для здійснення спеціальних функцій, не обумовлених їх участю в цивільному обороті (наприклад, міністер­ства і відомства, установи соціальної сфери, культурно-освітянські заклади та інші).

І навпаки, юридичні особи приватного права створюються за ініціативою приватних осіб на договірних засадах, саме з метою участі в різноманітних цивільно-правових відносинах. Цивільним правом регулюється порядок створення і діяльності саме юридич­них осіб приватного права. Що ж до регулювання цивільно-правових відносин за участю юридичних осіб публічного права (наприклад, коли у останніх виникає потреба укласти цивільно-пра­вовий договір оренди, купівлі-продажу, про надання різноманіт­них послуг тощо), то діє загальний принцип: публічні юридичні особи, вступаючи у цивільно-правові відносини, підпадають під режим цивільно-правового регулювання, як будь-які інші при­ватні юридичні особи, незалежно від того, що створені вони роз­порядчим способом на підставі рішення державних органів та органів місцевого самоврядування і в цілому функціонують для здійснення завдань публічного характеру. Таким чином, забезпе­чується єдність регулювання цивільно-правових відносин, неза­лежно від того, хто є їх учасниками. Водночас порядок утворення юридичних осіб публічного права регулюється не актами цивіль­ного законодавства, а нормами публічного права.

Чинне законодавство України також визначає для юридич­них осіб, що діють в цивільному обороті, організаційно-правову форму: підприємства, господарські товариства, кооперативи. Цей перелік, на відміну від ЦК Російської Федерації та інших країн СНД, не є в Україні вичерпним. Питання про організаційно-правову форму окремих юридичних питань вирішується в різних нормативних актах.