Цивільно-процесуальне право

- пояснень сторін і  третіх осіб;

- показань свідків;

Особливе місце займають висновки експертів та письмові докази, які можна розглядати як змішаний вид доказів: джерелом відомостей, що містяться у висновку, є особа (експерт), сам же висновок побудований на дослідженні підданих експертизі речей, предметів, фізичних і хімічних процесів і т.д. Розмежування доказів по джерелу має велике значення з погляду методики їх процесуального оформлення, дослідження і оцінки

За способом утворення докази поділяються на первинні і похідні. Відомості про факти, що знайшли оформлення в одному із засобів доказування (в показаннях свідків, письмових або речовиих доказах тощо), утворюються в результаті відображення якого-небудь явища або обставини в свідомості людини або шляхом відображення на відповідному неживому предметі. Це первинний етап утворення доказів. Залишивши слід на предметі або в свідомості особи, факт об”єктивної дійсності може знайти подальше похідне віддзеркалення. Особа, що безпосередньо сприйняла факт, може розказати про нього іншим особам, очевидець якої-небудь події може записати свої враження в щоденнику, висловити в листі. Предмет, на якому залишені сліди, може бути сфотографований, знятий на кіноплівку тощо. У первинних доказів є безперечні переваги в порівнянні з похідними. Первинний доказ завжди виникає з першоджерела. Це справжній документ (текст договору, свідоцтво про народження, шлюб, смерті, квитанція про здачу речей на зберігання і т.д.), показання свідка-очевидця, сам спірний предмет і т.д. Похідний доказ виникає на базі первинного, він теж може бути достовірним, але до його оцінки суд повинен підходити з обережністю. Показання свідка-очевидця можна перевірити ще раз, уточнити, ці ж відомості, висловлені свідком в листі або в щоденнику, іноді перевірити ще раз взагалі не можна (у разі смерті свідка). Копія документа, фотознімок предмету, і т.д., звичайно можуть використовуватися в суді, але в кожному випадку вимагають особливо ретельної перевірки.

 

6. Оцінка доказів

 

В юридичній літературі незначну увагу приділено діяльності суду по дослідженню і оцінці доказів, що з одного боку зумовлюється вимогами чинного законодавства, які передбачають певну процедуру дослідження доказів, а з іншого положенням ст.62 чинного та ст.212 нового ЦПК, за якою суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням. Аналогічне положення цивільного процесу Німеччини сформульовано навіть в принцип вільної оцінки доказів судом, існування якого розкривається і підтверджується й іншими вченими, але це питання доволі складне і потребує глибокого і різнобічного аналізу з урахуванням особливостей дослідження доказів.

В теорії цивільного процесу  виділяють підготовчу частину судового засідання, яка регламентована для  встановлення можливості розгляду справи по суті, сам розгляд справи по суті, яку інакше називають стадією судового слідства, що закінчується постановленням і проголошенням судового рішення.

Інформацію сторони  та заявники мають надавати в певній послідовності, яка має відповідати  таким стадіям.

1. Насамперед має надаватися виклад обставин, що характеризують порушення або оспорювання прав чи охоронюваних законом інтересів, і твердження про певні юридичні обставини, які кожна сторона та заявники зобов'язані доказати. При цьому, твердження про існування певних юридичних обставин: дій, подій або стану можуть робити в своїх поясненнях лише суб'єкти, які брали участь у розглядуваних правовідносинах, а їх представникам необхідно надавати лише правову оцінку відповідним обставинам, висловлювати доводи та міркування. Але перша стадія надання пояснень має відповідати предмету доказування, який формується кожною стороною і на підставі цього має складатись в уяві судді, якому на відміну від суб'єктивної позиції кожної сторони необхідно сприйняти об'єктивні межі дослідження. Звідси випливає, що у судді має формуватись уява про предмет доказування, який буде враховувати не тільки позицію однієї сторони, а й інших осіб, що беруть участь в справі.

2. Пояснення (заперечення)  відповідача в межах заявлених  позивачем тверджень, доводів та міркувань, на які має відповісти відповідач.

Пояснення сторін і третіх осіб, які стосуються твердження про  існування певних обставин, слід аналізувати  і враховувати наступні положення:

у першу чергу, предмет  логічного зв'язку порушеного або  оспорюваного права чи охоронюваного  законом інтересу з вимогами позивача або заявника, тобто, як сформований останнім предмет доказування;

у другу чергу, правовий зміст вимоги, яка має ґрунтуватись і доводитись на нормах чинного законодавства  або аналогії закону чи права;

у третю чергу, встановлювати  докази, на підставі яких позивач доказує певні юридичні обставини, з якими законом пов'язуються права та відповідні обов'язки іншої сторони;

в останню чергу, пояснення  сторони, третьої особи, заявника мають  розглядатись як певний, передбачений законом засіб доказування. Це положення зумовлюється тим аспектом, що, за загальним правилом, для порушення провадження в справі недостатньо лише позовної заяви, в якій висловлюються твердження позивача про існування певних юридичних обставин, а необхідно надавати суду й інші докази.

Послідовне викладення норм, що присвячені дослідженню певних засобів доказування, визначає й  порядок їх дослідження.

На першій стадії сконцентрувати дослідження доказів на доказуванні  відповідними особами тих обставин, з якими вони пов'язують випадки  правопорушення або оспорювання прав. Можливість переходу до другої стадії буде пов'язана лише з випадками:

встановлення відповідних  прав позивача або інших осіб, що заявили відповідні позовні вимоги;

визнанням цих прав відповідачами  по заявлених вимогах;

вичерпним аналізом всіх пред'явлених доказів.

Друга ж стадія складатиметься з аналізу доказів, що пред'являтимуться на обґрунтування винної поведінки  відповідача або стосовно виникнення обов'язків відповідача з деліктів.

Третя стадія має бути присвячена встановленню розмірів завданої шкоди і обов'язків відповідача з її відшкодування.

Процесуально перехід  від однієї стадії до іншої може відбуватись, на наш погляд, на підставі відповідних ухвал:

про встановлення факту  порушення прав позивача або заявника;

про встановлення факту порушення прав відповідачем або обов'язків останнього з деліктів, встановлених законодавством;

остання стадія має закінчуватись  постановленням рішення, в якому  має бути узагальнено все розглянуте і зроблено остаточний висновок суду.

Другий варіант, хоча й випливає із принципу змагальності, але надає певні переваги відповідачу, а тому може запроваджуватись в справах, коли відповідач обрав пасивну форму поведінки. Тобто відповідач просить розглянути справу без його участі і не надає жодного доказу, в тому числі, коли по справі буде виноситись заочне рішення (гл.8 нового ЦПК), а тому суд буде досліджувати докази, надані лише однією стороною і розкладання розгляду справи по суті може вважатись недоцільним.

Третій варіант, пропонується авторами виходячи суто з принципу змагальності і передбачає варіант подання доказів послідовно по одному доказу від кожної сторони. При запровадженні цього варіанту може враховуватись загальний порядок дослідження доказів: спочатку сторони пропонують по одному допитати свідків до тих пір доки вони не будуть вичерпані, потім досліджуватимуться письмові та інші докази.

В цивільному процесі  під оцінкою доказів науковці розуміють визначення належності і  допустимості доказів, їх достовірності, достатності і наявності взаємного зв'язку, називаючи ці складові частини її змістом. Характеризуючи оцінку доказів, деякі теоретики вважають, що оцінка доказів - це остаточне судження суду про достовірність, силу і значення доказу, який має правові наслідки, та зафіксований у відповідній судовій постанові.

В літературі виділяють  критерії для класифікації оцінки доказів:

1. Залежно від суб'єктів,  тобто того, хто оцінює докази:

рекомендаційну;

владну (завершальну);

2. Залежно від рівня  пізнання;

попередню;

остаточну;

контрольну.

Ці самі провідні вчені виділяють процесуально-правові гарантії правильної оцінки доказів, які називають правилами чи принципами, серед яких виділяють наступні принципи: суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням; докази оцінюються всебічно, у повному обсязі і неупереджено; ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили¹⁹⁸. Авторам імпонує позиція М.Й. Штефана, який виділяє ще одне правило про керування суду законом при оцінці доказів, через те, що діяльність останнього суду має підпорядковуватись закону і по можливості конкретно регламентуватись, а тому принципи можуть застосовуватись лише при відсутності чітких норм, які б регулювали його діяльність.

Дійсно, законодавством не сформульовані чіткі норми, якими  має керуватись суд при оцінці доказів, оскільки така діяльність підпорядкована розумовій діяльності. У зв'язку з цим пропонується ще одне правило, яке має застосування в законодавстві, але не враховано в теорії.

Вважаємо доцільним  проаналізувати й інші норми закону, які мають безпосередній вплив на оцінку доказів: суд має усувати все, що не має істотного значення для справи (ст.160 нового ЦПК); суд може усувати протиріччя в доказах (ч.12 ст.180 нового ЦПК). Вважаємо також, що судова оцінка доказів відповідним чином має залежати також від запропонованого сторонами аналізу доказового матеріалу, оскільки це випливає із принципу змагальності сторін. Якщо цього аспекту не враховувати, то судові дебати - абсолютно зайва стадія розгляду справи по суті. Так, в стадії судових дебатів сторони також аналізуватимуть надані іншою стороною докази, а тому результати такого аналізу повинні враховуватись судом при власній остаточній оцінці доказів.

Таким чином, можна встановити, що суд має оцінювати докази з  моменту подання заяви за правилами  їх належності і допустимості (ст.58, 59 нового ЦПК), а також під час вирішення питання про відкриття провадження в справі, попереднього судового засідання та на підготовчій стадії. Тобто збирання доказів за принципом змагальності має бути переорієнтованим з дій судді, який тепер не повинен дбати про їх збирання в справі, на активність в цьому процесі сторін. Тому пропонується визначити законодавчі норми стосовно прийняття суддею доказів на стадії пред'явлення заяви до суду, попередньому судовому засіданні, підготовчій стадії і обов'язок суду реагувати ухвалою на кожну процесуальну дію сторін по збиранню і забезпеченню доказів. Тобто право на надання суду доказів (ст.27 нового ЦПК) сторонами має бути регламентованим на кожній стадії цивільного процесу. Інакше виходить, що сторона може надавати докази на стадії підготовки, а суд застосовуючи правила належності доказів та допустимості засобів доказування може відмовити в їх прийнятті до справи, зокрема, відмовити у клопотанні про виклик свідків, приєднанні до матеріалів справи письмових і речових доказів тощо. Тоді сторона не здатна буде оскаржити дії судді, якщо не буде постановлена така ухвала.

Необхідно виділяти оцінку доказів  на різних стадіях цивільного процесу  з врахуванням ще й часу надання  доказів, оскільки при простроченні терміну надання доказів, судом буде додатково оцінюватись неможливість вчасного подання доказу, тобто поважність таких причин.

Поняття "достатність доказів" назвати новим важко, оскільки воно має доволі широке застосування в  юридичній літературі та судовій практиці. З цим поняттям пов'язується можливість оцінити певну обставину як встановлену. При цьому, в судовій практиці кожна сторона надає суду свій аналіз достатності доказів, але суд в своєму рішенні має констатувати обґрунтованість сторонами заявлених позовних вимог.

¹ Клейнман А. Ф. Советский гражданский процесс.- М.: Прогресс, 1970. - С. 150.

² . Курылев С.В. Основы теории доказывания в судебном правосудии. - Минск, 1969. – с. 177-179