Коротка характеристика інформаційних жанрів журналістики

    Телерепортаж має на меті об’єднаними засобами зображення і слова яскраво, переконливо розповісти про певну подію суспільного життя, щоб глядач, який не був присутнім на місці її, отримав наочне уявлення про неї, зрозумів і правильно осмислив. Функціональна особливість жанру виявляється в комплексі призначень: створити ілюзію наочних відчуттів у глядача, сформувати ставлення до того, що спостерігається, збагатити уявлення про дійсність, про процеси її розвитку, спонукати до дії. Коли ж цього немає, під рубрикою “репортаж” подаються звичайні хронікальні повідомлення, тобто допускається змішування різних форм подачі ілюстративно-текстового матеріалу – це призводить до того, що глядач втрачає інтерес до самого жанру. Ведучий популярної програми “Післямова” Олександр Ткаченко, окреслюючи змістові принципи теледокументалістики, наголошував: “Найнормальніший принцип – робити свою справу так, щоб люди розуміли, як насправді будь-які речі відбуваються. Це непростий процес. Адже необхідно подолати не лише контроль над засобами масової інформації ззовні, але й самоконтроль всередині журналіста. Адже не всі пишуть і говорять про те, що вони знають. Це залежить від рівня можливостей, а не тільки від особистої сміливості. Так ось, якщо я, наприклад, знаю, що ми сьогодні не зможемо показати, як все було насправді, то ліпше не “скакати вершками”. Слід почекати, щоб отримати всебічну інформацію. Ну, а про ті речі, які беремось досліджувати, говоримо так, як є насправді... І, взагалі, я вважаю, що людина, котра відчула, що таке незалежність, не може захотіти бути “чиєюсь” .

    Різне значення у поняття “телерепортаж” вкладають дослідники й практики телебачення. Природно, стаючи терміном, позначаючи певне конкретне, визначене явище, поняття для його зрозумілості мусить бути окреслене виразно та чітко. Через те необхідно розглянути одну з поширених концепцій, яка є характерною. Її автори об’єднують словом “репортаж” практично всі інформаційні тележанри, в яких можна вести знімання об’єктів. Особливо поширеним такий погляд був у часи становлення телебачення як каналу масової комунікації, в якому акцентовано ототожнювалася “телевізійність” із “ефектом присутності”.

    Проте в практиці вже сформовано традиції, згідно з якими під телерепортажем розуміють не якесь комплексне поняття, не тележурналістику загалом, не метод знімання (хоча, природно, існує репортажний метод, як розповідь журналіста-очевидця про події суспільного життя без “постановки”, за методом спостереження, без “організації” об’єкта), а конкретний жанр телепубліцистики, який має низку специфічних властивостей, власних закономірностей творення і втілюється у відповідну, характерну лише для нього форму [4, c.60].

    Маючи багато спільного з газетним репортажем, телерепортаж, водночас, істотно відрізняється від нього тому, що одним з головних засобів самовираження у ньому є рухоме зображення. Отже, наочність телерепортажу якісно відмінна від наочності аналогічного гезетного чи фотоматеріалу. При цьому на зображення переноситься важлива частина розповіді. Коментар у телерепортажі здебільшого виступає допоміжним (хоча й важливим) компонентом. Пригадаймо гостросюжетні репортажі, що розповідали (восени 1999 р.) про замах на кандидата в Президенти України Н. Вітренко в Кривому Розі.

    Отже, у телерепортажі головну роль відіграє зображення. А це зображення, коли йдеться про публіцистику, має родові особливості, якими характеризується кожний публіцистичний епізод зокрема. Це, перш за все, документальність, наочність, органічність і конкретність, моментальність і оперативність, емоційність і художність... Окрім того, телерепортаж має видові особливості, що відрізняють його, скажімо, від хронікального сюжету.

    Тоді як, умовно кажучи, телесюжет є одиничним епізодом, що відтворює певний момент дії (чи події), телерепортаж, по-перше, подає кілька монтажних моментів, відібраних журналістом, тобто представляє подію повніше, дає завершенішу розповідь про неї. По-друге, засобами монтажу (не тільки розміщенням епізодів, але й їх добором) автор домагається точнішого тлумачення конкретних подій.

    Однак усі ці ознаки телерепортажу можна, певною мірою, віднести до зовнішніх. Якщо ж намагатися визначити його “глибинні” особливості, то тут варто проаналізувати сам спосіб відображення дійсності, який визначається і своєрідністю зображальних можливостей, і методом освоєння об’єкта дійсності. Досліджуючи специфіку репортажу, Марат Барманкулов писав: “Відкидаючи деякі різновиди радіо- і телерепортажу й беручи ті, що найбільше відповідають їх природі, можна, порівнюючи прояви жанру в пресі, на радіо та телебаченні, прийти до такого: в усіх випадках головним залишається взаємозв’язок двох змінних компонентів: подія-репортер. Узагальнене визначення може бути зрозумілим лише з урахуванням цього змінного взаємозв’язку...”. На наш погляд, суть своєрідності телерепортажу варто шукати саме у специфіці взаємозв’язку “подія – телерепортер”, результатом реалізації якого і є ця форма журналістського відображення дійсності [4, c.66].

    Однією з найголовніших особливостей телерепортажу є подієвість. Так вважають дослідники і репортажу, і телерепортажу. Та суть проблеми цим не вичерпується. Важливо те, який зміст вкладається у поняття подієвість, подія. Тут зауважуємо ряд суперечностей, неоднозначних думок, суджень. Тлумачення події, яке подає більшість словників, лаконічне й однозначне: “Подія – те, що відбулося, сталося...”. Однак, коли йдеться про подію в журналістському розумінні цього слова, то такого визначення недостатньо, бо воно не дає відповіді на важливий аспект питання: що ж може вважатися подією для телерепортажу? Чи можна визначити межі подієвості, те, де вона закінчується і, у зв’язку з цим, що може бути відображене засобами телерепортажу, а що виходить за межі його можливостей [4, c.70].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3.   Замітка як жанр в журналістиці. 

 

Замітка – це один з найстаріших газетних жанрів. Вона являє собою короткщое повідомлення в 10-20 рядків і дає великий матеріал для пізнання подій і явищ дійсності в розвитку. У стислій формі інформує читачів про важливе факт внутрішньої і міжнародної громадської життя. Призначення замітки – передати у факті головне, істотне. У ній немає аналізу того, що сталося, характеристики дійових осіб, аргументів, повідомлень і т.д. Позитивні нотатки – висока оперативність, зміст її складає завершене подія або її початок, розвиток закінчення. Замітка повинна давати відповіді на питання "коли, де, що відбулося?".

Замітка виконує двояку функцію:

1) показує нове, передове, популяризує успіхи і

2) служить засобом виявлення  недоліків, виступає формою критики.

Отже, замітка – одна з основних форм політично цілеспрямованого оперативного повідомлення про факти, відображення подій соціального життя в її русі, і, таким чином, ефективна форма показу динаміки подій. Нотатки даються з заголовками. Заголовок і загальна тональність тексту, прямі висновки відтіняють позитивне значення новини, ставлення авторів і газети до даної події. Збірки нотаток можуть бути тематичними та нетематичними. Крім подій нотатки можуть бути присвячені людині. У цьому випадку особливе значення мають емоційні елементи, що характеризують дійова особа. Але нотатки розрізняються не тільки за характером, але і масштабом об’єкта. В одному випадку мова може йти про подію, видовженому в часі. Наприклад, будівництво транспортної магістралі на перевалі Камчік. В іншому випадку – про подію швидкоплинного характеру. Скажімо, святкування Дня Незалежності. Головне в замітці повинна міститися новина. І вона повинна мати пізнавальне значення. Це можуть бути нові методи праці, нові технології виробництва, нові комерційні угоди, нові форми і сфери підприємництва і т.д. Тобто замітка завжди відображає або новий факт, або нове явище [5, c.100].

Науковець О. Тертичний поділяє замітки за видами: подієві, анонс, анотацію, міні-рецензію, бліц-портрет, міні-огляд, міні-історію та міні-пораду.

На мою думку, категоричність та однозначність жанрового поділу, наведеного російським дослідником, викликає певні заперечення. Звичайно, замітка у формі анонсу існує і є досить вживаною у сучасній українській пресі. Зазвичай анонси вміщують на початку або наприкінці номера. Однак чи можна назвати їх замітками? За всіма характеристиками анонс ближчий до художньо-публіцистичного жанру, оскільки в ньому явно присутні ознаки художнього стилю, образного мислення. В анонсах, присвячених майбутнім культурно-мистецьким подіям, часто вживаними є метафори, яскраві асоціації, порівняння, що загалом не притаманне для сухуватого стилю звичайної газетної замітки. З огляду на це доцільно вважати анонс окремим жанром (як оголошення про культурно-мистецьку подію або емоційно забарвлений заклик до проведення певної ідеологічної акції), що має ознаки художньої публіцистики [6, c.178].

Замітка типу міні-порада часто трапляється на сторінках українських видань ("Без цензури", "Високий замок", "Галицькі контракти" та ін.). Тематика цих міні-порад суто прагматична, як правило, вона стосується проблем здорового способу життя, поведінки в екстремальних ситуаціях тощо. Однак зазначимо, що коли українські газети практикують поради у формі висновків, то західно європейська преса таке подання заперечує. Про це, зокрема, йдеться у роботі Зігфріда Вайшенберга [5, c.35].

Ще з радянських часів в українській пресі традиційною залишилася композиція замітки. Найпопулярніший початок класичної замітки – узагальнений вступ. Маючи суто інформативний характер, він максимально звужено інформує про основну подію.

 

З практики західноєвропейської журналістики запозичено так званий модифікований вступ, який вже в першому реченні дає відповіді на ключові запитання що? хто? Перехід до другого речення часто відбувається за допомогою фраз "Це стало результатом…" або "Завдяки цьому…", "Це виявило…".

На відміну від західних видань де замітка не підписується, в українській пресі часто спостерігаємо протилежне явище. Крім авторського підпису, наявний і яскраво виявлений індивідуальний стиль журналіста, який готував матеріал до друку.

Деякі специфічні ознаки, притаманні національній журналістиці досі, у процесі розвитку інформаційних жанрів поступово нівелюються, набуваючи стереотипів у формі подання.

Однак саме інформаційна замітка, попри якісні й кількісні зміни інших "сусідніх" жанрів, залишається досить стабільною у своїй першооснові, бо продовжує описувати конкретний факт із мінімальними зусиллями і з максимальною прозорістю, ефективністю подання матеріалу [5, c.120].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

              СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

1. Різун В.В., Тарчук Т.А. Нарис з історії та теорії українського        журналістикознавства. ‒ К.: Інститут журналістики КНУ імені Тараса Шевченка, 2005. – 232 с.

2. Здоровега В. Й. Теорія і методика журналістської творчості: Підруч. – 2-ге вид. – Л.: ПАІС, 2004. – 268 с.

3. Чекмишев О. В. Основи професіональної комунікації. Теорія і практика новинної журналістики. – К.: Видавничо-поліграфічний центр "Київський університет", 2004. ‒ 330 с.

4. Василенко М. К. Динаміка розвитку інформаційних та аналітичних жанрів в українській пресі: Моногр. ‒ К.: Інститут журналістики КНУ імені Тараса Шевченка, 2006. – 236 с.

5. Вайшенберг З. Новинна журналістика: Навч. посіб. / За заг. ред. В. Ф. Іванова. – К.: Академія Української преси, 2004. – 262 с.

6. Тертычный А. А. Жанры периодической печати: Учеб. пособ. – М.: Аспект Пресс, 2000. – 312 с.