Студентські протести як основний показник проблем у сфері освіти

Студентські протести як основний показник проблем у сфері освіти

Проблеми сучасного суспільства, а також економічна криза, викликали  різні реакції в усьому світі. Молоді та дорослі виявили свій інтерес  щодо власної долі, так і долі суспільства взагалі, нерідко шляхом мирних протестів. Громадянське почуття  є досить активним у ці важкі часи, і Україна не є винятком, про що свідчать широкомасштабні протести у численних містах, що відбулися на початку поточного року. У демонстраціях взяли участь представники всіх верств населення. Добре відомий той факт, що нерідко саме молодь є двигуном змін. Отже у якій мірі виявляється громадська активність молоді в Україні? 

Багато громадських активістів вважають, що молодь не зацікавлена  брати участь у суспільному житті  та неусвідомлена з таким поняттям, як мирний протест. Можливо однією з  причин цього є втрата більшістю  студентських організацій їхньої незалежності. причиною може бути байдуже ставлення, тобто втрата інтересу до участі в діяльності неурядових асоціацій. Згідно результатам дослідження, здійсненого Інститутом Маркетингу та опитування громадської думки на замовлення "KROATOS", лише 10 відсотків молодих осіб віком від 18-ти до 29-ти років належать до різних асоціацій. Молодь вважає за краще проводити час у родинному колі або в колі друзів. Іншим висновком, що випливає з дослідження "Громадська активність та ставлення молоді України до протестів", є відсутність інтересу до політичних тем. 

Але таке твердження розбігається з даними Центру дослідження суспільства, який поширив дані моніторингу подій в Україні (24 – 30 березня), які засвідчують тенденцію до зростання протестної активності широких верств населення країни.

Окрім широкої низки робітничих протестів на минулому тижні відбулося  також 9 молодіжних та студентських громадських  акцій. Поки що в них брали участь переважно молодіжні  партії та НУО, проте, цілком імовірно, що після весняної сесії до протестів доєднається куди більше молоді з ВНЗ.

Причиною тому цілком можуть стати  нинішні умови життя студентів. Для того, аби зрозуміти, як живе порівняно влаштована молода людина з київського ВНЗ родом з іншого міста, можна принагідно подивитись на одну з ланок проекту, що мав  би бути розкішним козирем влади, проте за її-ж свідченням не окупиться.

Не дивно буде, якщо протестні настрої молоді протягом весни перетворяться на бурхливу хвилю стихійних вуличних демонстрацій.

Головні причини протестів  в Україні соціально-економічні. Народ на вулицю значно рідше виводять ідеологічні і суто політичні питання. Мирний протест часто єдиний легальний спосіб впливу на владу.

Під протестом зазвичай розуміють відносно відкриту реакцію на суспільну ситуацію: іноді на підтримку, але зазвичай проти неї. У залежності від ставлення до нього з боку влади і політичного режиму протести бувають санкціоновані і несанкціоновані. Крайня форма соціального протесту може перерости в революцію.

У сучасній соціологічній  літературі висловлюється твердження, що «соціально незахищені верстви суспільства є в силу своїх рис найбільш чутливою до проблем у суспільстві та найшвидшими у мобілізаційною плані.»

Питання  протесаної активності характерне для багатьох інших держав. Наприклад,   в кінці квітні 2012 року у середмісті Монреаля – студенти намагалися завадити промові прем‘єр-міністра провінції Квебек.Молодь протестує проти підняття плати за навчання. Проте навіть після підвищення вона все одно залишається одною з найнижчих у країні. Протестувальники також незадоволені планами уряду розвивати північ Квебеку, що багата на копалини.“Ми хочемо такий Квебек, де освіта була б доступною, де панувала б соціальна справедливість. Ми не хочемо Квебеку, де ми змушені продаватися у рабство сировинним компаніям,” – говорить студентський активіст Габріель Надо-Дюбуа. Протести вже назвали найбільшим студентським виступом за всю історію Квебеку. 

На основі всього вище сказаного ми можемо стверджувати, що сучасне нам студентство є одним з найперших індикаторів проблем у сфері освіти України.Розглядаючи особливості українських студентських протестів, слід відзначити, що в основному вони стосуються питань щодо реформування та реорганізації вищої освіти.

Задля формування сукупного образу студентського руху в Україні за останній період слід ретроспективно розглянути ключові моменти, що вплинули на його відродження протягом 2009-2011 рр.. Українські події мали місце за звичним, для більшості з нас, сценарієм, тобто стали реакцією на певні дії влади. Кабінет міністрів 14 квітня 2009 р. прийняв постанову № 369 «Про внесення змін до деяких постанов Кабінету міністрів України» [1], яка передбачала стягування платні, зокрема, за складання студентами академічної заборгованості, проведення додаткових індивідуальних занять, відпрацювання пропущених занять, повторне вивчення окремих дисциплін тощо.

Ця постанова активувала студентську  громадськість, консолідувала студентські  організації і локальні осередки самоорганізації задля боротьби за скасування цієї постанови. Студентська  мобілізація увінчалась успіхом [2] і вже 5 травня Президент України  Віктор Ющенко зупинив дію окремих  положень постанови Кабміну від 14 квітня. У червні 2009 р. дія цього  документу була остаточно припинена. Цей комплекс подій можна розглядати як першу, тактичну перемогу українського студентського руху.

Перед початком нового навчального  року, 27 серпня 2010 р., уже новий склад  уряду прийняв розроблену Міністерством  освіти і науки та Міністерством  економіки Постанову №796 «Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися навчальними закладами, іншими установами та закладами системи  освіти, що належать до державної та комунальної форми власності» [3]. Зокрема, пропонувалося встановити плату за проведення лабораторних занять для студентів у випадку, якщо такі заняття були пропущені без поважних причин; забезпечення обмундируванням студентів і працівників тих ВНЗ, статутом яких передбачено носіння форменого одягу; підготовку до вступу до ВНЗ та до зовнішнього незалежного оцінювання та інші послуги.

12 жовтня 2010 р. акції протесту  проти запровадження цієї постанови  пройшли у 15-ти містах України.  Цікаво, що перша така акція  відбулась у Сімферополі [4]. Студенти  міста першими на власні очі  побачиливже готовий «кошторис», розроблений відповідно до постанови про платні послуги. Наявність первинних форм самоорганізації допомогла організувати першу акцію протесту. Слідом за нею відбулися солідарні акції в інших містах України. Заявлена кількість учасників за оцінками різних авторів – до 20 тисяч по всій країні. У Львові, до прикладу, вийшло близько 5 тисяч студентів. Утім, щодо Львова відкритим залишається питання про головну причину протестів: чи це був одіозний міністр освіти і науки Дмитро Табачник, чи, власне, додаткові платні послуги. Адже під час перших виступів проти їх запровадження, коли міністром був Вакарчук, активність львівських студентів була суттєво нижчою.

У результаті жовтневих акцій протесту міністр освіти і науки Дмитро Табачник відправив постанову № 796 на доопрацювання, а найбільш суперечливі види оплати було взагалі скасовано [5].

Наступна акція, що проходила в  Києві під гучною назвою «Студентський  наступ», зібрала суттєво менше  студентів [6]. Організатори акції говорили про те, що вона не так буде реакцією на якісь конкретні постанови, як матиме на меті озвучити загальні студентські  вимоги. Показово, що на акцію прийшло  менше людей, і меншим був також  медійний розголос.

Важливим моментом для студентського  руху в Україні став початок та хід широкомасштабної студентської кампанії «Проти деградації освіти»  на межі 2010-2011 рр. [7]. Оскільки це знову  була реакція на дії влади, то в  результаті відбувся значний кількісний приріст протестувальників. Цього  разу об’єктом для критики стали  проекти законів України «Про вищу освіту», що мали набагато більше одіозних пунктів, порівняно з постановами  про платні послуги. Чого лише варті  славнозвісні «кількісні показники» для  визначення статусу університету. Навесні кампанія відновилася акцією у Львові [8], й на момент підготовки випуску її подальша доля залишалася відкритою до обговорень.

Такою є коротка хронологія останніх студентських протестів в Україні. Однак попри суттєве зростання  суспільної уваги до студентських протестів, питання про студентство як політичний суб’єкт досі не було проговорено.

Наскільки ми можемо бачити, більшість студентських протестів спрямовані на проявлені в освітній системі симптоми домінантної економічної системи. Плата за навчання, здається, є вагомим питанням для протестних рухів усюди: в Бангладеш, Південній Африці, Пуерто-Ріко, Канаді чи Німеччині. Всюди влада проштовхує дедалі більшу приватизацію освіти.

Процес приватизації також веде до дедемократизації освітніх закладів, оскільки їм доводиться діяти як приватним компаніям і приймати відповідну структуру менеджменту. В багатьох місцях створено керівні органи за участі представників приватного бізнесу. Університети відкриваються для приватних інвесторів, що робить проведення незалежних досліджень дедалі складнішим, якщо не неможливим.

Однак студенти продовжують боротися за справжні студентські профспілки (зокрема, на цю мить, у Єгипті, південній  Німеччині та Сенегалі) задля опору  такому розвитку подій. Незважаючи на центральне місце питання про  плату за навчання в усьому світі, це не означає, що інші проблеми якоюсь мірою менш важливі. Врешті-решт, усі  симптоми пов’язані між собою.

Студентські протести зазвичай узагалі не радикальні. В більшості випадків вони тільки обороняються, прагнучи запобігти скороченням чи платі за навчання. Тільки коли формується більший студентський рух, з’являється також і радикальна меншість, що ставить під питання економічну та соціальну систему в цілому та досліджує корені проблем.

З усім тим, великі протести завжди політизують  більше людей і в цей спосіб рух також радикалізується, якщо він реально триває кілька місяців чи років. Однак зазвичай рухи помирають іще до того, як деякі індивіди радикалізуються. Варто також розуміти, що існує значна флуктуація активістів у школах та університетах. Тож активісти, які могли б радикалізуватись на якомусь етапі протестів, часто змушені покинути заклад невдовзі, або ж повинні знову зосередитися на своєму навчанні.