Видавничі стандарти як інструмент у роботі технічного редактора

Видавничі стандарти, як інструмент у роботі технічного редактора

Зміст

1. Вступ.
2. Сучасний стан із застосуванням видавничих стандартів в Україні.
3. Основні функціональні обов’язки технічного редактора.
4. Видавничі стандарти, необхідні для роботи технічного редактора.
5. Висновок.
6. Список використаних джерел.

1. Вступ

Стандарт. У широкому розумінні  це поняття тлумачиться як еталон, який береться за вихідні дані для  співставлення з ним інших  подібних предметів, товарів чи виробів.

Потреба в уніфікації того чи іншого виробу людських рук виникла в суспільстві дуже давно. Щодо витоків цієї проблеми у видавничій справі, то можна найперше згадати повільне зародження і становлення конкретних основних параметрів первинних матеріалів, що клалися в основу творення рукописних книг, –– ширину й довжину сувоїв, папірусних аркушів чи глиняних табличок. З поширенням друкарства уніфікуються обсяг рядків на кожній сторінці, величина черенків, пробіли між рядками та словами тощо. Поступово у світовій книговидавничій практиці виробляється ціла система положень і правил щодо виготовлення і тиражування книг.

Важливість розробки кожною державою власних видавничих стандартів обумовлюється кількома чинниками. Передусім, за цим визначається рівень культури національного видання, професіоналізм тих, хто створює книгу, якість редакційно-видавничого і книготорговельного процесу в цілому. По-друге, йдеться про повноту, зручність, точність і водногчас лаконічність інформування потенційного читача кожного видання, а отже, і успішне просування такого видання на ринку. По-третє, вміння й бажання дотримуватися вимог стандартів виводить кожного книговиробника на відповідний рівень співмірних характеристик його твору з міжнародними критеріями, залучення конкретної книжкової продукції до загальносвітової книжкової скарбниці й ідентифікації окремо взятої держави чи окремо взятого видавця в цьому книжковому морі. Іншими словами, ідеться про законне право держави посісти належне місце серед книговидавничих набутків інших країн світу, на рівноправних умовах брати участь у творенні загальноцивілізіаційного книжкового фонду. Саме перелічені вище чинники й поклали до життя Міжнародну організацію із стандартизації (ISO), нормативні положення якої клалися в основу розробки відповідних документів окремих держав.

Для кожного етапу видавничого процесу існують свої стандарти. Усі працівники редакції, які тим чи іншим чином приймають участь у створенні друкованого видання, зобов’язані знати затвердженні державою та міжнародними організаціями стандарти і керуватися ними у своїй роботі. Та на сам перед це стосується технічного редактора, оскільки він є «конструктором книги», від нього залежить який вигляд матиме готове видання, як воно буде надруковано, чи буде воно зручним. Тож для того щоб створити якісне, конкурентоспроможне видання, технічний редактор повинен не тільки знати, а й активно використовувати видавничі стандарти у своїй роботі.

2. Сучасний стан із застосуванням видавничих стандартів в Україні

Один із парадоксів сучасного розвитку українського книговидання полягає в тому, що в такій важливій ділянці як практичне застосування видавцями стандартів панує повне безладдя і хаос.

Проведений  аналіз засвідчує цілковиту неузгодженість, самодіяльність і більше того профанацію цієї важливої справи (в умовах існуючого  вакууму) більшістю видавців, особливо нової генерації. Простежуються три підходи. Частина видавництв, здебільшого державної форми власності, продовжує користуватися старою, радянською, системою видавничих стандартів. Інша, досить немала, група, в якій домінують приватні видавництва, взяла за основу розроблений нещодавно в Російській Федерації комплект нових видавничих стандартів. (До речі, росіяни оперативно видали ці стандарти окремим виданням і потурбувалися про своїх південних родичів, завізши на територію України значний наклад цього видання, який, незважаючи на високу ціну примірника, небезуспішно повсюдно продається, в тім числі, і в навчальних закладах, де готують майбутніх видавців, редакторів та журналістів.) І третя група видавництв, також значна за кількістю, яка не сповідує в цій справі жодної системи й оформляє та видає книги так, як вважає за потрібне.

Глибину і  серйозність такого безладдя й хаосу  кожен фахівець може осягнути легко, коли поставить перед собою мету переглянути на бібліотечних чи книжкових полицях десяток-два новинок, випущених різними видавництвами, бодай на предмет оформлення обкладинки, титулу, звороту титулу чи реквізиту видання, не кажучи вже про внутрішню його структуру, якість редагування текстів. Елементарна безграмотність і безвідповідальність творців таких книг не може не шокувати. Кілька характерних прикладів.

Візьмемо, скажімо, святая-святих авторство книги. Нове київське приватне видавниче підприємство "Всеувито" 2001 року звернуло на себе увагу амбітним і в цілому цікавим проектом "Усе для школи": в окремому виданні про творчість одного письменника подаються програмні тексти, пояснення, ілюстрації, завдання та тести. Один із перших випусків "Леся Українка". На обкладинці автора книги не зазначено; на титулі вказано Віра Агєєва; на звороті титулу вона вже названа автором-упорядником, а знак охорони авторського права вказує, що ця авторка написала лише вступну статтю до книги. Одне слово, повний вінегрет, розмішаний новоспеченими видавцями від елементарного незнання азів цієї лише на перший погляд простої і легкої видавничої справи. І таке видання рекомендується для використання в навчальному процесі школярами, вчителями. Таку ж "обізнаність" виявляють редактори "Бібліотеки українця": з обкладинки книги про митрополита Мстислава довідуємось, що її написав А. Ткачук; з титулу, що в нього є ще й співавтор І. Петрів, а справжній ребус складає каталожна картка: виявляється, що книгу цю писали вже три автори вищеназвані і... сам покійний митрополит, оскільки третє прізвище, що складає назву книги, подано через кому до двох попередніх. Є й різнобій у назві: на обкладинці одна назва, на титулі інша, у каталожній картці третя, що в принципі не допускається.

Минуле десятиріччя  було особливо модним на видання всіляких хрестоматій та збірок документів. Віддавна будь-який молодший редактор будь-якого видавництва знав, що такі рукописи готують упорядники з числа науковців чи педагогів. Так вони й зазначалися в усіх радянських виданнях на зворотах титулів. Новітні ж українські видавці чи не кругом, навіть у колишніх державних видавництвах, зробили раптом таких упорядників уже авторами. Виходить смішна і навіть парадоксальна ситуація: людина лише зібрала докупи тексти різних авторів, або систематизувала віднайдені документи в архівах, написала невеликі за обсягом передмови чи примітки, але її прізвище вже зазначається на обкладинці книги як автора. Відповідно, за цим автором шукають таку хрестоматію і в каталожних залах і бібліотек.

Здавалося б, значення і  конкретне місце розміщення ще одної  святая-святих у паспортних даних видання знак охорони авторського права має бути добре відомими навіть для початкуючих видавців. Але кричущих порушень тут більш ніж достатньо. Цей знак проставляється і на останній сторінці книги, і на третій, і навіть... на титулі, як це зробило видавництво з такою незвичною назвою, як "Любіть Україну", до того ж, у перевиданні такої собі професійної книги для працівників цілої галузі "Посібник книговидавця". Багато видавців проставляючи цей знак на своїх книгах, навіть не знають, що ж і кого вони охороняють: біля прізвищ авторів не вказується, що їхня інтелектуальна власність поширюється, скажімо, лише на передмову, примітки, чи упорядкування; не зазначається біля цих знаків рік початку охорони авторського права, що за таких умов не дає такому знакові юридичної сили. Що вже говорити про правильне оформлення посилання на оригінальне видання перекладеного колись твору з іноземної мови. Варто оглянути величезний масив літератури так званого детективно-фантастично-розважального жанру, що був особливо модним ще кілька років тому, щоб переконатися: такі тонкощі навіть для маститих видавців часом виявляються заважкими.

З найголовнішим паспортним знаком, який ідентифікує видання  і видавця на міжнародному рівні, – ISBN – також маємо багато самодіяльності. Цілий ряд так званих видавців нової генерації, не оформивши юридичних відносин з Національним агентством І8ВИ (бо для цього треба подати туди не лише свої статутні документи, які вказують на законність діяльності такого видавця, а й оплатити певну суму коштів), довільно "ліпить" свої номери. Нерідко кількість цифр у такому вигаданому номері є меншою десяти, а початковий блок, що характеризує країну видання, не відповідає наданому Україні числу 966. Ще й досі подивується старий ідентифікатор з числом "5", що тепер закріплений за Росією.

Свідомо не зачіпаю тут  архітектоніку видання, якість його внутрішнього і зовнішнього оформлення, мовностилістичний аспект редакторської роботи – у цій справі деякі вітчизняні видавці “зайшли" справді дуже далеко. Як також і в питаннях переносів слів, пробілів між ініціалами тощо.

Ситуація, яку ми маємо  нині в цьому блоці видавничих проблем, майже з абсолютною точністю нагадує ту, яка склалася у 20-х  роках минулого століття і про  яку з болем у душі писав  наш видатний учений і видавець Іван Огієнко: "Змилуйся, Боже, що вони (видавці. М. Т.) часом подають!». Мусимо тут голосно й рішуче закричати від болю, аж надто часто дають камінь замість хліба, змію замість риби... Видається непотріб, твори ліпших письменників оминаються... Мова видань жахлива, видаються переклади непідписані, тобто їх робить хто-небудь, робить похапцем, "на коліні", не знаючи мови. Часом, прикриваючись оборонним плащиком патріотизму чи єлейності, виставляючи звучні гасла корисної книги, видання такі тисячами вриваються до наших, на добру книжку   спрагнених,  родин   і   роблять там хаос та  руїну

літературної  мови”.

Не буде перебільшенням ствердити: такий, справді ненормальний, стан справ склався тому, що практично  вже більше десяти років українське книговидання розвивається без власних видавничих стандартів. Прикро констатувати, але держава від початку 90-х років, практично відмовившись від старого, багато в чому виправданого і потрібного, контролю в цій важливій ділянці інформаційного простору, досі не спромоглася через свій галузевий орган Держкомінформ України — запровадити взамін чогось дієвого нового.

Як відомо, в радянські  роки стандарти з видавничої справи розроблялися в Москві, друкувалися  там величезними, як на сьогодні, накладами (кожен стандарт виходив окремим виданням у кількості від 20 до 50 тисяч примірників; крім того, кілька перевидань витримав і збірник довідково-документальних матеріалів, виданий Всесоюзною книжковою палатою) і централізовано доставлявся через відповідні республіканські органи до кожного видавництва. У республіках деякі нормативні документи перекладалися або прилаштовувалися відповідно до їхніх мовних особливостей. Активно розроблялися матеріали рекомендаційного характеру. Варто згадати у цьому контексті неоціненний набуток головного видавництва видавничого об'єднання "Вища школа", зусиллями якого побачили світ дуже цінні посібники й довідники для видавничих працівників ("Підготовка до видання навчальної, наукової і довідкової літератури", "Довідник працівника видавничого об'єднання "Вища школа", перекладні термінологічні російсько-українські словнички з прикладних і природничих наук). За дотриманням кожним видавництвом стандартів прискіпливо стежив спеціальний підрозділ Держкомвидаву України Головне видавниче управління, працівники якого періодично готували тематичні огляди випущених видань. Тема стандартизації, культури видань у цілому постійно була присутньою на сторінках авторитетного на той час часопису "Друг читача".

Зі здобуттям  Україною незалежності поступово усталена система почала руйнуватися. Сліпо копіювати видавничі стандарти неіснуючої держави виявилося недоцільно з кількох причин. Передусім, політичного характеру. З одного боку, Росія, дбаючи про ствердження в державі свого інформаційного простору й розширення його за допомогою своєї друкованої продукції на далеких і близьких зарубіжних теренах, не гаючи часу, взялася за створення нових, російських, видавничих стандартів. Отож, вона свідомо відмовилася від старих документів. Інша річ, що й нові стандарти, розробниками яких стали автори попередніх, багато в чому зберегли наліт зайвої зарегламентованості попередніх і тому дуже орієнтуватися на них українським видавцям недоцільно. (Майже 400-сторінкове видання збірника "Стандартов по издательскому делу", що побачило світ значним накладом 1998 року, то результат інтенсивної розробки протягом 1990-1997 років нормативнотехнічних документів, що визначають правила підготовки до випуску всіх видань у Росії.) З іншого боку, "прилаштувати" старі радянські стандарти до нових умов, у яких розвивається українське книговидання, сьогодні практично неможливо, бо критерії й методика, на яких вони базувалися, більшою мірою мали відношення до політичної безпеки колишньої радянської імперії й аж ніяк не до інтересів авторів, читачів та видавців. Про розумне використання досвіду західного книговидання в цих документах і не йшлося.

Тому цілком закономірним було створення при Державному комітеті зі стандартизації, метрології та сертифікації України Технічного комітету за номером 101 (ТК101) "Технологія поліграфії". Перед цим підрозділом постало завдання здійснювати організацію й підготовку до затвердження державних стандартів України в галузі видавничої діяльності, формних і друкарських процесів високого, офсетного, спеціальних видів друку та брошурувально-палітурних процесів книжкового і газетного виробництв. Базою для розгортання діяльності ТК101 та його складових став Український науково-дослідний інститут поліграфічної промисловості імені Тараса Шевченка у Львові.

Отож, хоч і запізно (зазначений Технічний комітет формально  постав 8 серпня 1994 року, відповідно до наказу Держкомстандарту України № 202), але все ж перший крок до розробки власної бази зі стандартизації вітчизняної  видавничої справи було зроблено. 

3. Основні функціональні обов’язки технічного редактора.

Художньо-технічне редагування  охоплює всі роботи, пов’язані  з переводом змісту інформації в  графічну форму з урахуванням  нормативних документів: від моменту, коли авторський оригінал поступив у  редакцію до рекомендацій поліграфічному підприємству.