Система аналітичних жанрів. Новації у жанроутворенні

Однак слід зазначити, що про систему жанрів у роботах І. Франка не згадувалося, оскільки на часі був аналіз таких понять, як позапартійність, міжпартійність, аналітика у журналістиці.

Необхідність в аналізі системи жанрів виникла у зв’язку з поширенням друкованого слова в Україні та появою масового читача в 20– 30-х роках ХХ століття. Ця теза підтверджується і думкою М. Нечиталюка, який вважав, що “історія української журналістики як наукова дисципліна сформувалася тільки на початку ХХ століття” [76, 17].

Саме у 20-х роках в Україні, практично одночасно з Росією, почалася масштабна підготовка журналістських кадрів для газет нової влади.  У Комуністичному університеті ім. Артема в Харкові, що був тоді столицею Радянської України, відкрили курси вищої журналістської освіти. Загальновідомо, що спершу університет мав два факультети: журналістики і підготовчий. Термін навчання становив три роки [59].

Заідеологізованість журналістської освіти, її буквальна закритість (до лав студентів зараховували виключно членів ВКП (б)) не дозволяли не лише достатньою мірою вивчати жанрову систему, а й заважали конструктивній дискусії щодо розвитку системи жанрів у західній журналістиці в порівнянні з власне радянською періодикою.

Епізодичні публікації про розвиток окремих жанрів, методичні рекомендації того часу зовсім не досліджені сучасною історією журналістики. Насамперед, це пов’язано з головною об’єктивною причиною – відсутністю або незначною кількістю публікацій, що само по собі не дозволяє проводити аналогії, не дає підстав для висновків. Суб’єктивна причина аналізу журналістикознавчих статей 20–40-х років у наш час – практично повна домінанта в них суто партійних, а не фахових питань, перенасиченість матеріалу цитатами класиків.

Після війни, коли потреба в більш ґрунтовній підготовці журналістських кадрів стала надзвичайно актуальною, фактично одночасно з’явилися факультети журналістики у Київському (1953) та Львівському (1954) університетах. При них одразу відкривалися спеціальні кафедри, що продукували наукові праці, підручники, методичні рекомендації.

До певного часу українські студенти і викладачі користувалися посібниками, виданими московськими колегами: О. Мішурісом,                   М. Черепаховим, О. Бережним. Квінтесенцією тогочасної журналістської науки став навчальний посібник “Жанры советской газеты” [38], перевиданий згодом і українською мовою.

Характерними ознаками цих видань були суто менторський стиль викладу; досить сувора регламентація щодо жанрових дефініцій; почасти звужене, як на наш час, розуміння саме жанрової специфіки. Звісно, посібник “Жанры советской газеты” був зорієнтований на підготовку партійно-радянських журналістів з домінантою на марксистсько-ленінське вчення про пресу. За кількістю посилань на твори класиків марксизму-ленінізму посібник з журналістики часто перетворювався на підручник з історії КПРС, де лише випадково траплялися теоретичні посилання і розробки жанрових систем.

Значною вадою підручників 50–70-х років була їх надмірна публіцистичність, домінування не наукового, а суто журналістського стилю подачі матеріалу. Іноді підручники складалися поспіхом, шляхом механічного поєднання окремих статей під однією обкладинкою.

Характерним прикладом такого видання, що за браком інших часто використовувалося студентами для підготовки до іспитів у вищих навчальних закладах Радянського Союзу, є книга “Газетные жанры” [26, 176], яка зазнала кілька перевидань у 70-х роках минулого століття. До списку літератури тут включено тридцять шість посилань на твори               К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна, матеріали партійних з’їздів. Неодноразово цитуються праці М. Горького, Н. Крупської, В. Бонч-Бруєвича і  лише три джерела мають суто журналістикознавчий характер.

Слід враховувати, що подібні некомпетентні, нашвидкуруч змонтовані збірники, під виглядом підручників чи колективних наукових праць, виходили друком чи не в усіх республіках колишнього Радянського Союзу, де в столицях було відкрито факультети чи відділення журналістики.

При фактичному пануванні тоталітарного режиму, в умовах однопартійної системи журналістикознавство розвивалося в межах ідеологічної догми. Система жанрів вважалася класичною вже за тим фактом, що вперше була визначена у відомому посібнику “Жанры советской газеты” [38], який став базовим для всіх студентів і викладачів у Радянському Союзі.

Однак, зважаючи на певний набутий досвід у підготовці журналістських кадрів у післявоєнний період, ротацію поколінь викладачів, розширення матеріально-технічної бази навчальних і пресових видавництв, наука про журналістику, особливо там, де йшлося про систему жанрів, поступово розвивалася. Хоча, як зазначають російські дослідники, ще у 80-х роках ХХ століття більшість теоретиків і практиків радянської журналістики дотримувалися традиційної класифікації жанрів: інформаційний, аналітичний і художньо-публіцистичний [46, 12–13].

Наголосимо, що ця концепція була висунута і фактично підтверджена як загальнодержавна журналістська доктрина вченими факультету журналістики Московського держуніверситету. Основні положення цієї концепції ніколи не змінювалися, незважаючи на їх явну невідповідність тогочасним життєвим реаліям. Так, приміром, звіт належав до групи інформаційних жанрів, хоча за всіма ознаками міг бути зарахований до аналітики. Звіти, за концепцією уже згаданого підручника, поділялися на загальні та тематичні. Загальний звіт за стилістикою викладу та інформаційною насиченістю швидше наближався до стенограми, ніж до газетного жанру. Тематичним звіт називався тоді, коли із загального звіту журналіст виділяв і об’єднував в одній статті факти, пов’язані між собою тематично. Це могли бути питання розвитку культури, сільського господарства або літакобудування, яким було приділено увагу на партійному, комсомольському та інших з’їздах. Отже, в другому випадку журналіст цілком очевидно проводив творчу аналітичну роботу, не тільки механічно відбираючи та виокремлюючи факти,  а й опрацьовуючи їх для того, щоб вони природно й логічно вибудовувалися в газетну статтю.

За умови соціальних реалій у тоталітарному суспільстві звітам, як правило, виділялося до 90 % газетної площі. Звіти про пленуми та з’їзди партій займали від 8 до 12 сторінок “Правди”, що виходила, зазвичай, на 6 сторінках. У союзних республіках редакції друкованих видань, крім звітів про з’їзд КПРС, вміщували матеріали партійних з’їздів республіканських компартій, різних партійно-господарських активів тощо. Тому стає зрозумілим, що саме поняття, дефініція журналістського звіту, а також штучне зарахування його до певної групи жанрів, обмежувало можливості творчої журналістської праці навіть тоді, коли була змога це зробити, готуючи до редакції тематичний звіт.

Догматичне ставлення до груп жанрів фактично заперечувало їхній взаємоперехід. Ця теза затверджувалася на етапі викладання журналістикознавчих дисциплін у вищих навчальних закладах, що не дозволяло багатьом поколінням радянських журналістів варіювати, творити нові аспекти й особливості жанрової палітри, значно звужувало діапазон висвітлення тої чи іншої події, впливало, зрештою, на свідомий і підсвідомий процес сприйняття тексту читачем.   

Однак сам факт певного упорядкування жанрової системи слід вважати кроком уперед у порівнянні з ситуацією, коли кожний навчальний журналістський осередок пропонував свої, часом надзвичайно оригінальні й вельми штучні визначення жанрів.

У посібнику, що вийшов за редакцією В. Пельта, хоч і з певним застереженням, уже визнавався той факт, що “межі жанрів можуть бути розмитими. Конкретний газетний матеріал, крім основної жанрової ознаки, має і кілька додаткових” [44, 7].

Проте подібні поступки у визнанні реалій газетно-журнальної практики тут же фактично нівелювалися. Констатація того, що  мають тенденцію до змін характер і форми інформаційних матеріалів, визнавалася побіжно і лише почасти [44, 7].

Тим часом, незважаючи на досить вузькі канонізовані межі жанрів, журналістська практика доводила можливість сміливого експерименту з жанровою системою по суті. Траплялося так, що в одній великій публікації поєднувалися репортаж та інтерв’ю, нарис і суто авторська аналітика, ставлення до певної події.  

Відомий російський журналіст Геннадій Бочаров у книзі нарисів “Что человек может” [9] поставив собі за мету проаналізувати дії людини в екстремальній ситуації, коли сам факт її фізичного існування лишається під питанням. Висока професійна майстерність та обдарованість дозволили авторові абсолютно вільно змінювати в межах художньо-публіцистичного твору не тільки жанр, а й стиль викладу.

Так, коли він розповідає про наслідки авіакатастрофи, аварії на шахті – стиль викладу типово репортажний. Короткі фрази, уривчасті діалоги, швидкі картинки ситуації змінюються щомиті [9, 52, 72, 98]. Переходячи до аналізу того, що трапилося, Г. Бочаров цілком свідомо вдається до складнопідрядних, складносурядних речень, довгих повторів, алегорій і порівнянь [9, 88–99].

У книзі іншого відомого журналіста В. Пєскова “Война и люди” [66], у нарисових матеріалах трапляються яскраво виявлені елементи репортажу, класичного інтерв’ю. Автор експериментує не тільки із жанровою палітрою. Інколи він змішує часові нашарування і головний герой, завдяки суто репортажній стилістиці, раптом опиняється у молодості, з мирного часу – на війні й т. ін.

Усі ці жанрові новації, досить незвичні для канонізованої журналістики, могли дозволити собі лише провідні журналісти здебільшого великих газет, які друкувалися у столиці тоді ще Радянського Союзу. 

В Україні жанр нарису з елементами аналітики і подекуди репортажу панував переважно на шпальтах газети Спілки письменників України “Літературна Україна”, щотижневику “Культура і життя”.

Специфіка творення суто журналістських публікацій письменниками чи діячами культури полягала не лише у своєрідній художньо-мистецькій концепції зображення подій чи людей. “Рівень свідомості суб’єктивізації факту виокремив два типи образу: художній (відображений факт) і документальний (реальний факт)” [11, 59].

У документальному образі журналістського твору образ (реальний факт) не втрачає своєї первинності, адекватності. Специфіка образу визначається стосовно двох сфер: реальної дійсності та процесу мислення. Як відтворення дійсності, образ наділений чуттєвою достовірністю, часовою тривалістю, предметною закінченістю [50, 252].           

Складні процеси, що відбуваються у свідомості літератора чи журналіста під час написання поліфонічних жанрових творів, коли не тільки стилі викладу фактажу взаємодіють, а й в аналітичній частині матеріалу зіставляються різні ціннісні системи оцінок того чи іншого вчинку людини, наслідків події, – не вкладаються у жорсткі регулятивні рамки канонізованих жанрових правил.

Це, безперечно, усвідомлювали творці журналістської теорії 70–80-х років минулого століття, що спричинило поступові зміни в самій теорії слідом за практикою. Значну увагу почали приділяти техніці написання журналістських творів, роботі над стильовими особливостями.

“Інтерв’ю – діалог між журналістом і особою ... , котра більш активна у своїх висловлюваннях. Це веде до створення текстів досить значних за обсягом, впливає на відбір мовних засобів, більш властивих для монологу, зменшується ймовірність появи у тексті коротких реплік, збільшується можливість наявності довгих речень... Інтерв’ю відрізняється переходом від однієї думки до іншої, описом ситуацій, що швидко  змінюють одна одну” [13, 65].

Рекомендації, на зразок наведеної вище, у посібнику для факультетів журналістики стають по суті домінуючими, поступово відтісняючи на другий план посилання на ідеологічні доктрини, цитати з творів класиків марксизму-ленінізму, приклади з публіцистичних творів видатних революціонерів, що призводило до канонізації живої теорії, яка будувалася, у свою чергу, на щоденній журналістській практиці.

У посібниках, хрестоматіях, навчальних довідниках, виданих наприкінці 80-х – на початку 90-х років, практика журналістської діяльності, ті новації, що з’явилися останнім часом у системі жанрів, остаточно витіснили із теорії лобіювання застарілих догм і стереотипів. Лише коли-не-коли в посібниках і хрестоматіях трапляються посилання на “критичні замітки К. Маркса та Ф. Енгельса, що служать за “взірець рецензій”, або стримане схвалення публіцистичних праць В. Леніна” [1, 5]. Проте вже зрозуміло, що подібні ремінісценції – вимушена данина однопартійній системі з її усталеними ідеологічними стереотипами.

У 70–80-х роках ХХ століття теоретики в галузі журналістики почали серйозно цікавитися опрацюванням єдиної системи журналістських методів. Необхідність у порушенні даного питання була зумовлена тим фактом, що в теорії журналістики  не було єдиного підходу у визначенні основного методу публіцистики.

Відомий науковець В. Горохов наголошував: “Складність визначення методу публіцистики визначається тим, що цей термін досі визначається синкретично. Оперуючи ним, одні дослідники мають на увазі загальний діалектико-матеріалістичний метод пізнання, другі дослідники – методи впливу на аудиторію, треті – особисті літературно-публіцистичні прийоми і т. д. Було б правильніше говорити про певну якість публіцистичної творчості, що не тільки об’єднує ці різні засоби, а й синтезує їх у внутрішню єдність ... загальний метод публіциста” [32, 72].

Не викликає сумніву, що кінцевою метою друкованих видань, на відміну, приміром, від літературної творчості,  є вплив на читацьку аудиторію, задоволення інформаційних потреб, а не створення художнього чи динамічного сюжету. Тому, коли йдеться про жанрові пошуки  і новації в системі творення жанрів у 70–80-х роках ХХ століття, слід враховувати досить суттєвий вплив наукових методів пізнання на цей процес і використання в журналістській творчості таких специфічних наукових методів, як синтез, абстракція, узагальнення і виділення окремого.

Полеміка між фізиками і ліриками, що точилася на сторінках “Комсомольской правды”, журналу “Юность” у 60-х роках, була віддзеркаленням глобальних проблем розвитку технологічної цивілізації, коли на зміну усталеним виробничим відносинам, при яких дуже важливою ланкою економіки вважалася індустрія, прийшли такі інтелектуальні й часом незрозумілі для масової свідомості поняття, як кібернетика Вінера, нейролінгвістика, глибинна психологія Ранка, Ассаджолі тощо.

Цілком природно, що, намагаючись адекватно відобразити у своїх друкованих творах ці процеси, працівники ЗМІ свідомо чи несвідомо почали оперувати найновішими методами пізнання, екстраполюючи їх подекуди на моральні категорії, взаємовідносини між людьми.