Вербалізація образу України в сучасній англомовній пресі

 

 

ЗМІСТ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Зміна наукової парадигми наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття спричинила розширення кола мовознавчих досліджень. Нові напрямки лінгвістики, спрямовані на вивчення мови в її функціональному аспекті (психолінгвістика, соціолінгвістика, прагмалінгвістика, паралінгвістика тощо), зосереджують увагу на явищах соціальної дійсності, які раніше розглядалися в межах інших гуманітарних наук. Зокрема явище маніпулятивного впливу на свідомість людини до недавна вивчалося переважно у сфері психології (С. І. Бернштейн, Р. Р. Гаріфуллін, Г. В. Грачев, Є. Л. Доценко, Т. М. Дрідзе, У. Кі, О. О. Леонтьєв, Х. Лунг, І. К. Мельник, В. М. Панкратов, К. Провант, С. К. Рощин, Б. Шелдон, Ю. Шерковін) та політології (Е. Я. Баталов, Дж. Ванкін, Р. Гудін, К. Єгорова-Гантман, К. Ілі, С. Кара-Мурза, С. Кроссен, Г. Лассуелл, Л. Левченко, К. Плешаков,  
Г. Г. Почепцов (мол.), А. Цуладзе, Н. Чомскі, Г. Шиллер).

Актуальність обраної теми визначається загальною спрямованістю сучасних лінгвістичних досліджень на розгляд мовних одиниць з урахуванням того, які структури людського знання вони репрезентують, які ментальні процеси покладено в основу мовної номінації.

 Актуальність дослідження також зумовлена пошуком нових шляхів аналізу мовної структури образу та виявлення особливостей синтаксичних засобів створення образу у пресі. Лінгвістична сторона образу відтворюється за допомогою синтаксичної конструкції, яка побудована за певними логіко-синтаксичними законами, що відбивають сутність концептуальної структури образу.

Об’єктом дослідження є вербалізація образу україни у суч ЗМІ, адже зважаючи на теперішню політичну ситуацію в країні, проблеми України не лише обговорюються в усьому світі усно, а й подаються у друкованому вигляді на перших сторінках найвідоміших та найавторитетніших англомовних видань.

Предметом дослідження виступають вербальні засоби – лексичні одиниці, стилістичні та риторичні прийоми вербалізації образу України.

Використання паралінгвістичних засобів ґрунтується на апеляції до образно-емоційної сфери свідомості, воно підпорядковане певним маніпулятивним стратегіям і спрямоване на інтеракцію з вербальними засобами з метою посилення аргументативного впливу та перлокутивного ефекту.

Мета дослідження полягає у вивченні та систематизації різноманітних синтаксичних конструкцій, у контексті яких розгортається словесний образ.

Найголовнішими завданнями у відповідності до мети дослідження є: - виявлення різноманітних типів вербалізації; - класифікація словесних образів відповідно до зазначених типів асоціацій; - виявлення конкретних логічних типів відносин між зіставленими в образі поняттями; - виявлення і систематизація ряду синтакичних конструкцій, які втілюють той чи інший тип відносин між зіставленими поняттями; - визначення особливостей синтаксичних конструкцій, в контексті яких реалізується словесний образ. Головна мета і завдання дослідження визначили використання таких методів: індуктивного та дедуктивного методів дослідження, описово-аналітичного, методу компонентного аналізу, дефініційного аналізу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ І. ЯВИЩЕ ВЕРБАЛІЗАЦІЇ

 

1.1 Теоретичні засади лінгвістичного дослідження вербальних засобів представлення концептів

 

Вихід на перший план когнітивно-дискурсивної парадигми наукових досліджень і, як наслідок, поява когнітивної лінгвістики передбачає переведення сучасних мовознавчих пошуків у площину, що спирається на якісно нову теоретико-методологічну платформу. Зокрема, визначилася установка на розгляд мови як відображення взаємодіючих структур людської свідомості, мислення й пізнання та на визнання нерозривного зв’язку когніції та комунікації.

Тому до сфери когнітивної лінгвістики потрапляють питання про те, яким чином здійснюється зв’язок мови зі світом, як мовні вирази, одиниці, категорії пов’язані зі сприйняттям оточення, як вони відбивають його пізнання, як структури мовного знання репрезентуються у свідомості та беруть участь у переробці та комунікації інформації. Аналіз мови стає невіддільним від розкриття закономірностей розумових процесів з розпредмечування, структурації та класифікації властивостей і функцій речей, образи яких перехоплюються, зупиняються, фіксуються вербальними формами.

У руслі когнітивного підходу формується активне розуміння того, що саме мова забезпечує найкращий доступ до внутрішнього світу людини, до структур її досвіду, які не спостерігаються безпосередньо. Наші уявлення про навколишню дійсність об’єктивуються у мові та створюють базу для аналізу тих процесів, що мають місце у людській свідомості та мисленні. Таким чином, дослідження мовних одиниць ставить за мету аналіз тих ментальних репрезентацій знання, які корелюють з ними на рівні свідомості.

Зазначений підхід дозволяє також зрозуміти, що саме від знання про мовну систему (мовне знання) та знання про світ (енциклопедичні знання) залежить успішність мовленнєвої комунікації. З цим пов’язано активізацію пошуків у напрямку вивчення ролі концептів у дискурсивній практиці людини. Досліджуються засоби репрезентації концептів різнорівневими одиницями мови та мовлення, їхня смислова структура, текстотворчий потенціал, особливості індивідуальної концептуальної картини світу тощо.

У руслі когнітивно зорієнтованих досліджень мова розглядається як «вмістилище духу народу», рефлексія його національної ментальності, найважливіша складова частина його культури [2, с. 293].

 Отже, процес номінативної  діяльності, за допомогою якої  відбувається виокремлення певних  фрагментів дійсності, їхнє називання  та формування понять про них  у формі різноманітних номінативно-комунікативних  засобів, виступає одним з головних  засобів пізнання світу, його  відображенні у світогляді нації. Цим й обумовлені наявні тенденції  у розвитку сучасних лінгвістичних  досліджень, сутність яких виявляється  у пошуку пояснень того, як  у мовних, зокрема лексичних, одиницях  відобразилось бачення світу  людською свідомістю.

Мисленнєва активність полягає в маніпулюванні наявними систематизованими та упорядкованими знаннями, активації підрозділів усього концептуального апарату людини, який знаходить відображення у цілісній глобальній моделі буття [16, c. 18]. Об’єктивацію засвоєних знань виконує мова, адже для свого вираження мислення повинно наділятися мовною формою. Проте, думка не просто виражається у слові, а й відбувається у ньому. Вона втілюється у слові не стихійно, а усвідомлено, що зумовлює удосконалення вираження думки й самого слова.

У зв’язку з цим мову визнають як унікальну природну динамічну когнітивно-комунікативну систему. Фіксуючи результати когнітивної діяльності свідомості, мова виступає знаряддям інтерпретації людиною як навколишнього середовища, так і самої себе на всіх етапах пізнання  
[5, c. 7]. Необхідність і значущість мови у процесі інтерпретації світу зумовлені можливістю включення системно організованої інформації до соціальної діяльності лише у тому випадку, коли ця інформація отримує форму, придатну для чуттєвого сприйняття та трансляції. Сам мисленнєвий акт (пошук значущого) та акт комунікації (означування) виступають функціонально різними аспектами єдиного процесу формування смислу висловлення. Таким чином, одиниці мови й мова в цілому визнаються підсумком роботи свідомості людини, спрямованої на різнобічне відображення та осмислення оточуючого світу, а також на передачу певного обсягу комунікативно значущої інформації.

Мова грає першочергову роль на всіх етапах пізнання. В антропологічно спрямованій парадигмі мовознавчих досліджень головною дистинктивною рисою осмислення світу людською свідомістю вважається “втіленість”. Її сутність полягає в тому, що база, на якій ґрунтується мислення людини, заснована на чуттєвості, рухах нашого тіла та фізико-соціальному досвіді людини.

Можна твердити, що сучасна мовознавча думка проводить чітку межу між мовою та мисленням людини, акцентуючи їхній тісний зв’язок та вплив одне на одного. Процес формування людського мислення, тобто мислення поняттєвого, узагальнюючого та абстрагуючого, відбувається тільки за посередництва природної мови. З іншого боку, мислення визнається джерелом походження, функціонування та розвитку мови, одиниці якої виступають засобом формування та передачі людської думки.

Окреслене розуміння закоріненості мови та мовлення у сфері свідомості визначає спрямованість сучасних лінгвістичних досліджень на розкриття тих феноменів мислення, які стоять за мовними явищами. Мовні одиниці вважаються вербалізаціями різноманітних ментальних структур представлення різних типів знань, у зв’язку з чим ці структури потрапляють до фокусу уваги численних мовознавчих пошуків.

Використання у процесі інтерпретації дійсності прототипів як інструментів, за допомогою яких людина здатна справлятися з нескінченною кількістю стимулів, що поступають з оточення, складає значну частину усієї її когнітивної діяльності. Виконуючи роль фільтрів, через які йде потік нової інформації, прототипи беруть участь у її ідентифікації та категоріальному розподілі, весь час оновлюючись, поповнюючись новими даними. Враховуючи зазначене, їх можна віднести до концептів-аналізаторів, які задають напрямки когнітивного опанування буття людиною та фіксування результатів когніції у системі мови [9, c. 51].

Предметний світ, осягнутий людиною на поняттєвому рівні, в ідеальній формі існує в системі мовних значень, які виступають засобом семантичної інтерпретації поняттєвого світу. Значення слова виступає лінгвістичним відбитком, концептуально конгруентним, але не повним двійником поняття, що є своєрідним прототипом, навколо якого формується концепт. Таким чином, значення мовних знаків пов’язується зі своєю понятійною основою, що робить можливим реконструкцію концепту під час аналізу семантики його мовних репрезентацій.

Під час опису вербально представлених концептів слід враховувати їхню неізольованість відносно один одного, що ставить питання вивчення загальної організації системи концептів у свідомості людини.

Однією з головних функцій концептів є інтерпретація отримуваних даних. Концепти утворюють інформаційну базу мислення, певний концептуальний каркас свідомості, що уможливлює подальший процес когнітивного опанування дійсності. Світ «фільтрується» у свідомості особистості крізь концептуальні площини – “згустки” структурованої інформації, що стосуються окремих ділянок досвіду про світоустрій та місце людини у ньому. Результатом такої фільтрації стає упорядкована у вигляді системи взаємопов’язаних змістів свідомості носіїв мови концептуальна картина світу (ККС).

ККС є системою інформації про дійсний чи можливий світи, яка постійно знаходиться у стані розвитку та оперативної мобільності за рахунок безперервного пізнання індивідом об’єктивної реальності. Обробка та зіставлення даних, що надходять різними каналами і тому належать різним модальностям, відбувається на концептуальному рівні свідомості. Окрім інтелектуального компоненту, спосіб інтерпретації дійсності індивідом значною мірою залежить від його емоційно-ціннісного ставлення до навколишнього світу.

Системність ККС маніфестує системність пізнання світу: її компоненти, категоризовані людською свідомістю, встановлюють постійні зв’язки, переплітаються та взаємодіють між собою, утворюючи сукупність знань з «каталогізованою» структурою. Остання не є гештальтною. Ментальні репрезентації подібних реалій об’єктивного світу утворюють у межах ККС нескінченну кількість великих за обсягом угрупувань концептів – концептосфер (КС), зумовлюючи, таким чином, складноструктуровану, негомогенну природу ККС.

Мова класифікує явища об’єктивного світу і приводить знання про нього у систему – мовну картину світу. Під МКС розуміють сукупність зафіксованих в одиницях мови уявлень народу про дійсність на певному етапі його розвитку, тобто здійснюване у лексичному та граматичному складі мови, зображення всього існуючого у вигляді цілісного та багатокомпонентного світу, який у своїй структурі й у зв’язках своїх частин віддзеркалює людину, її матеріальну та духовну життєдіяльність, простір та час, у яких вона існує тощо. Таким чином, МКС має глибоко укорінений антропоцентричний характер, виступає своєрідною призмою, крізь яку людина бачить світ і яка визначає її ставлення до цього світу 
[7, c. 116].

Номінативні одиниці одного частиномовного розряду усередині встановленої лексичної парадигми утворюють просте ЛСП; підключення до нього різних частин мови дає розгорнуте ЛСП, визначаючи обсяг номінативного простору певного концепту.

Ім’я поля вербалізує конкретний концепт, який виступає об’єднуючим началом для усіх слів, що його актуалізують [11, c. 112]. Концепт закріплює неоднорідність відповідної онтологічної сфери через систему субфреймів (слотів) своєї фреймової структури, що певним чином проектується на структуру ЛСП.

Таким чином, структурація МКС відтворює вербальні зв’язки та відношення між мовою та дійсністю, що проявляється як у способах взаємодії полів, так у їхній внутрішній організації у межах структурованих ними номінативних просторів.

 

1.2 Вербальний символ і його функціонування

 

У сучасній лінгвістичній концептології поняття «словесний образ», «концепт» і «вербальний символ» розглядають то як різні елементи лінгво- культурної парадигми мовної картини світу, то як субелементи один одного, що іноді ускладнює розмежування цих понять як у науковому, так і в літературному дискурсі. Така тенденція не випадкова, адже зумовлена переплітанням різних традицій їх лінгвістичної інтерпретації або ж внутрішньою суперечливістю однієї традиції. Так, О. Потебня досліджував символ у тісному зв’язку з образом. І символ, і образ вчений розглядає як такі, що частково відображають дійсність [17, с. 16], і в цьому аспекті символ і образ можна визначати як два рівнозначні засоби відображення дійсності. Однак у праці «Мысль и язык» мовознавець визначає образ як структурний елемент символу, його внутрішню смислову форму поряд із зовнішньою смисловою формою – словом, що і собі класифікує образ як структурну складову символу. Таким чином, виникає внутрішня суперечливість при інтерпретації цих понять, яка знімається лише тоді, коли ми розглядаємо поняття «образ» на різних рівнях його лінгвістичного представлення: коли  
О. Потебня говорить про образ як рівнозначний символу засіб відображення дійсності, то тут, очевидно, маємо справу з мовним образом як вербальним репрезентантом відповідного ментального образу, а коли мовознавець визначає образ як складову символу, то йдеться, мабуть, про чуттєвий образ, який у структурі символу виділяють більшість дослідників. Над співвідношенням між образом і символом свого часу розмірковував  
І. Франко в трактаті «Із секретів поетичної творчості». Як зазначав учений, людина постійно перебуває в силовому полі дії то свідомого, то несвідомого, другого Я і має окрему свідомість, пам'ять та інші прикмети, що становлять психічну особу. Саме друге Я здатне до символізування – властивості перетворення чогось в символ, тому ми часто бачимо символічні сни, що відповідають категорії явищ «афекти-чуття-пристрасті», з яких складається наше «духове» життя в межах свідомості [22, с. 49], де витворюються символічні образи, тобто образи з повсякденного життя, в яких вкладається певний зміст.