Стилістичні функції основних типів синтаксичних зв’язків в англійському реченні та їх відображення у перекладі

Стилістичні функції основних типів синтаксичних зв’язків в англійському реченні та їх відображення у перекладі

Зміст

 

 

Вступ                                                                                                            ст.

1 Теоретична частина…………………………………………………………….5

   1.1 Основні ознаки англійського речення………………………….…………5

   1.2  Логіко-граматична динаміка англійського речення як синтаксична константа сучасних мов……………………………………………………….….7

2 Practical part………………………………………………………………….....21

Висновки

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Актуальність  теми. Англійське мовознавство, досягло значно більших успіхів в області вивчення морфології, ніж синтаксису, незважаючи на окремі праці видатних англійських, російських та українських синтаксистів, серед яких першим повинне бути назване ім'я Л.С. Бархударова, Б.А. Іл’їша, І.В. Корунця, У.Л. Чейфа. У зв'язку із цим цілком закономірною є підвищена увага до синтаксису англійської мови, характерна для сучасного періоду дослідження.

Вивчення типів простого речення – одна з найважливіших  сторін роботи мовознавців в області синтаксису англійської мови.

Граматика складається з 2 розділів: морфології і синтаксису. Морфологія – розділ граматики, що вивчає граматичні властивості слова, зміну форм слів і пов’язаних з ними граматичних значень. Синтаксис – розділ граматики, який вивчає засоби і правила побудови висловлювань, тобто його предметом є речення. Основні одиниці граматики: морфема для морфології і речення для синтаксису.

Речення – одна з основних граматичних категорій синтаксису, яка протиставляється в його системі  слову та словосполученню за формами, значеннями та функціями. В широкому значенні це будь-яке – від розгорнутого синтаксичного утворення до окремого слова або словоформи – висловлювання, яке повідомляє про щось і розраховане на слухове або зорове сприйняття. Речення може бути простим і складним. У вузькому, власне граматичному, значенні просте речення – це така одиниця повідомлення, яка, будучи створеною за спеціально призначеним для цього граматичним зразком, має значення предикативності. Основними ознаками простого речення є: його синтаксична структура, що формується певними словоформами в їх відношеннях одне до одного; його семантична структура; порядок слів та інтонація; члени речення як компоненти предикативної основи речення або її поширювачі. Залежно від мети повідомлення речення можуть бути розповідними, питальними або спонукальними. Просте речення як елементарна синтаксична конструкція складається з двох (інколи – більше) форм слів, поєднаних одне з одним специфічним, існуючим лише у реченні синтаксичним зв'язком, або ж з однієї форми слова (що трапляється рідше). Речення може бути поширеним за правилами прислівних зв'язків – узгодження, керування, прилягання, або словоформами, які поширюють речення в цілому. Елементарний зразок, за яким будується просте непоширене речення, складає його структурну схему, структурний зразок. Ці зразки класифікуються за різними основами: однокомпонентні та двокомпонентні, вільні та обмежені з боку лексичного складу, такі, що містять або не містять парадигматичних характеристик, не фразеологізовані й фразеологізовані. Кожна мова має власну систему таких структурних зразків. Окремі зразки в різних мовах можуть співпадати, але системи в цілому завжди відрізняються.

Речення поєднує в одній  своїй граматичній формі кілька значень різного ступеню абстракції. По-перше, сам структурний зразок речення має абстраговане значення, спільне для всіх речень, це так звана предикативність. Проте в конкретних реченнях на значення предикативності накладається нове, іншої якості значення. Такі значення належать до семантичної структури речення. Речення, які мають різну граматичну організацію, але близьку семантичну структуру, в деяких дослідженнях розглядаються як трансформи, тобто перетворення одного в інше. І в українській, і в західноєвропейській лінгвістиці речення та його компоненти тривалий час вивчалися як категорії, що збігаються з логічним судженням. У вивченні речення як власне мовної, синтаксичної категорії, що має свої формальні та змістові характеристики, склалося кілька напрямів, пов'язаних:

1) з ученням про речення  як про складну багаторівневу структуру;

2) з теорією генеруючої  граматики та трансформаційного  синтаксису;

3) з різними вченнями про речення як про синтагматичну низку зв'язків та відношень, про аранжування слів;

4) з аналізом речення  передусім як одиниці значення.

В 60-70 речення вивчалось  в аспекті теорії глибинних та поверхневих структур та пропозитивної  номінації. В 60-80 роках активно досліджуються парадигматичні зв'язки та відношення у реченні, які організовують його в певну систему, а також його змістова будова.

Мета роботи – дослідити стилістичні функції основних типів синтаксичних зв’язків в англійському реченні.

Об’єкт дослідження – загальні ознаки речень як основної синтаксичної одиниці в сучасній англійській мові.

Предмет дослідження – категорії речень та засоби її реалізації в сучасній англійській мові.

Виходячи з мети курсової роботи ми ставимо перед собою  такі завдання:

- визначимо основні ознаки  англійських речень;

- підтвердимо, що речення є основною синтаксичною одиницею;

- визначемо стилістичні функції основних типів синтаксичних зв’язків в англійському реченні.

- визначимо основні види  синтаксичних трансформацій при  художньому перекладі.

 

 

 

1 Теоретична частина

1.1 Основні ознаки  англійського речення

 

Реченням (sentence) називається мовна одиниця, що має структуру, яка надає цій одиниці можливість вжитку у якості мінімального висловлювання (мовного витвору), а саме підметово-присудкову структуру.[2, с.141]

За структурою розрізняють прості (simple) та складні (composite) речення. Граматична форма речення багатокомпонентна, її специфічність полягає у наявності у ньому певного набору слів, що стоять у певній послідовності.

Семантичне значення речення  – це його індивідуальний зміст, який формується конкретним лексичним наповненням його компонентів.

Граматичне значення речення  – це узагальнений зміст властивостей не одного, а класу речень.

Перший і необхідний етап у дослідженні структури речення – його сегментація, тобто членування складу речення на складові частини.

Увага до складових речення  має об'єктивні, пов'язані із природою досліджуваного явища підстави: речення не надані в готовому виді носіям мови, а щораз «збираються», «монтуються» ними зі слів, яким у реченні надаються функціональні, синтаксичні значення.

Речення як одиниця мови, за допомогою якої здійснюється мовне  спілкування, повинне, з одного боку, відбивати все різноманіття можливих, постійно мінливих позамовних ситуацій, а з іншого – через узагальнюючий характер структурних схем і семантичних конфігурацій упорядковувати подання про них. Лише при задоволенні цих вимог мова може ефективно функціонувати як засіб спілкування й засіб мислення людини. Природно очікувати, що член речення як конституент речення не може бути байдужим до цих вимог, а, навпаки, повинен забезпечувати їхнє виконання. Це дійсно так.

Член речення при незмінності  його функціональної синтаксичної природи  у всій незліченній безлічі реальних речень (підмет як джерело або об'єкт дії, присудок як предицюєма підмету ознака й т.д.), по-різному виражений лексично або в силу можливої різної референтної віднесеності в умовах ідентичності лексем, співвідноситься як компонент кожного нового речення із все новими предметами, їхніми властивостями, умовами їхнього існування, тим самим забезпечуючи відбиття кінцевою добіркою мовних засобів нескінченного розмаїття об'єктивного світу та світів, створюваних інтелектуальною діяльністю людини. Разом з тим кількісно обмежений, історично й соціально відпрацьований інвентар структурних формул речення з характерної для кожної з них схемою членів речення і їхніх груп дозволяє представляти кожну нову ситуацію як за добіркою учасників ситуації, так і по їхнім взаємним відносинам як щось у своїх самих загальних властивостях типове й тому відоме. Так, у кожному реченні діалектично сполучаються нове й старе, відоме й невідоме.

Член речення – двосторонній мовний знак, що володіє значенням  і формою. Його значенням є синтаксична  функція, тобто те змістовне відношення, у якому даний синтаксичний елемент  перебуває до іншого в складі деякої синтаксичної послідовності елементів. Форма члена речення – це все те, що дозволяє ідентифікувати слово або групу слів як носія певного синтактико-функціонального значення. Таким чином, синтаксична форма, на відміну від морфологічної, багатокомпонентна[10, c.183-185].

Головними членами речення  є підмет та присудок.

Підмет вказує на суб’єкт дії (стану) або на носіях знаки, вираженої присудком незалежно від інших членів речення. Може бути вираженим одним словом, групою слів або підрядним реченням.

Присудок – другий головний член речення, що означає дію або якість предмета, вираженого підметом. Він є незалежним членом речення.

 

1.2 Логіко-граматична динаміка англійського речення як синтаксична константа сучасних мов

 

Зіставлення окремих граматичних категорій сучасної англійської мови з її граматичною системою в цілому та в ряді інших мов дозволяє виділити систему синтаксичних понять, які лежать в основі індоєвропейського синтаксичного процесу в цілому. Ця система понять умовно називається теорією логіко-граматичної динаміки.

Еволюція часто унаочнює ту динаміку, яку приховано в синхронному побутуванні мовних систем. Зазвичай синхронія мовних систем засвідчує співіснування явищ, які мають місце в різних за структурною побудовою мовах, у різних часових зрізах і формах їх існування.

Теорії логіко-граматичної  динаміки. Наріжним каменем цієї теорії є чітке розмежування понять «предикативність» і «предикація». В нашому розумінні поняття предикативності є більш загальним, ніж «предикація», адже предикативність, за Г.Г.Почепцовим, трактується як спосіб актуалізації позамовної дійсності [7, 164-165]. У плані історичного розвитку мислення предикативність є найзагальнішим усвідомленням людиною дійсності, про що свідчить природна мова, в якій відбиваються залишки нерозчленованого (цілісного) сприйняття світу, напр.: Зима; Winter тощо [1, 56]. «Згорнутий», цілісний характер цих «суджень-рудиментів» знаходить свій вияв у тому, що висловлення при спробі надати їм двоскладного оформлення стають різними за семантичним змістом і синтаксичною будовою: Зима ! Ось вже зима. ! Прийшла зима; Frьhling. ! Es ist Frьhling ! Der Frьhling ist endlich da. З огляду на це подібні висловлення визначаються як такі, що мають згорнуту структуру предикації [6, 119]. Якщо предикативність притаманна людському мисленню як такому первісно, то предикація є результатом його еволюції.

Предикація – це концептуально структуроване розчленоване на концепти та об’єднане в структуру усвідомлення людиною навколишнього середовища, а точніше усвідомлення своєї особи в ньому.

Спілкування людини з навколишнім  світом відбувається в конкретній сфері її життєдіяльності. Отже, мозок людини виділяє найважливіші для реалізації її буденних потреб речі та предмети. Спостерігаючи одні й ті самі об’єкти матеріального світу протягом багатьох років, людина починає усвідомлювати «зміни», які відбуваються в цих об’єктах, а також швидкоплинність цих змін щодо своєї особи, а відтак – стосовно інших речей. Поступово людська особа стає своєрідною «точкою відліку» щодо тих змін, які відбуваються в дійсності, що її оточує. Людина починає розрізняти не лише нерозчленовані фрагменти об’єктивної дійсності, а й концептуальну структуру тих процесів (матерія + її специфічне буття), що відбувалися навколо неї. Водночас розум людини шукає мовних засобів вираження структури цих процесів. Концептуально-структуровані процеси об’єктивної дійсності віддзеркалюються в судженнях, що виникають на основі предикативності, у мові – це структура предикації.

Як аналог матеріальної будови світу судження за своєю будовою є найдосконалішим засобом віддзеркалення дійсності. Воно поєднує в собі такі діалектичні суперечності, як цілісність та дискретність. З одного боку, судження віддзеркалює матерію в її цілісності як процес (матерію та її специфічне буття), з іншого – в її дискретності як кількісно необмежену сукупність окремих процесів. Крізь загальні концептуальні «константи» судження – субстанціальність та буття – проглядає конкретна матеріальна дійсність, її сегменти. Отже, судження – це діалектична єдність загального та конкретного.

Сутність процесу формування концептів полягає у віддзеркаленні свідомістю людини концептуальних форм (виявів) матеріального світу.

Так, предметний світ (речі, предмети), тобто дискретні (помітні, відчутні на дотик) вияви матеріального світу, усвідомлюються людиною як загальне поняття субстанціальності, а швидкоплинність змін матерії в часі – через концепти «буття», «існування» тощо. Найпростішими для усвідомлення прадавньою людиною з примітивно розвиненим, конкретним мисленням були саме субстанціальні вияви матерії.

Усвідомивши спільність між  предметами та речами навколишнього  матеріального світу в концепті «субстанціальність», людина розпочинає поступовий процес його мовного оформлення.

Історично усталеними лексичними засобами субстанціалізації, прийнятими всім мовним колекгивом, є іменні частини мови (іменник та особовий займенник). В основі парадигматичного та синтагматичного, діахронічного та синхронічного аспекгів мови лежить одне й те саме явище – дихотомія мови й мислення. Це знаходить свій вияв, зокрема, у спільності іменних частин мови з такими членами речения, як підмет і додаток. Кожей на своему рівні вони є мовно-мовленнєвими граматичними засобами субстанціалізації фрагментів об’єктивної дійсності.

Відмінність між підметом та додатком полягає в різній мовно- мовленнєвій репрезентації концепту «субстанціальність» у межах певного процесу-відношення. Підмет репрезентує концепт субстанціальності як суб’єкт думки, тоді як додаток – як комплемент думки залежно від специфіки існування суб’єкта думки (підмета) в процесі-відношенні.

Свідченням цього є відповідне морфологічне оформления підмета й додатка за допомогою називного чи одного з непрямих відмінків. Між логічною та мовною структурами предикації існує пряма співвіднесеність, динамічний характер якої зумовлює граматичну сутність цілої низки мовних явищ, які не вписуються в традиційну схему логіко- граматичної школи, з одного боку, і живлять собою ще одну, також «однобоку» теорію тема-рематичного (актуального) членування висловлення, з іншого. Сутність таких лінгвістичних явищ розкривається з позицій теорії логіко-граматичної динаміки.