Висвітлення культурної проблематики в газетіі "Дзеркало тижня"

Олег Вергеліс автор дописів, переважно на тему театру, кіно, телебачення, та української культури загалом не тільки в газеті «Дзеркало тижня», а й у багатьох національних періодичних виданнях України: «Бульвар Гордона», «Профіль», «Главред», «Київські відомості» та ін. Був членом редколегії «Київських відомостей». Один із членів комітету Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Як бачимо, від самого зародження і до сьогодні у відділі  культурної журналістики видання працюють люди, які безпосередньо пов’язані  з мистецьким життям України. Тому, незважаючи на невелику газетну площу, матеріали культурного спрямування  користуються популярністю серед читачів, адже справу очолюють саме ті люди, які, так би мовити, на своєму місці.

Олег Вергеліс говорить : «"Культурна" журналістика ... Є для мене в цьому словосполученні якийсь присмак оксюморону ... Скоро ми будемо носіями рідкісних знань і ексклюзивних уявлень про те, що була ж колись така чудова таємнича планета – "культурна"журналістика» [3]. Проте, як би песимістично не говорив головний редактор відділу культури. Газета все-таки не має «ефекту жовтизни». Навіть маленького натяку на ототожнення культури із шоу-бізнесом тут не знайти.  Але Олег Вергеліс говорить, що зовсім скоро «журналісти почнуть перекваліфіковуватись в таблоїдних хронікерів» [3].

Проте, дивлячись на журналістів культурного відділу  видання «Дзеркало тижня»,  то говорити про крах культурної журналістики ще рано. 

У штабі культурного відділу  працюють досвідчені журналісти, які  не з чуток знають «що таке культура».  Кореспонденти цього відділу  – одні із найкращих в цій галузі. Стабільно публікуються у виданні  такі журналісти: Олег Вергеліс (театральний та кінокритик), Катерина Константинова, Олег Смаль (каритукарист), Лесь Іллєнко, Ольга Кизлова (музичний журналіст), Антон Філатов (кінокритик), Людмила Таран (поетеса, літературознавець), Іван Рябчий (письменник, перекладач, книгознавець), Любов Журовська, Ярослав Підгора-Гвяздовський (кінознавець), Максим Волошин (галерист), Юлія Бентя, Ірина Зубавіна (кінознавець), Олена Завгородня (сценарист, редактор), Олексій Гавриш (театрознавець) та інші.

2.2 Культурна тематика  на сторінках газети

Тижневик «Дзеркало тижня», незважаючи на «маловажливість» культурної проблематики, все-таки плідно працює в цій галузі журналістики. У ньому публікуються, як і штатні кореспонденти, так і журналісти з інших популярних та рейтингових всеукраїнських видань.

 У культурній рубриці, що друкується в кожному номері, як мінімум чотири матеріали. Проаналізувавши лише заголовки із рубрик, одразу зрозуміло, що читач рубрики не знайде тут матеріалів про «Пающіє труси», «ВІА Гру», «Авіатор» та їм подібних. Наприклад: Олександра Коваль «Як облаштувати книжковий світ», Олексій Радинський «Потойбіч прав людини», Ольга Лебедєва «Грузія як вона є», Катерина Ботанова «Культуру – радам», Олег Смаль «Подорож із Червонограда в христинопіль», Олексій Титаренко «Про своє село», Тетяна Траверсе «“Українська хата” скраю чи в центрі?», Іван Костюк «Нерозділений спадок Потоцьких», Олег Смаль «Елегантність експансії».

Журналісти  видання спеціалізуються на всіх галузях культури, і не тільки. Наприклад, карикатури Олега Смаля на політичну тематику часто друкуються на першій шпальті газети, Любов Журовська часто друкується для рубрики «Внутрішня політика», а Лесь Іллєнко спеціалізується і на політичних репортажах.

У газеті, зокрема в культурному відділі, публікують  матеріали історичного характеру, тобто з історії культури: з історії кіно, театру, музики в Україні.  Проте, не на останньому місці матеріали про сучасних митців та мистецтво, яке вони творять. Не варто говорити, що домішок шоу-бізнесу серед всього «вічного» немає. В газеті публікують матеріали, в котрих описуються різні реаліті-шоу, ток-шоу та життя зірок.

Наприклад Лесь Іллєнко, описуючи «Х-фактор», вже заголовком і лідом говорить, що матеріал не замовлений та цікавий. У статті «Зворотний бік «“Х-фактора”» Л. Іллєнко аналізує всі тотожні талант-шоу та пояснює їх популярність серед глядацької аудиторії:  «Ілюзія синтетичного дива, тотальна бездарність офіційного шоу-бізу, спрага нових імен і фактор глядацького ризику (переможе – не переможе?) — усе це й перетворює талант-шоу на цікавий атракціон… на феномен новітнього часу» [9, с. 28]. Журналіст цікавиться у Таміли Онищук, головного «драматурга» проекту про закулісні інтриги, передісторії, які змушують українців біля екранів телевізорів напружено вболівати за «знедолених», проте талановитих людей. І хоч це газетне інтерв’ю, проте напруженість респондента відчувається, зважаючи на запитання Леся Іллєнка: «– Ну от, судячи з усього, країна й розділиться… на тих, хто за фізрука, і на тих, хто за вашого Веремейчика. І, як на мене, переможе останній, бо масово голосують дівчатка, підлітки, постбальзаківські дами, для яких не важливі вокальні дані, а яких приваблює синтетичний нарцисизм тієї чи іншої людини з телевізора» [9, с. 29].

Та на шпальтах газети можна  знайти матеріали не тільки про поп-культуру, а й про інші музичні напрямки. Наприклад музичний журналіст Ольга  Кизлова (сама за освітою музикант) інформує читачів із цією сферою культури. У випадках, коли б інші всеукраїнські видання використали інформаційний жанр, наприклад репортаж про джаз-концерт, журналіст «Дзеркала тижня» як справжній професіонал встигає поспілкуватись і виконавцями на тему музики. І з цього виходить якісний аналітичний матеріал. Навіть у самих запитаннях Ольги Кизлової  яскраво виражається її знання з музики, що робить матеріал насиченим: « Нещодавно ви прекрасно виконали велике складне ефектне аранжування «Іспанії» Чіка Коріа. Але моя улюблена композиція з вашого репертуару — пісня «Не метелиця лугом стелиться», витримана в кращих традиціях Леонтовича і Лисенка. А хто був ініціатором поп-проекту Білозір-ManSound? Чи є задум джазового альбому на українській основі, який був би подібний до вашого фірмового «Триптиху українських пісень» [10, с. 24]. Незважаючи на те, що матеріал насичений музичною лексикою, він написаний так ясно і просто, що до словника музичних термінів не доводиться звертатись.

Не слід вважати, що культурній рубриці видання притаманні лише аналітичні матеріали. Журналісти чудово демонструють свої думки і у репортажах. Наприклад, Ольга Кизлова звітувала на сторінках газети про концерт симфонічного оркестру. У репортажі вона використала цікавий прийом: «Свідчу: технічна й звукова майстерність маестро Бронфмана прекрасні, й публіка провела артиста оваціями» [10, с. 26 ]. Журналіст твердо визначила свою позицію та враження слухачів. За читачами вже залишається вибір: чи довіряти журналістові, чи ні. Але така дилема може постати лиш пере тим, хто бере до рук газету «Дзеркало тижня» вперше. Адже Ольга Кизлова вже має гучне ім’я в сфері музичної журналістики, і вона цим користується: переконує читачів, що академічна музика у виконанні симфонічного оркестру – це величезне естетичне задоволення. Цим вона «окультурює» українців, що й має робити справжній культурний журналіст.

Та не тільки музичною тематику можна знайти у рубриці «Культура». Пишуть тут і про мистецькі  заходи, кіно, танці, живопис та книги. Щодо останнього, то в газеті часто  можна прочитати змістовні анотації та рецензії від компетентних людей  на книги, що нещодавно вийшли. Пишуть також і про різні конкурси, що безпосередньо пов’язані із літературою. Наприклад, про конкурс «Книжка  року» журналіст Вікторія Добровольська спілкувалась з одним із  організаторів цього конкурсу Тарасом Федюком, віце-президентом Асоціації українських письменників. Тобто матеріал «з перших вуст». Інтерв’ю вирізняється ексклюзивністю та цікавим підходом. Помітна обізнаність журналіста  та респондента: «Доступ в Інтернеті до творів худліту, звичайно, вплине і вже впливає на обсяги продажів книжки друкованої. Можливо, Інет і знищить «байстрюків Гутенберга»? Але поки я живий, для мене єдино можливе читання — друкована книжка. І таких, як я, ще трохи є на білому світі. Хоча мушу визнати — чимдалі меншає» [5, с. 25 ].

Неодноразово порушується  на сторінках газети законодавчі  питання щодо культури. В жанрі  коментарю Олександр Зимін навіть з певним сарказмом висвітлює  події «Про внесення змін до Закону України «Про телебачення і радіомовлення». А саме щодо транслювання українського музичного продукту. Журналіст вщент розбиває всі міфи, які вигадують можновладці для свого прикриття і доносить правду до людей: «Подібне рішення призведе до зникнення з радіоефіру музичних творів українських авторів та виконавців. А отже, – вітчизняного аудіовізуального продукту. Попереду – безробітні випускники творчих вишів, втрата державою контролю і можливостей коректного впливу на низку культурних індустрій» [8, с. 21].  Журналіст Зимін своїм матеріалом яскраво показує, як культура тісно переплітається з різними галузями життя: економікою, соціумом, політикою.

Отже, проаналізувавши кілька статей із видання, сміливо можна сказати: «Дзеркало тижня. Україна» – одне із найякісніший, на нашу думку, всеукраїнських загальних видань на ринку ЗМІ щодо культурної проблематики. Конкуренцію їй складає хіба що газета «День», де також публікуються якісні аналітичні матеріали з питань культури.

Висновки

Сьогодні час швидкого споживання інформації читача, слухача  чи глядача менше цікавить аналітика. Крім того, її важко виробляти у  будь-якій сфері, включаючи культурну. Тому журналісти більше тяжіють до новинних матеріалів, де простіше знайти "сенсацію".

Культура стала масовою, у всю потужність «працює» ефект глобалізації. Тому національне, самоідентичне та автентичне стає рідкістю серед населення та серед засобів масової інформації.

Тому і про культуру, не тільки національну, але й загалом  пишуть надзвичайно мало. Велику роль у цьому зіграв й історичний аспект. В радянській журналістиці на культурну  тематику поширювався принцип залишковості. Більше ж уваги надавали політичним матеріалам, соціальній проблематиці та економіці. Національні сучасні  українські ЗМІ продовжують активно  послуговуватись цією не надто вдалою, м’яко кажучи, моделлю формування тематичного наповнення періодичних видань та ефірного часу.

Тому до культурної проблематики відносяться, здебільшого, несерйозно. Оскільки вважають, що писати про культуру легко та невимушено зможе кожен, навіть журналіст-початківець, чи звичайна людина, яка до журналістики жодного  відношення немає. І саме через це культурною тематикою так тягне  займатися молодих журналістів, а журналісти з досвідом надають  перевагу більш «серйозним» темам.

Сьогодні вітчизняна журналістика перебуває на стадії розвитку, а то й зародження. Не винятком є і культурна проблематика. Тому про її сталі норми і засади говорити ще рано. І, зважаючи на всі проблеми, що пов’язані зі стереотипними уявлення суспільства та самих журналістів, говорити можна буде ще не скоро.

Однією із проблем є  те, що сьогодні важко організувати і провести культурно-мистецькі  заходи так, щоб зацікавити і журналістів, і глядачів. Людей складно здивувати, вони вміють порівнювати з тим, що бачили за кордоном, чи самі вимальовували щось у своїй уяві. Тому і писати про нецікаве надзвичайно захоплююче неможливо. Тобто у нас відсутня сама культура. Її, на жаль, замінили шоу-бізнес, скандали, епатаж, копирсання у чужій брудній білизні. Це все завдання, які виконує жовта преса та таблоїдні видання. Справжню аналітику про справжню культуру знайти на шпальтах видань не є просто. Вона друкується у серйозних виданнях для певного обізнаного кола читачів. Проте «жовтизна» та «бруд» завжди, зважаючи на людську ментальність, цікавить всіх більше, аніж театральні прeм’єри, чи вечори академічного вокалу.  Тобто люди сьогодні не розуміють самої суті слова «культура». Для значної кількості громадян – це ті, кого показують по телевізору, коли останні активно махають ротом, намагаючись потрапити у слова фонограми.

Щодо досліджуваної газети говорити про низький рівень висвітлення культурної тематики не варто. Адже у виданні працюють справжні професіонали, люди, які з культурою «на ти». Вони справді творять якісну культурну журналістику і пишуть про справжню культуру, яка залишиться у спадок нашим нащадкам, як і має бути. Журналісти видання усвідомлюють усі свої можливості, усю свою силу впливу на читачів. І тому вони всіма своїми стараннями намагаються «окультурити» людей. І в рубриці «Культура» публікують матеріали про справжню, а не псевдокультуру.

На шпальтах газети можна зустріти як і потужну аналітику, так і чудові інформаційні матеріали, але в кожному з них є своя особливість, те, що приваблює читачів.

Особливістю висвітлення культурної тематики у виданні є те, що інтерв’ю як жанр тут спокійно можна назвати аналітичним, а не просто інформаційним. Це зумовлено тим, що запитання ставлять обізнані в галузі культури люди, журналісти з досвідом, самі діячі культури. Тому питання вирізняються глибоким змістом та унікальністю. Як відомо, яке запитання – така і відповідь. Тому читати банальні та однотипні інтерв’ю у виданні «Дзеркало тижня» читачі не мають нагоди. І хоча тематика шоу-бізнесу все-таки спокушає щось написати, то журналісти газети не порушують усталених норм та добрих традицій свого функціонування: різнопланово та глибоко висвітлюють проблему, подають лише ексклюзивну та надійну інформацію та не бояться ставити провокаційних і прямих запитань.

Отже, культурна журналістика в Україні знаходиться на стадії зародження. Оскільки культури, як такої, сьогодні майже немає. То її замінюють  скандалами, сенсаціями та плітками про  закулісне життя зірок шоу-бізнесу.

Газета «Дзеркало тижня» є однією із тих, яка не піддається впливу таблоїдних видань та не користується принципом «попит породжує пропозицію». Журналісти культурного відділу видання творять справді якісну культурну журналістику. Воно й не дивно, адже видання серйозне та авторитетне. І хоча тут працює принцип залишковості культури, як і у всіх інших українських ЗМІ, журналісти видання не втрачають ентузіазму та продовжують «окультурювати» населення України з надією на те, що вплинуть на формування громадської думки у суспільстві щодо культурного розвитку.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Ахмадулин Е. В. Краткий курс теории журналистики: учеб. пособие для студентов фак. и отд. журналистики / Е. В. Ахмадулин. – М. : МарТ, 2006. – 271 с.
2. Бурдье  П. О телевидении и журналистике / П. Бурдье; пер. с фр. Т. В. Анисимовой, Ю. В. Марковой; отв. ред. и предисл.: Н. А. Шматко. – М.: Фонд научных исследований «Прагматика культуры»: Институт экспериментальной социологии, 2002. – 159 с.
3. Вергеліс О. О том, чего нет [ Електронний ресурс] / О. Вергеліс. – Режим доступу: http://video.telekritika.ua/show/masterclass/630oleg_ vergelis_o_tom_chegо_net_%28ch1%29_21.09.2011.
4. Дзеркало тижня. Україна [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dt.ua/.
5. Добровольська В. «Книжка року»: з точки зору рейтингу/ В. Добро-вольська // Дзеркало тижня. Україна. –  2011. –  11–18 листопада. –