Інститут позовної давності в цивільному праві

Для окремих видів вимог Цивільний та Господарський кодекси встановлюють спеціальну позовну давність. Спеціальна позовна давність, на відміну від закріпленої у ЦК Української РСР 1963 року лише скороченої позовної давності, може бути як скороченою, так і подовженою. Так, скорочена спеціальна позовна давність в один рік згідно з Кодексом застосовується до ряду вимог.

 По-перше про стягнення неустойки (штрафу, пені). За статтею 72 ЦК Української РСР 1963 року стягнути пеню або штраф можна було лише за 6 місяців з дня виникнення права на позов. Норма, передбачена ЦК 2004 року, здається більш вдалою, порівняно зі статтею 72 ЦК 1963 року, оскільки нібито дозволяє стягнути більшу суму неустойки, але коли мова йде про юридичних осіб - суб’єктів господарювання, необхідно звертатися до статті 232 Господарського кодексу, яка закріплює положення, згідно з яким нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов’язання припиняється через 6 місяців від дня, коли зобов’язання мало бути виконане. Отже, стягнути неустойку з суб’єкта господарювання можна буде лише за 6 місяців. Але Господарський Кодекс надав право сторонам - господарюючим суб’єктам у договорі змінити строк нарахування неустойки²². Отже, лише в договірному порядку такі сторони можуть домовитися про нарахування неустойки протягом одного року з дня прострочення виконання зобов’язання.

По-друге, про спростування недостовірної інформації, поміщеної у засобах масової інформації. Зазначене положення ЦК 2004 року є новим, порівняно з положеннями ЦК 1963 року, оскільки на вказану вимогу поширювався загальний трирічний строк позовної давності. Також варто звернути увагу і на те, що в ЦК 2004 року спеціальна позовна давність застосовується лише до випадків, коли спростовується недостовірна інформація, поміщена саме в засобах масової інформації. Випадок, коли недостовірна інформація поширюється іншим способом, коментованою статтею не передбачений. У цьому разі позовна давність обчислюється від дня поміщення цих відомостей у засобах масової інформації або від дня, коли особа довідалася чи могла довідатися про ці відомості.

Третя обставина про переведення на співвласника прав та обов’язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності.

Четверта - у зв’язку з недоліками проданого товару.

П’ята - про розірвання договору дарування. За ЦК 1963 року на зазначену вимогу поширювалась загальна позовна давність.

Наступна обставина - у зв’язку з перевезенням вантажу, пошти. Наприклад, відповідно до статті 388 Кодексу торговельного мореплавства України, до вимог, що виникають із договору морського перевезення вантажу, незалежно від того, здійснюється перевезення у каботажному чи закордонному сполученні, застосовується річний строк позовної давності.

До вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства чи обману, застосовується подовжений строк позовної давності тривалістю п’ять років. Позовна давність у десять років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину. У законодавстві передбачені й інші випадки, коли строк позовної давності встановлено більш продовжений порівняно із загальним строком. Так, стаття 76 Закону України «Про використання ядерної енергії і радіаційну безпеку» передбачає, що право на подання позову про відшкодування радіаційної шкоди, заподіяної майну чи навколишньому середовищу, діє протягом десяти років із моменту заподіяння шкоди²³.

2.2. Обчислення строків позовної давності

Оскільки позовна давність є видом строків, при її обчисленні використовуються загальні правила встановленні статтями 253-254 ЦК України. При цьому правило про обчислення позовної давності сформульоване в частині 2 статті 260 ЦК як імперативне. Тобто, порядок обчислення позовної давності не може бути змінений за домовленістю сторін.

Оскільки і загальна, і спеціальна позовна давність обчислюються роками, то при їх обчисленні використовуються правила щодо обчислення строків роками згідно з частиною 1 статті 254 ЦК. Отже, позовна давність спливає у відповідні місяць та число останнього року строку о 24 годині. Якщо останній день строку припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день, що визначений відповідно до закону у місці вчинення певної дії, днем закінчення строку є перший за ним робочий день. Якщо закінчення позовної давності припадає на такий місяць, у якому немає відповідного числа, строк спливає в останній день цього місяця. Крім того, письмові позовні заяви та повідомлення, здані до установ зв’язку до закінчення останнього дня строку, вважаються такими, що здані своєчасно.

За загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня виникнення права на позов, тобто коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Наприклад, повернувшись додому з роботи, особа виявляє нестачу речей. У цей момент вона дізнається про порушення її права власності. Можлива також ситуація, коли існує презумпція стосовно того, що особа дізналася про порушення права, навіть якщо сам потерпілий не звернув на це уваги. Так, якщо гроші були позичені на два місяці і не повернуті до закінчення цього строку, то припускається, що кредитор дізнався про порушення свого права на наступний день після закінчення строку договору, хоч сам він забув про існування боргу.

Крім того, для окремих випадків порушення цивільних прав законом встановлюються спеціальні правила визначення початку перебігу позовної давності. Законом можуть бути встановлені винятки із загальних правил, встановлених ЦК для визначення початку перебігу позовної давності.

Слід звернути увагу на те, що згідно зі статтею 262 ЦК заміна сторін у зобов’язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності. Зазвичай перебіг позовної давності є процесом безперервним. Однак протягом цього часу можуть виникнути обставини, що перешкоджають поданню позову. Це є підставою для зупинення, переривання або відновлення перебігу позовної давності.

Зупинення перебігу позовної давності полягає в тому, що період часу, протягом якого діють обставини, передбачені законом, не зараховується в строк позовної давності. Тобто враховується лише час, що минув до і після зупинення перебігу позовної давності.

Згідно зі статтею 263 ЦК перебіг позовної давності зупиняється:

1) якщо пред’явленню позову перешкоджала надзвичайна або невідворотна за даних умов подія (непереборна сила). Такою подією може бути стихійне лихо (наприклад, землетрус) або соціальні явища (наприклад, страйки);

2) у разі відстрочення виконання зобов’язання (мораторій) на підставах, встановлених законом. Мораторій може бути оголошений стосовно якогось окремого виду зобов’язань або за всіма зобов’язаннями в цілому. На відміну від непереборної сили, мораторій створює не фактичні, а юридичні перешкоди для подання позову;

3) у разі зупинення дії закону або іншого нормативно-правового акта, який регулює відповідні відносини. В цьому разі позовна давність зупиняється, якщо законодавчий орган виносить рішення про зупинення дії закону або іншого нормативного акта на якийсь, як правило, визначений час, або до прийняття іншого нормативного акта, що регулює відповідні відносини;

4) якщо позивач або відповідач перебуває у складі Збройних Сил України та інших створених відповідно до закону військових формуваннях, переведених на воєнний стан (наприклад, у складі миротворчих сил ООН). Проте проходження військової служби в мирний час не зупиняє перебігу строку позовної давності.

Слід зазначити, що вказана обставина є підставою зупинення позовної давності лише у відносинах, в яких хоча б однією із сторін є фізична особа. Що стосується відносин між юридичними особами, то для них підставами зупинення позовної давності можуть бути лише непереборна сила, мораторій та зупинення дії закону або іншого нормативного акта.

У разі виникнення зазначених обставин перебіг позовної давності зупиняється на весь час існування цих обставин.

Від дня припинення обставин, що були підставою для зупинення перебігу позовної давності, перебіг позовної давності продовжується з урахуванням часу, що минув до його зупинення.

Слід звернути увагу на те, що на відміну від ЦК 1963 р., який передбачав, що обставини, які спричиняють зупинення позовної давності, мають настати або продовжуватися в останні шість місяців її перебігу, ЦК 2003 р. такого обмеження не встановлює. Тобто зазначені в статті 263 ЦК обставини можуть виникнути в будь-який момент перебігу позовної давності і це не впливає на визнання їх підставами зупинення перебігу позовної давності²⁴.

Переривання перебігу позовної давності полягає в тому, що час, який минув до настання обставини, з якою закон пов’язує переривання, не зараховується в позовну давність, і її перебіг після переривання починається спочатку. У листі Вищого господарського суду України «Про деякі питання застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України» від 7 квітня 2008 року вказано, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дій, що свідчать про визнання нею свого боргу або іншого обов’язку. На відміну від ЦК УРСР 1963 року, вказана норма поширюється як на громадян так і на юридичних осіб. Обставини, що переривають перебіг позовної давності, можуть виникнути в будь-який час до її спливу. Вони передбачені статтею 264 ЦК України. До них відносяться, окрім названої, пред’явлення особою позову до одного із кількох боржників та пред’явлення особою позову, якщо предметом такого позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Позов має бути поданий з дотриманням встановлених вимог до його оформлення та змісту. Якщо ці вимоги порушені, то позов не приймається судом до розгляду або залишається без розгляду і не перериває позовну давність.

Цивільний кодекс передбачає низку положень, спрямованих на більш повний захист особи, цивільні права якої порушені. По-перше, особа, яка виконала зобов’язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності; заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності; позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Отже, фактично закінчення строку позовної давності є підставою для відмови у позові лише коли про її застосування заявлено стороною у спорі і суд не визнає поважними причини пропущення позовної давності.

Оскільки позовна давність на основні та додаткові вимоги обчислюється щодо кожної вимоги окремо, може трапитися так, що на основну вимогу позовна давність не пропущена, тоді як додаткова вимога (про стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо) погашається спливом позовної давності. Однак якщо позовна давність пропущена на основну вимогу, вона вважається пропущеною і стосовно додаткової вимоги²⁵.

Додатковою гарантією для осіб, цивільне право чи інтерес яких порушено, є встановлення ЦК переліку вимог, на які не поширюється позовна давність.

Зменшення строку позовної давності за домовленістю сторін не допускається. На думку, деяких вчених це не сприяє диспозитивності норм про позовну давність та ускладнює відносини обороту.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

В результаті проведеної роботи було досліджено інститути позовної та набувальної давності, розкрито їх значення для цивільних правовідносин. Визначення місця давнісного володіння та позовної давності в системі цивільних правовідносин, встановлення динаміки регулювання даного інституту в законодавстві інших країн має значення для використання позитивних напрацювань у цій сфері при вдосконаленні вітчизняного законодавства.

Детальний аналіз законодавства виявив деякі проблеми в реалізації правових норм, що стосуються практичного застосування судами строків позовної та набувальної давності.

На думку багатьох науковців деякі статті потребують удосконалення. За проведеним аналізом строк набувальної давності не повинен перериватися короткостроковою втратою володіння майном поза волею власника. Відсутність відповідних правових норм тягне невизначеність правового положення власника і ставить під загрозу ефективність використання набувальної давності як способу набуття права власності, оскільки таке короткочасне вибуття є явищем поширеним. Судова практика також поки ще не цілком склалася.

Вихід із ситуації полягає тільки в удосконаленні чинного цивільного законодавства. Поряд з цим потребують уточнення й додаткового опрацювання такі пов’язані з набувальною давністю питання, як захист давнісного володільця, співвідношення з позовною давністю, оформлення прав володільця зі сплином давнісного строку, особливості застосування набувальної давності щодо окремих видів майна та деякі інші.

Норми, в яких містяться правила щодо позовної давності, складають самостійний цивільно-правовий інститут, який є однією із складових загальної частини цивільного права. Строки позовної давності належать до строків, що встановлюються законом, і сторони за угодою не можуть збільшувати чи зменшувати їх, а орган, який вирішує спори, зобов’язаний застосувати позовну давність незалежно від бажання сторін.

Необхідно розрізняти право на позов у матеріальному розумінні і право на позов у процесуальному розумінні. У матеріальному розумінні право на позов - це право вимагати від суду винесення рішення про захист порушеного суб’єктивного права і право отримати такий захист. Закінчення строку позовної давності позбавляє сторону можливості вимагати примусового здійснення права через суд, але не позбавляє права, звернутися за захистом до суду взагалі, оскільки для подачі позовної заяви до суду про захист порушеного суб’єктивного права законодавець ніяких строків не встановлює. Право на позов у процесуальному розумінні - це право на подачу позовної заяви з метою захисту порушеного права, і це право строками позовної давності не обмежується. Якби законодавець не обмежував можливість захисту порушеного права певним строком, це знижувало б дієвість матеріальної відповідальності за порушення договірних зобов’язань, створювало б перешкоди для розгляду справи по суті та встановлення істини, оскільки з плином часу докази втрачаються, це зумовлювало б хиткість фактичних відносин, оскільки вони завжди перебували б під загрозою оскарження.