Інститут комерційної таємниці

Комерційна таємниця характеризується такою сукупністю ознак:

1) ця інформація є  секретною, тобто вона в цілому  чи в певній формі та сукупності  її складових:

а) є невідомою для  осіб, які звичайно мають справу з видом4 інформації, до якого вона належить;

б) не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справуз видом інформації, до якого вона належить;

2) ця інформація у  зв'язку із тим, що є секретною,  має комерційну цінність. Комерційна цінність такої інформації може полягати у її здатності підвищити ефективність виробництвачи будь-якої іншої доцільної суспільно корисної діяльності, зумовити будь-який інший позитивний ефект. Ця інформація зогляду на її зміст має певну реальну чи потенційну вартість, що робить її товаром;

3) особою, яка законно  контролює цю інформацію, вживались  адекватні існуючим обставинам заходи щодо збереження її секретності. Тобто володілець має вживати відповідних превентивних заходів для збереження секретності зазначеної інформації. Це - необхідна умова правової охорони, адже за можливості розкриття сутності нерозкритої інформації вона втрачає здатність до охорони [18, с. 49].

Ними можуть бути заходи технічного (наприклад, технічний захист інформації в комп'ютерних мережах), організаційного (наприклад, запровадження чітко регламентованого порядку роботи працівників із документами, що містять комерційну таємницю) чи іншого характеру, які мають відповідати існуючим обставинам.

Отже, відомості, які можуть бути віднесені до комерційної таємниці, наприклад підприємства, повинні мати такі ознаки:

- не містити державної  таємниці;

- не наносити шкоди  інтересам суспільства;

- відноситись до виробничої  діяльності підприємства;

- мати дієву або  потенційну комерційну цінність  та створювати переваги в конкурентній боротьбі;

- мати обмеження в  доступі тощо [18, с. 49].

З цього переліку не потрібно робити висновок про те, що до комерційної таємниці варто відносити значну кількість відомостей. Надмірне “утаємничування“ може викликати втрату клієнтів, а отже прибутку, оскільки умови ринку потребують постійних клієнтів, широкої інформації про діяльність фірми (організації).

Часто об'єктом комерційної  таємниці є інформація технічного характеру. У цьому аспекті викликає інтерес розмежування такої комерційної таємниці і винаходів. Правова охорона винаходів передбачає закріплення юридичної монополії за суб'єктом щодо його використання. Права на винахід засвідчуються патентом, для одержання якого особа повинна розкрити сутність винаходу. Інша ситуація виникає у випадку з комерційною таємницею. В цьому разі не вимагається одержання охоронного документа (патенту, свідоцтва тощо). Для чинності майнових прав на комерційну таємницю особі потрібно забезпечувати дотримання сукупності ознак, названих вище. Тобто, на відміну від винаходу, йдеться про так звану фактичну монополію, коли права на комерційну таємницю є чинними, бо особа вживає відповідних заходів щодо збереження секретності такої інформації.

2.2. Суб'єкти права інтелектуальної власності на комерційну таємницю

Суб'єктом прав інтелектуальної власності на комерційну таємницю є особа, яка правомірно визначила інформацію комерційною таємницею (ч. 2 ст. 506 ЦК України) [3]. Тобто суб'єкт, у, якого є певна інформація, що відповідає визначеним у ч. 1 ст. 505 ЦК України [3] ознакам, самостійно приймає рішення про визначення такої інформації комерційною таємницею. Така позиція відображена і в ГК України [2], ст. 36 якого передбачає, що склад і обсяг відомостей, які становлять комерційну таємницю, спосіб їх захисту визначаються суб'єктом господарювання відповідно до закону. Наприклад, якщо мова йде про юридичну особу, то це може бути наказ (розпорядження) керівника про визнання певної інформації комерційною таємницею. Власне особа, яка правомірно визначила певну інформацію комерційною таємницею, і набуває майнових прав інтелектуальної власності на неї.

У ЦК України сказано про «особу» як суб'єкта прав на комерційну таємницю. Водночас сама категорія «комерційна таємниця» передбачає використання такої інформації у сфері підприємництва. Сказане підкріплюється і такою ознакою комерційної таємниці, як комерційна цінність. Тому суб'єктами права інтелектуальної власності варто визнавати суб'єктів підприємницької діяльності (юридичних осіб а фізичних осіб -підприємців) [25, с. 14].

Умовами договору може бути визначено, що майнові права на комерційну таємницю (чи окремі цих прав) належать іншому суб'єкту. Наприклад, за договором комерційної концесії (ст. 1115 ЦК країни) [3] користувач може набути майнове право на використання комерційної таємниці равоволодільця.

Зміст права інтелектуальної  власності на комерційну таємницю визначається через сукупність певних майнових прав. Відповідно до ч. 1 ст. 506 ЦК України майновими правами інтелектуальної власності на комерційну таємницю є:

1) право на використання  комерційної таємниці;

2) виключне право дозволяти  використання комерційної таємниці;

3) виключне право перешкоджати  неправомірному розголошенню, збиранню  або використанню комерційної таємниці;

4) інші майнові права  інтелектуальної власності, встановлені  законом [24, с. 118].

До майнових прав належить право на використання комерційної таємниці. Тобто це право суб'єкта одержувати корисний ефект від застосування інформації, що є комерційною таємницею, у своїй діяльності. Способи використання можуть бути різноманітними, але спрямовані на забезпечення конкурентних переваг суб'єкту господарської діяльності від використання інформації, яка невідома іншим особам.

Право на використання комерційної  таємниці включає ті ж фактичні дії, що встановлені для інших змістовних об’єктів права інтелектуальної власності. Володільцю комерційної таємниці належить виключне право використовувати її будь-яким законним способом, якщо тільки це право не було передано ним іншій особі за договором. Використанням комерційної таємниці слід вважати її застосування у виробничих, технічних, економічних, організаційних та інших цілях, зокрема у товарах, що виробляються, при виробленні товарів, при реалізації економічних та організаційних рішень тощо.

Право розпорядитися  правом використання комерційної таємниці випливає з особливостей використання виключних прав взагалі, під якими, на відміну від використання об’єктів речового права власності, розуміється не лише використання об’єктів цих прав самим правоволодільцем, але й надання дозволу на вчинення відповідних дій з використання третіми особами. Об’єктом цієї правомочності (на відміну від об’єкту використання) є не сама комерційна таємниця, але саме право на неї.

Існують дві форми  такого розпорядження:

1) передача права, його  відчуження, коли право у попереднього правоволодільця припиняється і виникає у нового володільця;

2) надання права використання, тобто дозвіл використовувати комерційну таємницю, що здійснюється шляхом видачі ліцензії (укладення ліцензійного договору), коли весь обсяг прав, що залишається за межами ліцензії, зберігається у правоволодільця-ліцензіара.

Договір про надання  іншій особі дозволу на використання комерційної таємниці повинен передбачати умову щодо надання (розкриття) інформації, яка є комерційною таємницею, особі, яка одержує дозвіл на її використання. Крім того, такий договір повинен також закріплювати обов'язок особи, яка одержала дозвіл на використання комерційної таємниці, щодо збереження її секретності [24, с. 119].

Зразок ліцензійного договору про надання дозволу  на використання комерційної таємниці затверджено наказом Міністерства освіти і науки України від 28 грудня 2004 р. № 986 (має рекомендаційний характер).

Право розкрити комерційну таємницю є важливою правомочністю  правоволодільця, яке є унікальним для комерційної таємниці, не властивим іншим об’єктам виключних прав. Це право також реалізується у двох формах:

1) можливість повідомити  відомості, що складають комерційну  таємницю, обмеженому колу осіб на умовах конфіденційності (комерційна таємниця зберігається та охороняється надалі);

2) можливість поширити  ці відомості серед невизначеного кола осіб, розкрити їх, зробити        загальнодоступними (комерційна таємниця припиняє свою дію, відомості перетворюються на   загальновідомі, отже втрачається одна з умов охорони) [24, с. 120].

З попереднім майновим правом пов'язане і виключне право перешкоджати неправомірному розголошенню, збиранню або використанню комерційної таємниці. Неправомірне розголошення комерційної таємниці - це ознайомлення без дозволу суб'єкта права на комерційну таємницю інших осіб з інформацією, що становить комерційну таємницю, особою, якій ця інформація була довірена (наприклад, користувачем за договором комерційної концесії), або стала відома у зв'язку із виконанням службових обов'язків. Неправомірним збиранням комерційної таємниці є добування протиправним способом відомостей, що становлять комерційну таємницю (наприклад, таємне заволодіння документами, які містять комерційну таємницю, одержання несанкціонованого доступу до інформації через комп'ютерну мережу тощо). Суб'єкт права на комерційну таємницю має виключне право перешкоджати неправомірному використанню комерційної таємниці, яке може полягати у впровадженні у виробництво або врахуванні під час планування чи здійснення підприємницької діяльності інформації, що є комерційною таємницею, без дозволу суб'єкта права на комерційну таємницю. Дії щодо неправомірного збирання, розголошення і використання комерційної таємниці визнаються недобросовісною конкуренцією відповідно до Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції».

Однією з особливостей виключних прав на комерційну таємницю є те, що є можливою множинність правоволодільців. Так, особа, яка стала добросовісно та незалежно від інших володільцем комерційної таємниці, набуває самостійних виключних прав на відповідні відомості.

Відповідно, кожен із законних володільців може самостійно та незалежно від інших використовувати та розпоряджатися належними йому правами на комерційну таємницю, у тому числі розкрити її і зробити відомості загальнодоступними (це одночасно припинить права всіх інших аналогічних правоволодільців). Ця особливість спонукала В.Дозорцева назвати виключні права володільця комерційної таємниці квазіабсолютними, які можуть належати одночасно кільком особам.

Іншим правом володільця прав на комерційну таємницю є право захищати свої виключні права. У статті 507 ЦК України [3] закріплено обов'язки щодо охорони комерційної таємниці органами державної влади. Положення цієї статті відповідають ст. 39 Угоди з торговельних аспектів прав інтелектуальної власності (ТКІРS). Йдеться про випадки, коли інформація, що є комерційною таємницею, та створення якої потребує значних зусиль, надана органам державної влади для отримання встановленого законом дозволу на діяльність, пов'язану із фармацевтичними, сільськогосподарськими, хімічними продуктами, які містять нові хімічні сполуки. Необхідність одержання таких дозволів, передбачена, наприклад, законами України від 4 квітня 1996 р. «Про лікарські засоби», від 2 березня 1995 р. «Про пестициди і агрохімікати». У цих випадках відповідний орган державної влади зобов'язаний охороняти від недобросовісного комерційного використання надану йому інформацію, яка становить комерційну таємницю.

У цьому ж випадку  відповідний державний орган  повинен охороняти таку інформацію від розголошення, крім випадків, коли розголошення необхідне для захисту населення або не вжито заходів щодо її недобросовісного комерційного використання.

Особливістю правового  регулювання строку чинності прав на комерційну таємницю є те, що ЦК України не закріплює конкретної тривалості такого строку у роках, як це має місце щодо більшості об'єктів права інтелектуальної власності. Відповідно до ст. 508 ЦК України [3] строк чинності права інтелектуальної власності на комерційну таємницю обмежується строком існування сукупності ознак комерційної таємниці, визначених ч. 1 ст. 505 ЦК України [3]. Коли перестає існувати хоча б одна із цих ознак (наприклад, в результаті розголошення інформації, що становить комерційну таємницю, втрачається така її ознака, як секретність), чинність прав на комерційну таємницю припиняється. З цього випливає, що комерційна таємниця у разі забезпечення сукупності ознак, вказаних у ст. 505 ЦК України, може охоронятися досить тривалий час, який законом заздалегідь не обмежений. Прикладом є відомий напій «Соса-Соlа». Він готується на основі особливого сиропу, рецепт якого протягом кількох десятків років до сьогодні зберігається у вигляді нерозкритої інформації. Якби компанія «Соса-Соlа» свого часу запатентувала його, розкривши рецепт цього сиропу, строк чинності патенту вже давно минув би, і будь-яка особа змогла б безперешкодно виготовляти цей напій [24, с. 122].

2.3. Виникнення та припинення прав на комерційну таємницю

Правова природа прав на комерційну таємницю добре простежується  при характеристиці підстав та порядку виникнення і припинення цих прав. Якщо у сфері матеріальних об’єктів (у силу обмеженості речей в просторі) діє презумпція існування абсолютного права на річ та належності цього права володільцю речі, то у сфері нематеріальних об’єктів діє зворотна презумпція – відсутність абсолютного права на результат духовної діяльності та існування свободи його використання. Якщо для обмеження абсолютного права на матеріальний об’єкт необхідною є спеціальна вказівка закону, то для нематеріальних об’єктів така вказівка необхідна для закріплення абсолютних прав.

Оскільки нематеріальні  об’єкти необмежені в просторі, їх натуральні властивості, як уже зазначалось, допускають одночасне використання необмеженим колом осіб. Відповідно, свободу такого використання виключають або обмежують спеціальні юридичні конструкції – авторське право, патентне право, правила про дотримання таємниці особистої сфери, режим комерційної таємниці тощо. За відсутності цих винятків діє загальний принцип свободи використання нематеріального об’єкту.