Сутність, призначення та види фінансового посередництва

  Виконання банківською системою стабілізаційної  функції проявляється двояко:

• у прийнятті низки законів та інших нормативних актів, що регламентують діяльність усіх її ланок — від центрального банку до вузькоспеціалізованих комерційних банків;
• у створенні дійового механізму державного контролю і нагляду за дотриманням цих законів та за діяльністю банків узагалі.

  На  цій підставі створюються спеціальні механізми забезпечення стабільності банківської діяльності, які включають:

• страхування банківських ризиків, передусім кредитних;
• страхування банківських депозитів, насамперед фізичних осіб;
• створення внутрішньобанківських резервів для покриття збитків від кредитних ризиків;
• створення механізму обов’язкового резервування банківських депозитів;
• централізоване встановлення економічних нормативів з тих напрямів банківської діяльності, які пов’язані з найбільшими ризиками;
• створення централізованого нагляду і контролю за банківською діяльністю;
• створення механізму централізованого рефінансування комерційних банків;
• узаконення різних механізмів централізації банківського капіталу (створення консорціумів, картелів, трестів, концернів, холдингів).

  У цих заходах виявляється організаційно-правове  забезпечення стабілізаційної функції банківської системи. Кожний із них може бути реалізований лише в межах системи і є специфічним інфраструктурним елементом, що перетворює сукупність банків у якісно нове явище — банківську систему.

  Банківська  система взаємодіє з іншими системними структурами, з якими вона створює  як підсистема більш загальне утворення — економічну систему в цілому. Це, зокрема, бюджетна система, податкова система, валютна система, торговельна система тощо. Порівнюючи банківську підсистему з іншими, можна виявити в ній риси, які спільні для їх усіх, що підтверджує її системний характер, а також суто специфічні риси, які підкреслюють її банківську специфічність.

  До  таких загальних рис можна  віднести:

• поєднання багатьох однотипних елементів, які підпорядковуються однаковим цілям. У банківській системі такими елементами є окремі банки; однаковість цілей усіх банків виявляється в боротьбі кожного з них за прибутковість і ліквідність;
• динамічність системи. Банківська система постійно розвивається, адаптуючись до зміни економічної ситуації в країні. Так, з початком ринкової трансформації економіки Україна адаптувала свою банківську систему відповідно до вимог ринку і продовжує її вдосконалювати в міру побудови ринкової економіки: зростає кількість банків, удосконалюються методи банківської діяльності, розширюється коло їх операцій тощо;
• закритість системи. Банківська система є системою «закритого типу», що проявляється в концентрації уваги її суб’єктів переважно на специфічній діяльності, пов’язаній з грошовою сферою. Наприклад, банкам в Україні заборонено займатися виробничою діяльністю, торгівлею, страховою справою тощо. З іншого боку, суб’єктам інших систем заборонено вести суто банківську діяльність. Більше того, багато банківської інформації є за законом банківською таємницею і не може розголошуватися чи передаватися в інші системи;
• саморегуляція системи. Банківська система теж має здатність до самонастроювання, саморегулювання: якщо один із банків банкрутує, його «нішу» негайно займають інші банки; якщо змінюється економічна ситуація в країні, банки негайно адекватно змінюють методи діяльності, як це сталося в Україні в період гіперінфляції 1992—1994 рр., коли всі банки перетворилися в універсальні, щоб вижити.

  До  специфічних рис, які характерні тільки для банківської системи і виділяють її з ряду інших, можна віднести:

• дворівневу побудову;
• поглиблене централізоване регулювання діяльності кожного банку окремо і банківської діяльності в цілому;
• централізований механізм контролю і регулювання руху банківських резервів;
• наявність загальносистемної інфраструктури, що забезпечує функціональну взаємодію окремих банків;
• гнучке поєднання високого рівня централізованої керованості банківської системи зі збереженням повної економічної самостійності і відповідальності за результати своєї діяльності кожного окремого банку, що входить у систему.

  Дворівнева  побудова — ключовий принцип побудови банківських систем у ринкових економіках, їх вирішальна якісна ознака, що безумовно відрізняє їх від інших систем. Однорівнева побудова можлива лише в тоталітарних економіках, де достатньо створити один державний банк і він може здійснювати на адміністративно-командних засадах і емісійно-касову функцію, і кредитно-розрахункове обслуговування господарської клієнтури, як це, по суті, було в СРСР. Не було двох рівнів банків і в докапіталістичних, слаборинкових економіках, коли кожний банк виконував весь набір функцій — і емісійно-касових, і кредитно-розрахункових. Проте в обох цих випадках не було і потреби в існуванні банківських систем у тому розумінні, про яке мова йде в цьому підручнику. Там були або механічна сукупність слабо пов’язаних між собою окремих банків (у докапіталістичні епохи), або єдиний монобанк, що являє собою замкнуту систему, адекватну загальноекономічній системі (як у СРСР). Такий монобанк повністю позбавлений суто ринкових принципів функціонування — рівноправності сторін, взаємовигідності їх співробітництва, конкуренції на грошовому ринку, самофінансування, комерційного розрахунку, ринкових методів формування процента, валютного курсу тощо. У таких умовах справді не було потреби в центральному банку як органу, що поєднує решту банків у систему.

  При дворівневій побудові на першому рівні перебуває один банк (або кілька банків, об’єднаних спільними цілями і завданнями, як, наприклад, ФРС у США). Такій установі надається статус центрального банку. На нього покладається відповідальність за вирішення макроекономічних завдань у грошово-кредитній сфері, насамперед підтримання сталості національних грошей та забезпечення сталості функціонування всієї банківської системи. Хоч ці завдання вирішуються з участю всіх банків, проте успіх може бути досягнутий тільки при відповідній координації зусиль кожного з них. Покладається така координація на центральний банк, для чого він законодавчо наділяється відповідними повноваженнями.

  На  другому рівні банківської системи перебуває решта банків, які в Україні заведено називати комерційними банками¹⁶.

  На  відміну від центрального комерційні банки покликані обслуговувати економічних суб’єктів — учасників грошового обороту: фірми, сімейні господарства, державні структури. Саме через ці банки банківська система обслуговує народне господарство відповідно до завдань, що випливають з грошово-кредитної політики центрального банку. Тому комерційні банки можна розглядати як фундамент усієї банківської системи, вершиною якої є центральний банк (рис. 10.3).

  Банки другого рівня відносно один одного є економічно самостійними, рівноправними, такими, що конкурують між собою на грошовому ринку. Вони юридично й економічно відокремлені і будують свою діяльність на комерційних засадах з метою одержання прибутку. Заради прибутку вони обслуговують своїх клієнтів, зазнаючи при цьому великих ризиків: кредитних, процентних, валютних тощо.

Рис. 10.3. Схема побудови банківської системи 

  Дворівневість банківської системи характеризується також чітким законодавчим розмежуванням прав і обов’язків кожної ланки системи.

  У багатьох країнах центральному банку  надано право ліцензування банківської діяльності, право встановлювати економічні нормативи щодо діяльності комерційних банків, здійснювати тією чи іншою мірою нагляд і контроль за банками. З іншого боку, закони обмежують права центральних банків у комерційній діяльності, забороняють, зокрема, їм обслуговувати господарську клієнтуру. Цим комерційні банки захищаються від конкуренції з боку більш сильного — центрального — банку, забезпечуються їхні права як банків другого рівня.

  Більш детально теоретичні основи побудови та функціонування центральних та комерційних  банків будуть розглянуті в розділах 11 та 12.

  Централізоване  регулювання банківської  діяльності як специфічна ознака банківської системи визначається насамперед її регулятивною функцією. Певний вплив на цю ознаку має також емісійна функція банківської системи.

  Проблема  ризиків — одна з найбільш складних і загрозливих у банківській  діяльності. Втрати від ризиків —  це не тільки збитки окремих банків, а й втрати багатьох їх клієнтів — юридичних і фізичних осіб, це потрясіння всієї економічної системи. Тому боротьба з ризиками — це завдання не тільки окремих банків, а й усієї банківської системи. Ця обставина закріплена в банківському законодавстві всіх країн, яке передбачає систему заходів щодо нормування, обмеження, страхування та контролю банківської діяльності. Реалізація цих заходів покликана забезпечити стабільну, безперебійну роботу кожного банку другого рівня і здійснюється під наглядом та за участі центрального банку й інших законодавчо уповноважених органів.

  Централізоване  регулювання руху банківських резервів зумовлюється насамперед емісійною функцією банківської системи.

  Усі комерційні банки зобов’язані зберігати  свої вільні резерви (кошти) на рахунках у центральних банках, а останні  мають право контролювати і регулювати рух коштів за цими рахунками. При  появі у комерційних банків надмірних  резервів, які загрожують надмірним  зростанням пропозиції грошей і порушенням кон’юнктури ринків, центральний банк має право частину їх заблокувати, підвищити норму обов’язкових резервів і, звузивши цим можливості комерційних банків, надавати кредити та створювати нові депозити. Якщо ж потрібно збільшити обсяги банківських резервів і розширити кредитні можливості комерційних банків, центральний банк знижує цю норму і навіть може надавати останнім у позичку додаткові резерви. У такому випадку в комерційних банків збільшується кредитний потенціал, можливості створювати нові депозитні гроші, що зумовлює збільшення пропозиції грошей.

  Створення єдиного для всіх банків замкнутого на центральний банк і регульованого ним механізму руху банківських резервів є визначальною організаційно-правовою ознакою банківської системи як особливої структури.

  Наявність загальносистемної інфраструктури, яка має міжбанківське призначення, забезпечує координацію та об’єднання зусиль банків як суб’єктів—посередників грошового ринку.

  Мова  йде про створення мережі міжбанківських розрахункових центрів (розрахункових  палат, клірингових центрів), системи  міжбанківського валютного ринку, ринку міжбанківського кредиту, міжбанківського зв’язку, центрів технічного і технологічного обслуговування, інформаційних та навчальних центрів, створення міжбанківських фондів страхування депозитів, загальних банків даних щодо кредитоспроможності позичальників тощо. Важливим елементом такої системостворюючої інфраструктури є банківські асоціації, спілки та інші об’єднання. Самі не будучи банками і 
не обмежуючи прав банків-членів, вони виконують різноманітні функції в інтересах усіх банків: представляють і захищають спільні інтереси комерційних банків перед центральним банком, урядом, парламентом; організовують інформаційне, консультаційне, правове обслуговування банків-членів тощо.

  Звичайно, кожна інша система, що функціонує в  економіці, теж має свою певну  інфраструктуру, і в цьому розумінні  банківська система не є винятком. Проте тільки в банківській системі  інфраструктура є надзвичайно складною, багатопрофільною, життєво необхідною для функціонування окремих банків. Без деяких її елементів виконання банками окремих операцій буде вкрай неефективним, а то й просто неможливим. Так, у перші роки формування банківської системи в Україні не було єдиного механізму міжбанківських розрахунків, унаслідок чого розрахунки між підприємствами — клієнтами банків неймовірно затягувалися, а нерідко просто зривалися, внаслідок чого вони зазнавали значних збитків. Зараз у банківській системі створений і діє механізм централізованих міжбанківських розрахунків на базі електронних технологій, що дає можливість усі міжгосподарські розрахунки здійснювати негайно, в режимі реального часу.

  Гнучке  поєднання високого рівня централізованої  керованості системи з децентралізацією економічної самостійності та відповідальності банків як її окремих елементів — ще одна відмітна риса банківської системи. Звичайно, проблеми подібного поєднання централізованого управління з децентралізацією відповідальності мають місце і в інших системах. Проте ніде вони не проявляються так гостро і масштабно, як у банківській системі, де вся відповідальність перед інвесторами і вкладниками повністю покладається на банк, а можливості прийняття адекватних управлінських рішень його керівництвом істотно обмежуються нормами системного управління. Ця суперечливість постійно проявляється в реальній дійсності.

  Особливо  яскраво вона проявилася в США, які  мають високорозвинуту банківську систему. Банківське право тут виявилося однією з найбільш складних та суперечливих сфер господарського права, а банківська діяльність контролюється і регулюється більш ретельно, ніж будь-яка інша галузь економічної діяльності. У 80-ті роки в США почався рух за дерегулювання (послаблення регулювання і контролю) банківської діяльності, було прийнято кілька законів, які послабили банківські обмеження, спростили управління нею на рівні банківської системи.

  Подібні тенденції можна спостерігати і  в інших країнах. Сучасне банківське законодавство України, незважаючи на об’єктивні процеси консолідації банків у систему, теж усе більше уваги приділяє гарантуванню кожному банку економічної самостійності, рівних можливостей доступу на грошовий ринок, свободи конкуренції, свободи вибору клієнтів тощо. Без цього тенденції до інтеграції в систему можуть призвести до перетворення банківської системи в єдиний банк (монобанк), що монопольно обслуговуватиме грошовий ринок, підпорядкувавши його своїм інтересам. За наявності вказаних гарантій банківська система не тільки не обмежує діяльності окремих банків, а й істотно підвищує посередницький потенціал кожного з них на грошовому ринку та їх спільну роль в економіці.

  Отже, банківська система — це не механічна  сукупність багатьох окремих банків, але це і не єдиний банк, що керується  з одного офісу (центрального банку), а специфічна економічна та організаційно-правова структура, що забезпечує своїми особливими методами та інструментами функціонування грошового ринку та економіки в цілому.

  Особливості побудови банківської  системи в Україні. Формування банківської системи України розпочалося з проголошенням незалежності і виходом зі складу СРСР у 1991 р. До цього часу в Україні не було необхідних передумов для існування самостійної банківської системи. Більшість банківських установ, що діяли на її території наприкінці 80-х років, були не самостійними банками, а філіями союзних банків. Вони входили до складу банківської системи СРСР й управлялися з союзного центру¹⁷. Сама союзна банківська система була далеко не ринковою, і тому після проголошення курсу на перебудову з 1988 р. розпочалося активне її реформування, у тому числі і на території України. Проте завдання створення закінчених банківських систем у кожній союзній республіці за часів існування Союзу не ставилось, хоча йшла мова про формування центральних банків у кожній з республік. Зокрема, уже в 1990 р. розпочалося розроблення проекту Закону України «Про банки і банківську діяльність». Але найімовірніше малося на увазі реорганізувати сам союзний центральний банк (Держбанк СРСР), щось на зразок Федеральної резервної системи США, а не створити самостійні банківські системи в кожній республіці.