Державна політика як ціле формуючий фактор діяльності державного апарату та державної служби

2. Формування політичної  науки в Україні: історія та  сучасність.

В Украї ні перші паростки політичної думки сягають в сиву давнину, в часи первісно родового ладу. За доби пізнього палеоліту (близько 40-15 тис. років тому) на зміну первісному стаду прийшов родовий лад. Члени роду були зв'язані між собою кровною спорідненістю по материнській лінії. Така форма суспільної організації називається материнським родом, або матріархальною родовою общиною, і виникнення її пояснювалось переважаючим становищем жінки-матері у господарському та суспільному житті родових колективів. Історично першою відомою формою політичної свідомості, а, відповідно, і політичних відносин, була родова свідомість. В тих умовах буття у слов'янських племен були досить міцні спільності, встановлені відповідні відносини між членами цих спільностей: підлеглість, залежність, форми спілкування, право, обов'язок і т. д., а відповідно і первісні паростки політичних структур. На жаль, історія не донесла до нашого часу писемних джерел ранньослов'янської епохи.

Відомий політолог Б.Л. Кухта виділяє два фактори, що сприяли формуванню української державності. Перший - становлення державних структур. Державність будується на основі Антського союзу племен (шести племінних груп), які проживали на території від Карпат до сьогоднішньої Чернігівщини та виявляли значну політичну активність. Другим важливим фактором, що сприяв як об'єднанню Київської Русі і перетворенню її на могутню феодальну державу, так і посиленню політичної влади володаря, було, безперечно, введення християнства на Русі.

Найважливіші пам'ятки політичної думки Київської держави: "Повість  временних літ" (кінець XII ст.), "Слово  про закон і благодать" Іларіона (середина XI ст.), "Правда Руська" (XI ст.), "Повчання" своїм дітям  Володимира Мономаха (XI ст.), "Слово  о полку Ігоревім" (XII ст.). У Х-ХП ст. з'явилися перші літературні твори: "Слова", "Повчання", "Проповіді", які, як правило,

                                                                                                                      9

виходили із середовища духівництва, а також '"Патерики", "Житія  святих", що складалися для поширення  християнства і прославлення князів, бояр, монахів. Вони містили відомості  про соціальні відносини, політичне  життя, побут та культуру того часу і опосередковано віддзеркалювали  настрої народних мас, сповнених  ненависті до чужоземних загарбників  і до феодально-боярського свавілля. Найвидатнішими постатями, мислителями, політичними діячами і діячами  культури Київської Русі були Феодосій Печерський, Володимир Мономах, Кирило Туровський, Митрополит Іларіон, літописці Никон, Нестор, Сільвестр та ін. Віхою в нагромадженні традицій утвердження української державності була політична діяльність Данила Галицького (1200-1264 рр.). У ній реалізувалися державницькі погляди, що мали неминуче значення для долі українського народу. Пріоритетні настанови Данила Галицького про необхідність збереження влади і захисту України виявилися в дійовій дипломатичній тактиці щодо Батия і в орієнтації на об'єднання Європи в боротьбі з татарською навалою. У державному будівництві Галицько-Волинського князівства чимало було зроблено для обмеження свавілля світських і церковних феодалів та зміцнення верховної князівської влади. Галицько-волинське князівство перетворилося в могутню європейську державу, що забезпечувала безперервність державотворчого процесу як історичного чинника національного самовизначення.

Серед основних ідей мислителів Київської Русі слід назвати, насамперед, універсалізм в погляді на історію людського суспільства Це знайшло свій вияв, по-перше, - в ідеї "богоданості" князівської влади, що осмислюється як об'єднуюче начало держави; по-друге, - в прагненні включити ідеологію князівства в єдину історію землі руської, віддається пріоритет не одно державності, а братерству, співпраці між князями; по-третє, в уявленні про русичів як представників єдиної спільності слов'ян; по-четверте, - включення слов'ян до загальної історії християнського світу, яка ототожнюється з історією людства. Ідея універсалізму знаходить місце в ідеях книжників-літописців про

                                                                                                                 10

рівність народів, спільність їх долі. Громадська думка (К.Р. Мислинов) стверджувала, що князі повинні суворо дотримуватися принципу феодальної ієрархії з підпорядкуванням "молодих" князів "старішим", виправдовується принцип суверенного існування кожного князівства, на яке опиралось феодальне дроблення.

У поглядах давньоруських мислителів тривалий час панувала ідея договірної основи виникнення держави (мова тут ішла між слов'янським населенням і пришлим князем. Звідси виводилось право князівського роду на спадковість володіння землею). У системі історично-політичних поглядів важливе місце належить ідеї причинності історичних подій. (Переважаючою тенденцією тут є те, що розвиток іде в руслі провіденціоналізму, тобто що весь рух історичного процесу визначається зовнішніми силами - провидінням (божественним), Богом. Вищою причиною всіх історичних подій вважалось божественне провидіння, від яких залежить все буття. Але були і відступи від ідеї провіденціоналізму. Було введено поняття самовладдя, свободи волі людини, яка оголошується однією з головних властивостей душі. Проводилась думка, що від моменту хрещення до людської душі приставлено два ангели - від бога і від сатани, і який нею буде керувати, зрештою залежить від самої людини. Отже, вирішальною причиною людських вчинків виступає самовладність за свої вчинки. Все це виходить уже за рамки класичного провіденціоналізму, руйнує релігійні догмати.

Підтримуючи ідею об'єднання  католицької і православної церков під верховенством Папи Римського, Польща протягом усього XVI ст. систематично пропагувала унію, використовуючи проповідь, літературу та школу. Велася завзята  полеміка між прихильниками унії та її опозицією, результатом чого і  став унікальний жанр українського письменства  — полемічна література. Остання  справила великий вплив на подальший  розвиток культури, зокрема літератури та філософської думки, формування політичної думки в Україні.

                                                                                                                     11

У католиків пропаганду унії взяв у свої руки орден єзуїтів, висунувши  талановитих проповідників, таких  як Венедикт Гербест та Петро Скарга. Перший закидав православному духовенству неуцтво, другий у творі "Про єдність Божої церкви" доводив вищість католицизму щодо православ'я, виступав проти подружнього життя у середовищі священиків, ведення служб слов'янською мовою, втручання світських людей у церковні справи та проголошував спасіння православних через унію.

Центром православної літератури спочатку був Острог, де під опікою видатного діяча просвіти та культури князя К. Острозького були зібрані  найкращі літературні сили. Тут видано твори двох талановитих авторів  Христофора Філалета та Клірика Острозького. X. Філалет у творі "Апокрисис" (1597) наводить документи, в яких розкриває історію унії, махінації єпископів, обороняє правосильність православної церкви. К. Острозький у творі "Пересторога" (1804) висміює католицькі догмати. Автором цього твору І. Франко вважав відомого діяча Львівського братства Ю. Рогатинця. Великий вплив на сучасників справили писання афонського ченця Івана родом з Вишні. Його палкі послання до єпископів, які зрадили віру предків, до всіх земляків, "що живуть у лядській землі", пристрасні таврування злочинів і провин можновладців не були надруковані (крім одного) й ходили в численних рукописах серед української людності. У Вільно виступав полеміст Стефан Зизаній (Кукіль), який розвивав ідею про "папу-антихриста". Уніатський собор виніс йому смертний вирок. Католики робили на нього засідки, але марно. Величезний смуток та відчай, що охопили ревнителів старої батьківської віри, змалював Мелетій Смотрицький у своєму "Треносі" (1608), тобто плачі, де показано скрутне становище православної церкви у Польщі. Автор наводить десятки прізвищ сімей, де батьки були православними українцями, а діти зрадили свій народ і віру, спольщилися й окатоличились.

                                                                                                                     12

Полемічна література дала поштовх розвитку української державності  і культури, протягом багатьох десятиліть надихала українських патріотів  на боротьбу за свою віру і свободу.

Київська Русь - своєрідний міст між Заходом і Сходом. Вона стала природним бар'єром між  кочовими племенами Азії і європейською цивілізацією. Київська Русь, козацька держава - Запорізька Січ стали символом українства. Запозичуючи наукові  знання з античності, інших держав, прогресивні діячі Київської  Русі прагнули заснувати власні філософські  та соціально-політичні школи. Історія  суспільно-політичних ідей в Україні  має особливості, зв'язані з відсутністю  протягом багатьох століть своєї  державності, національно-територіальною роздрібненістю (частина земель починаючи  з XIV ст. захоплена Литвою, Польщею, Угорщиною, а пізніше Росією і Австрією), національним і релігійним пригніченням, безперервними національно-визвольними  рухами. Особливо інтенсивно процес становлення  козацтва і їх державності триває в XV- першій половині XVII ст., що приводить  до формування демократичних принципів  соціального ладу, обумовлює утворення  української державності - Запорізької  Січі. «Пакти й Конституції», написані гетьманом Війська Запорозького Пилипом Орликом та його співробітниками  Г. Герциком, А. Войнаровським, були прийняті 5 квітня 1710 р. у Бендерах, і є першою європейською;конституцією в сучасному її розумінні. «Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького» написані під значним впливом ідей західноєвропейського парламентаризму, закладали головні принципи республіканської форм правління. Пізніше, в XVI ст. розгортається рух за утворення української державності в ході визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Соціально-економічний, політичний і духовний прогрес, що почався в другій половині XV ст. тривав і сприяв культурному і духовному розвитку українського народу.

Забезпечити втілення цієї підвалини національного розвитку була покликана Центральна Рада, утворена українською національною демократією 

                                                                                                                        13

4 березня 1917 р. В її  створені брали участь майже  всі демократично налаштовані  сили України: інженери, вчителі,  кооператори, науковці, студенти, робітники,  православне духовенство. Саме  на основі програмних документів  цих партій були визначені  головні напрямки діяльності  Центральної Ради в галузі  економіки, політики, культури, національних  відносин. Обраний головою Центральної  Ради історик М.С. Грушевський цілеспрямовано відстоював національно-територіальну автономію, як базовий принцип державотворення. Його позицію підтримали 1500 делегатів Всеукраїнського національного Конгресу, в рішеннях якого наголошувалось: “…тільки національно-територіальна автономія України в змозі забезпечити потреби українського народу і всіх інших народів, що живуть на українській землі”. Враховуючи такі думки українського населення Центральна Рада звернулася до Тимчасового уряду з проханням схвалення автономістського курсу.

29 квітня 1918 р. в Україні  відбувся державний переворот.  Центральна Рада була розпущена,  до влади прийшов талановитий  царський генерал українського  походження П. Скоропадський.  На політичній карті появилося  нове утворення – Гетьманат  “Українська держава”. Суть перевороту  полягала в заміні безмежної  демократичної форми державного  управління більш жорсткою, авторитарною, здатною зупинити дезорганізацію  суспільства, стабілізувати його  на основі приватної власності  та права.

Пізніше Україною прокотились  кілька хвиль масових репресій: (1929-1931 рр.) пов’язана з колективізацією; (1932-1934 рр.) викликана голодом, правлінням Постишева, вбивством Кірова; (1936-1938 рр.) породжена політичним недовір’ям; (1939-1940 рр.) обвинуваченням західноукраїнського  населення в націоналізмі.

Після спроби державного перевороту 19-21 серпня 1991 року були остаточно скомпрометовані  прихильники тоталітарного режиму. Верховна Рада України 24 серпня прийняла Акт, яким проголосила незалежність України. Процес дезінтеграції СРСР набрав незворотного характеру. 1 грудня 1991 р.

                                                                                                                    14                   

Всеукраїнський референдум – 90,34% виборців підтвердили Акт  проголошення незалежності України. Незалежна  Україна відбулася остаточно  і безповоротно. Вона живе повноцінно і повнокровно, в усіх властивих  суверенним державам вимірах і параметрах.

3. Політична свідомість: зміст, структура, типологія.

Політична свідомість –  одна з основних форм суспільної свідомості, вона виникає разом з появою державності, політичної влади. Це найбільш загальна категорія, що характеризує суб'єктивну  сторону політики. По своєму змісті вона охоплює почуттєві і теоретичні, ціннісні і нормативні уявлення громадян, що опосередковують їхні зв'язки з  інститутами влади.

У політології політична  свідомість виступає багатогранним, систематичним  і складно структурованим поняттям. Політико-соціологічний аналіз, насамперед, передбачає диференціацію свідомості щодо його суб'єктів, у самому загально-конкретному  значенні:

• політична свідомість усього суспільства,
• нації,
• соціальної групи,
• окремо узятої особистості.

Функції політичної свідомості:

• регулятивна (дає орієнтири за допомогою ідей, уявлень, переконань і т.п. щодо політичної участі);
• оцінююча (сприяє виробленню відношення до політичного життя, до конкретних політичних подій);
• інтегруюча (сприяє об'єднанню соціальних груп суспільства на основі загальних цінностей, ідей, установок);

                                                                                                                         15

• гносеологічна (допомагає людям засвоїти політичну інформацію, аналізувати навколишню політичну дійсність);
• прогностична (створює основу для передбачення змісту і характеру розвитку політичного процесу, дозволяє одержати інформацію про майбутні політичні відносини);
• мобілізуюча (спонукує людей до політично орієнтованої поведінки, до участі в суспільно-політичному житті заради відстоювання своїх інтересів, до об'єднання зі своїми однодумцями в партії, рухи та інші об'єднання).

Виходячи з гносеологічної функції, у політичній свідомості можна  виділити чотири різних рівні: 1) емпіричний; 2) повсякденний; 3) теоретичний; 4)ідеологічний.