Особливості управління державним боргом пост ризиковому періоді у країнах з розвинутою економікою

У роки війни  в Кореї проблема підтримання  курсу облігацій постала вельми гостро. В умовах розвитку інфляційних  процесів колишня система підтримання  курсу і процентних ставок за урядовими  облігаціями була скасована. ФРС  була вже не в змозі стримувати зростання грошової маси в обігу  і кредитну експансію. У 1951 р. угоду  ФРС з міністерством фінансів (зобов'язання військових років про  підтримання державного боргу) було ліквідовано. Інвестори в урядові  папери не могли перетворити їх на гроші за своїм бажанням, як було раніше. Міністерство фінансів визначало  процентні ставки за своїми цінними  паперами відповідно до попиту на кредит і схильністю суспільства до заощаджень, тобто пропозицією вільних фондів.

У кінці 50—60-х років ФРС проводила  відносно державного боргу так звану  політику врівноважувального кіля. Вона була спрямована на обережнішу політику ФРС щодо зміни умов грошового ринку. Тобто в той час, коли казначейство продає нові випуски цінних паперів на грошовому ринку, а ринок починає їх поглинати, ФРС не повинна істотно змінювати свою політику відносно процентних ставок і резервних вимог.

В американській  фінансовій літературі зазначається, що така політика може проводитись  тільки в короткостроковому періоді. На практиці вона була пов'язана з  технікою розміщення нових позик  шляхом підписки і диктувалася побоюваннями, що ринок для урядових цінних паперів  буде недостатнім. Казначейство до оголошення про підписку на державні облігації  встановлювало фіксовану процентну  ставку дохідності і ціни на казначейські бони і ноти. В умовах ринкової економіки  казначейство може встановити ціни на нові випуски облігацій тільки відповідно до поточних ринкових цін, але «політика врівноважувального кіля» забезпечує реалізацію цього випуску, тобто готує сприятливий ґрунт для розміщення.

Дилери  з урядових облігацій, купуючи новий  випуск за цінами, установленими міністерством  фінансів, отримували впевненість, що кілька днів на фінансовому ринку  будуть відносно стабільні процентні  ставки, це забезпечувало їм розміщення цінних паперів серед банківських  і небанківських інвесторів. Оскільки ця політика мала короткострокове значення і не могла бути врахована під  час розроблення довгострокових програм, то в Управлінні ФРС і  міністерстві фінансів шукали шляхи  до нової, ефективнішої в довгостроковому  плані політики.

Зростання державного боргу і вимога еластичності на ринку державних облігацій  змусили відмовитися від колишньої  політики. У 1971 р. було введено аукціонну  форму первинного розміщення облігацій  купонних серій замість раніше застосовуваної підписки. Аукціон має певні переваги. Відповідно до аукціонної техніки немає  часового розриву між установленням  ставки і пропозицією ціни. Проведення аукціону створює своєрідний механізм, що допускає конкуренцію між інвесторами  до певного рівня, щоб усунути  ризик для дилерів у розміщенні нових випусків облігацій.

Техніка проведення аукціонів дає змогу  залучити найрізноманітніших учасників, безліч кредиторів — як великих, так  і дрібних. Вона дає можливість включити розподіл облігацій у конкурентну  систему фінансового ринку. Ця обставина  відрізняє аукціон від методу розміщення облігацій за підпискою, що раніше використовувався. Важливу  роль на аукціоні відіграють первинні дилери. Ціну попиту вони визначають на основі руху цін ринку. В аукціонах  беруть участь майже 30 тис. інвесторів. Значну суму нових випусків цінних паперів придбають 75—85 учасників на конкурентній основі. Ці учасники визначають ціну, тобто процентну ставку облігації, за якою вони бажають її придбати. Абсолютна більшість покупців фактично участі в торгах не бере. Вони купують облігації на неконкурентній основі, тобто погоджуються придбати облігації за середньозваженою ціною, яка визначається на підставі конкурентних заявок.

ФРБ перевіряють  точність, правильність і законність аукціонів і подають його результати на затвердження до казначейства. Загальний  підсумок аукціону направляється до Бюро державного боргу. Казначейство отримує  інформацію про результати аукціону, а ФРБ емітують (випускають) облігації, і одержують оплачені суми за облігаціями. Отримані кошти розміщують на рахунках казначейства в федеральних резервних  банках на день випуску облігації. Одночасно  ФРБ створюють «електронні цінні  папери», тобто записують їх на комп'ютеризованих рахунках клієнтів. Таким чином, обов'язки між ФРС і міністерством фінансів чітко розподілені: міністерство управляє боргом, ФРС — резервами і грошовим обігом.

Поєднання цих цілей визначається, у свою чергу, складною структурою грошового  обігу: співвідношеннями між готівкою і банківськими депозитами, між депозитами, для яких установлюються вищі або  нижчі резервні вимоги (або зовсім без резервних вимог). Крім того, ураховується так зване облікове вікно — межі, в яких федеральні резервні банки прямо кредитують комерційні банки у разі браку  ліквідних коштів, передусім для  покриття резервних вимог. Отже, ФРС  зобов'язана купувати державні цінні  папери з розрахунку один до одного для підтримання готівкового  грошового обігу на заданому рівні  і, частково, для підтримання зростання  депозитів.

Згідно  з актом про контроль над грошовим обігом 1980 р. сума депозитів із нормою обов'язкових резервів може щороку змінюватися, виходячи з поточних завдань. Так, наприклад, у 2002 р. трипроцентна резервна норма була встановлена для депозитів  із сумою до 42,8 млн дол. (раніше вона становила 49,3 млн дол. для фінансових інституцій, які зобов'язані давати звіт щотижня). Для депозитів понад 42,8 млн дол. установлена 10% резервна норма. За строковими вкладами і євровалютними рахунками, які належать підприємницьким господарським одиницям, резервна норма дорівнювала нулю.

Структура грошового обігу, тобто співвідношення між готівкою і банківськими депозитами, для яких установлюються вищі і нижчі  резервні норми (або без резервних  вимог), також постійно змінюється. Казначейство зі свого боку намагається  забезпечити певну структуру  боргу за термінами погашення  і рівнем процентних ставок.

Глибока економічна залежність і взаємозв'язок між управлінням державним боргом і управлінням грошовим обігом виявляється  в операціях ФРС на відкритому ринку. Американські економісти вважають, що з усіх інструментів, що застосовуються, для проведення грошової політики найбільш дієвими є операції на відкритому ринку. Ці операції визначаються виключно цілями ФРС в управлінні грошовим обігом. ФРС установлює на певний період, звичайно короткостроковий, процент  приросту грошових агрегатів, відповідно до економічної ситуації для регулювання  грошової сфери. Одночасно вирішується  завдання формування портфеля цінних паперів у банках ФРС.

Конгрес США здійснює контроль над сумою  федерального боргу установленням  ліміту. Цей показник є, по суті, формальним, оскільки у разі нових емісій конгрес  піднімає «стелю» боргу. Так, наприклад, протягом 1990 р. затверджений законом  ліміт державного боргу підвищувався кілька разів: з січня до вересня  з 3123 млрд дол. до 3195 млрд дол., у грудні — до 4145 млрд дол. Ліміт федерального боргу переглядався і в наступні роки. Так, на 31 березня 1999 р. ліміт боргу було встановлено вже на рівні 5950 млрд дол. і до середини 2001 р. він не змінювався .

Водночас  слід зазначити, що розгляд конгресом  питання про підвищення ліміту все  ж таки дає змогу контролювати приріст боргу. Ліміт установлюється тільки на випуски казначейських  цінних паперів. Емісії федеральних  агентств не лімітуються. Крім казначейських  цінних паперів, установлюється ліміт  на інші випуски. До них відносять: позики, гарантовані казначейством і  федеральними агентствами, сертифікати  учасників пулів, облігації, випущені для міжнародних кредитних операцій, бони округу Колумбія.

         Отже, можна зробити такі висновки. По-перше, міністерство фінансів США організовує управління державним боргом через ФРС, свої фінансові агентства і депозитарій. По-друге, первинне розміщення державних облігацій і організація вторинного ринку покладена на ФРБ. Особливу роль відіграє Федеральний резервний банк Нью-Йорка, через який казначейство розміщує 70—90 % нових емісій. По-третє, посередниками при розміщенні боргу є дилери з державних облігацій — спеціалізовані департаменти найбільших комерційних банкір і небанківські дилери, головні офіси яких розташовані в Нью-Йорку. По-четверте, оперативна узгодженість в управлінні боргом між міністерством фінансів і ФРС спирається на узгодженість цілей грошово-кредитної і фінансової політики. Метою грошово-кредитної політики є управління резервами (тобто сумами неінвестованими, що дорівнюють певній частині депозитів) і грошовим обігом, метою казначейства — управління державним боргом. По-п'яте, питання управління боргом розглядаються ФРС як її власна позиція на фінансовому ринку і як необхідність регулювання портфеля цінних паперів. З погляду казначейства, управління державним боргом — засіб підвищення ефективності грошової політики.

Список  використаної літератури:

1. Мидлтон Д. Бухгалтерский учет й принятие решений: Пер. с англ. — М.: Аудит, 1997.
2. Милль Дж. Стюарт. Размьішления о представительном правлений: Пер. с англ. — СПб., 1863. — С. 79.
3. Мітіліно М. Основи фінансової науки. — К.: Держ. вид-во України, 1929. —С. 114.
4. Мортон А. Л. История Англии: Пер. с англ. — М.: Иностр. ли-тература, 1950. — С. 62—66.
5. Озеров Й. X. Основи финансовой науки. — Вьіп. II. — М.: Тип. Й. Д. Сытина, 1910. —С. 4.
6. Отчет о мировом развитии, 1997: государство в меняющемся мире: Пер. с англ. — М.: Прайм-ТАСС, 1997. — С. 107—108.
7. Паррингтон В. Л. Основньїе течения американской мисли: Пер. с англ. — М.: Иностр. литература, 1962. — С. 374.
8. Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги: Пер. з англ. — К.: Основи, 1994. — С. 137, 143—144.
9. Романів М. В. Державний фінансовий контроль і аудит: Навч.-метод. посібник. — К: НІОС, 1998. — 224 с.
10. Саймон Г. -А. Адміністративна поведінка: Пер. з англ. — К.: Ар-тЕк, 2001. —С. 12.
11. Сафонова Л. Д. Бюджетний менеджмент: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц.— К.: КНЕУ, 2001.— 186 с.
12. Свенссон Б. Зкономическая преступность: Пер. с швед. — М.: Прогресе, 1987. —С. 118.
13. Словник сучасної економіки Макміллана: Пер. з англ. — К.: АртЕк, 2000. — С. 389, 435.
14. Смит А. Исследование о природе й причинах богатства наро-дов: Пер. с англ. — М.: Соцзкгиз, 1962. — С. 28.
15. Суторміна В. М. Фінанси капіталістичних держав. — К.: Вища школа, 1970. —С. 225.
16. Суторміна В. М., Федосов В. М., Андрущенко В. Л. Держава — податки — бізнес / За ред. проф. В. М. Федосова.—К.: Либідь, 1992. — 328 с.
17. Тимченко О. М. Податковий менеджмент: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц.— К.: КНЕУ, 2001.— 116с.
18. Токвилль А. Демократия в Америке: Пер. с франц. — К., 1860. — С. 68, 70.
19. Тур Н. О финансовой прокуратуро в Австрии й Италии. — СПб., 1886. —С. 5.
20. Федосов В., Опарін В., Льовочкін С. Фінансова реструктуризація в Україні: проблеми і напрями / За наук. ред. В. Федосова. — К.: КНЕУ, 2002. — 387 с.