Грошово-кредитна політика, її цілі та інструменти, Державне регулювання грошової сфери, Гроші і кредит

Грошово-кредитна політика, її цілі та інструменти, Державне регулювання грошової сфери, Гроші  і кредит.

 

 

Грошово-кредитна політика, її цілі та інструменти

Сучасна економічна думка незалежно  від її конкретного теоретичного спрямування визнає відповідальність держави за стан розвитку економіки країни, а отже, і її право впливати на економічне життя суспільства. Сьогодні всі визнають, що для реалізації свого впливу на економіку держава має розробляти відповідну грошово-кредитну політику.

Грошово-кредитна політика – це сукупність методів та інструментів у сфері грошового обігу і кредитних відносин, що використовує держава для регулювання грошово-кредитних відносин. Інструменти, якими оперує грошово-кредитна політика для регулювання грошового обігу.

 Інструменти регулювання грошового обігу

 

Основною метою цієї політики є  допомога економіці в досягненні загального рівня виробництва, що характеризується повною зайнятістю і стабільністю цін.

Держава створює загальні умови  для реалізації цих відносин, формує нормативно-законодавчу базу, визначає загальну орієнтацію функціонування фінансово-кредитних установ і законодавчі основи здійснення грошової емісії та випуску цінних паперів.

Державне регулювання  грошової сфери

Державне регулювання грошової сфери в ринковій економіці означає сукупність заходів, які проводить держава в грошовому обігу з метою забезпечення сталості національної валюти, стримування інфляційного процесу і гнучкого забезпечення грошовою масою потреб сфери обігу.

Головним об'єктом грошово-кредитного регулювання з боку національного банку є наявна готівкова та безготівкова маса в економіці.

Головним суб'єктом грошово-кредитної  політики є Національний банк. Крім нього, у виробленні грошово-кредитної  політики беруть участь інші органи державного регулювання економіки – міністерства фінансів, економіки, безпосередньо уряд, Верховна Рада.

Органи виконавчої та законодавчої влади визначають основні макроекономічні  показники, які є орієнтирами  для формування цілей грошово-кредитної  політики (обсяг ВВП, розмір бюджетного дефіциту, платіжний та торговельний баланси, рівень зайнятості та ін.).

Верховна Рада крім того регулярно  заслуховує доповіді голови НБУ та одержує інформацію банку про  стан грошово-кредитного ринку в  Україні.

В умовах ринкової економіки всім суб'єктам грошової сфери надається відносна самостійність у здійсненні операцій з кредитування та розрахунково-касового обслуговування.

У процесі вивчення сучасної грошової системи особливу увагу потрібно звернути на методи регулювання грошового  обігу.

Методи грошово-кредитної політики

 

З огляду на це можна виокремити основні  цілі грошово-кредитної політики.

Цілі грошово-кредитної політики

Фіскально-бюджетна політика – це сукупність методів держави у сфері оподаткування і державних витрат.

Залежно від господарської кон'юнктури ринку можна виокремити такі типи грошово-кредитної політики, для кожного з яких характерний свій набір інструментів і методів регулювання.

Світова практика монетарної політики набула значного досвіду використання певних інструментів грошово-кредитного регулювання економічних процесів.

 

                                                                                                           Функції фіскально-бюджетної політики

                                                       Типи грошово-кредитної політики залежно від кон'юнктури ринку

    Інструменти монетарної політики

 

 

Процентна політика – один із м'яких інструментів монетарної політики, подібний за характером впливу на пропозицію грошей до операцій на відкритому ринку. Механізм його полягає у тому, що центральний банк встановлює ставки процентів за позиками, які він надає комерційним банкам у порядку їх рефінансування. Для України найбільш типовою процентною ставкою центрального банку є облікова ставка НБУ. Збільшуючи рівень облікової ставки, НБУ досягає таких регулятивних наслідків:

– стримує попит комерційних  банків на свої позики, гальмує зростання  їх надлишкових резервів і банківського кредитування економічних суб'єктів;

– стримує мультиплікацію депозитів і зростання пропозиції грошей;

– сигналізує економічним  суб'єктам про свій намір зробити  гроші дорожчими, що саме по собі спонукає економічних суб'єктів до більш  обережної поведінки і зумовлює падіння ринкової кон'юнктури.

Рефінансування комерційних  банків – інструмент, який застосовується в тісному поєднанні з процентною політикою. Крім зміни облікової ставки, центральний банк може регулювати попит на свої позики з боку комерційних банків зміною інших умов надання цих позик – зміною їх асортименту, обмеженням цільового призначення, лімітуванням обсягів окремих позик тощо. Такими заходами центральний банк може більш чітко і цілеспрямовано впливати на зміну банківських ресурсів, а отже, і на пропозицію грошей. Тому цей інструмент має певні переваги над процентною політикою. Проте для його широкого застосування не завжди є достатні передумови, зокрема в портфелях комерційних банків немає достатніх запасів векселів чи інших цінних паперів, які були б забезпеченням позичок рефінансування. Особливо актуальною ця обставина є для українських банків у перехідний період, коли вексельний обіг та ринок цінних паперів тільки починають формуватися.

Регулювання курсу національної валюти – інструмент дуже чіткої, оперативної  та потужної дії, який за характером впливу на масу грошей нагадує операції на відкритому ринку. Певний вплив центрального банку на пропозицію грошей і кон'юнктуру ринків досягається також за допомогою встановлення економічних нормативів діяльності комерційних банків, передусім нормативів ліквідності, а також через публічне роз'яснення цілей своєї монетарної політики, "дружнього переконання" та рекомендацій діяти відповідно до спільно визначених цілей (стримувати кредитну діяльність, уникати дій, що дестабілізують ринок цінних паперів чи валютний курс, тощо).

За вибору грошово-кредитної політики е декілька принципових підходів, що пов'язано насамперед з неодностайністю економістів у поглядах на цю проблему. В макроекономіці, як і в кожній науці, є різні теорії. Найбільш фундаментальними з них є класична (монетаризм) та кейнсіанська теорія (кейнсіанство), що по-різному трактують низку основоположних економічних понять.