Внесок Олександра Довженка у розвиток української художньої культури

На початку п’ятдесятих років великий режисер в основному займається педагогічною та викладацькою роботою в Інституті кінематографії. Пише сценарії та кіноповісті: «Відкриття Антарктиди», «Поема про море», «Повість полум’яних літ», «Зачарована Десна».

  Сповнений творчих планів, О.Довженко раптово помирає 25 листопада 1956 року. Йому йшов шістдесят третій рік .

Уже після його смерті виходить вибране О.П.Довженка, дознімаються дружиною Ю.Солнцевою «Поема про море», «Повість полум’яних літ», «Зачарована Десна».

 У 1959 році за сценарій  фільму «Поема про море» О.П.Довженку  посмертно присуджується Ленінська  премія.

Оглядаючи творчий доробок геніального майстра, великого романтика й поета, щоразу неодмінно можна дійти до думки: де ж витоки того світу краси і гармонії, що таким чистим світлом, мудрим і невмирущим, постає зі сторінок його творів? Що ж саме могло запасти в душу і підкорити серця цивілізованого світу, коли роботи митця визнавалися неперевершеними?

      Вражаючими  документами доби є «Щоденники»  О. Довженка, а шедевром його творчості  — «Зачарована Десна». У преамбулі  до кіноповісті письменник пояснив  причину її написання «довгою  розлукою з землею батьків»  і бажанням «усвідомити свою  природу на ранній досвітній  зорі коло самих її первісних  джерел». У кіноповісті «Зачарована  Десна» вабили до себе народні, виразно.національні характери, про  які потім говорили не інакше, як про «довженківські», і щирий, всепроникаючий ліризм, тоді такою  мірою ще не властивий, мабуть, жодному радянському творові, надто, якщо говорити про діапазон  його тембрів — від найтрепетнішого, найпоетичнішого піаніссімо до  громоподібного, набатного, спрямованого  на глобальні болі й проблеми («Горів і я тоді у тім  вогні, загибав усіма смертями  людськими, звірячими, рослинними: палав, як дерево чи церква, гойдавсь  на шибеницях, розлітався прахом  і димом од вибухів катастрофічних, 3 м'язів моїх і потрощених кісток  варили мило в Західній Європі  в середині двадцятого століття. Шкіра моя йшла на палітурки  і абажури для ламп, валялась  на дорогах війни, виутюжена важкими  танками останньої війни людства»),—  і філософське, синівське осмислення  й виявлення рис свого роду  й народу, його духовних джерел.

      «Зачарована  Десна» — автобіографічний твір, спогади письменника про дитинство, перші кроки пізнання життя, про  «перші радощі, і вболівання, і  чари перших захоплень дитячих...», про діда і прадіда Тараса, прабабу, матір і батька, коваля  діда Захарка, дядька Самійла  — неперевершеного косаря. Спогади  ці час од часу переростають  у авторські роздуми — про  «тяжкі кайдани неписьменності  і несвободи», інші лиха й страждання  трудових людей України і разом  з тим — багатство їхніх  душ, моральне здоров'я, внутрішню  культуру думок і почуттів, їхній  смак, їхню вроджену готовність  до «найвищого і тонкого», про  війнуч спалене фашистами село, про ставлення до минулого: відомий  авторський монолог, який починається  словами: «Я син свого часу  і весь належу сучасникам своїм. Коли ж обертаюсь я часом  до криниці, з якої' пив колись  воду...» і в якому висловлено  знамениту формулу: «Сучасне завжди  на дорозі з минулого в майбутнє».

Висновки можуть бути надзвичайно простими. Та й підказку на них дає сам О.Довженко. Віддана й щира любов до своєї землі, своєї батьківщини, свого роду й народу, добре, чуйне, мудре ставлення до всього живого — ось ті орієнтири, що виводять на правильну відповідь, пояснюючи невмирущість і одвічну магію його творчості.

О.Довженко опоетизовував світ і намагався життям своїм не порушувати природну красу і гармонію, а примножувати її де б то не було і яким би то не було чином.

 Мабуть, ніхто краще  й проникливіше не сказав про  той оберіг чистої духовної  й емоційної пам’яті, про звичайну  сільську хату, яку ніби «ніхто  й не будував, а виросла вона  сама, як печериця, між грушею  і погребом», про дитинство, яке  минуло серед неповторних краєвидів, про людей, які були наче органічним  доповненням казкової природи.

  В одному з ліричних відступів у «Зачарованій Десні» письменник так казав про той незабутній період життя: «Коли ж обертаюсь я часом до криниці, з якої пив колись воду, і до моєї білої привітної хатинки і посилаю їм у далеке минуле своє благословення, я роблю ту лише «помилку», яку роблять і робитимуть, скільки й світ стоятиме, душі народні живі всіх епох і народів, згадуючи про незабутні чари дитинства. Світ одкривається перед ясними очима перших літ пізнання, всі враження буття зливаються в невмирущу гармонію, людяну, дорогоцінну. Сумно і смутно людині, коли висихає і сліпне уява, коли, обертаючись до найдорожчих джерел дитинства та юнацтва, нічого не бачить вона дорогого, небуденного, ніщо не гріє її, не будить радості ані людяного суму. Безбарвна людина ота, яку посаду не посідала б вона, і труд її, не зігрітий теплим промінням часу, безбарвний».

  О.Довженко вважав, що людина, яка не любить природу, не розуміє її, — не може стати справжнім митцем. Ота благоговійність і, головне, сприйняття людини в органічному єднанні з нею, як одного цілого, безсумнівно, знайшли своє талановите відображення в усіх художніх творах митця — від оповідань до фільмів.

  «Жили ми в повній гармонії з силами природи, зимою мерзли, літом смажилися на сонці, восени місили грязь, а весною нас заливало водою, і хто цього не знає, не знає тієї радості і повноти життя».

  І основний стрижень тієї природи — своєрідний символ, ріка життя, зачарована Десна. «Благословенна будь, моя незаймана дівиця Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим. Так багато дала ти мені подарунків на все життя. Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м’яку, веселу, сиву воду, що ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що лічив у тобі зорі на перекинутому небі, що й досі, дивлячись униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах».

Саме його надчутливість дозволила створити опоетизовану симфонію драматичних часів, коли, здавалося, потрясаються основи буття. Відомо, як греки надзвичайно ревно ставилися до своєї легендарної історії, але після смерті О.Довженка вони шанобливо назвали його Гомером ХХ століття.

У своїх художніх сповідях митець наближається до найкращих традицій української народної творчості: ліризм, емоційність, філософська заглибленість думки, романтична піднесеність і патетична пристрасність насичують і струмують у кожному слові чи кадрі художника. Змальовуючи своїх предків, О.Довженко через своїх рідних мовби відтворює колективний образ всього народу. Ці високі узагальнення проступають навіть через такі деталі, як руки прадіда Тараса, які «нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти й добро».

  Чи ж не звідси витоки того заклику-звернення до своїх учнів — «усе життя грати етюд на інтелігентність»? І чи не саме це так магічно приваблює людей у його творчості?

  Інша іпостась художнього оспівування митця — праця. Просто і ненав’язливо виступає означена тема в роботах О.Довженка, але своєю внутрішньою величчю ця стихія творення заворожує, ще і ще раз підтверджуючи віковий історичний висновок про те, що основним моральним і естетичним критерієм для народу є праця. Вона вивершує і визначає все найпрекрасніше на нашій землі. «Любіть землю! Любіть працю на землі, бо без цього не буде щастя нам і дітям нашим ні на якій планеті».

  Звернення до простих і святих понять, чесне й проникливе осмислення їх роблять автора філософом, володарем дум, людиною середини ХХ століття, що уособлює собою радощі й болі свого часу і свого народу. При зверненні до безсмертної творчості митця переконуємося у цьому постійно.

 І ще О.Довженко  — великий гуманіст, який не мислив себе без людей, своєї діяльності на благо народу без органічного свого єднання з ними, а через них — з самим життям. «Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм», — так говорив про себе Олександр Петрович Довженко, помиляючись по суті, можливо, вперше в житті. Історія розсудила по-своєму: належить він тепер вічності, як невід’ємна частка могутньої світової культури, як світосяйний геній українського народу.

1.2.Філософські думки О.П. Довженка

В післявоєнні роки, коли для художника настали неймовірно трагічні часи, Довженко продовжує працювати – він багато пише. Закінчуються сценарії, пишуться п‘єси, повість “Зачарована Десна”. Поряд з цим – розмова наодинці з самим собою – вражаючи силою думки і пристрасті, глибиною оцінок і суджень “Щоденники”.

Що вражає  у літературній спадщині митця, чим приваблює і хвилює написане ним нинішні покоління? Глибина філософського осмислення життя, широта думки, її сміливість і чесність. Особливе місце в творчих роздумах О.П. Довженка посідають його міркування про красу, про місце трагедії і страждань у вітчизняному мистецтві, яке ждановські прямолінійні догмати повністю заперечували, намагаючись перетворити все мистецтво в суцільне оптимістичне захоплення, оголошуючи трагізм і страждання несумісними з “ідеалами” нового суспільства. Мистецтво, в якому немає краси, – погане мистецтво, а художній твір, який не викликає багатств людських почуттів, — мертвий, як мертва планета без атмосфери, — таке основне кредо режисера у його вимогах до кінотворів. “Неохайність, поганий костюм, смакування убогості, побоювання вродливого обличчя перетворилося за інерцією у напівсвідому апологію убогості і бруду, — з болем писав Довженко. — Але у житті це не так. А якщо іноді так, то на екрані це не треба культувати, а в міру виправляти, щоб подавати глядачеві хороший приклад, а не утверджувати недоліки і не узаконювати побоювання красивого” [5,с.44].

Багатство ідей та вірних концепцій ніколи не можуть замінити, а тим більше компенсувати широти художньої палітри, глибини почуттів. Митець звертає увагу на те, що чимало письменників і художників, керованих хибними мотивами, вилучили з творчої палітри страждання, трагедію. Він зауважував, що вони така ж достовірність буття, як щастя і радість, що безглуздо підмінювати горе переживань людини абстрактно придуманим чиновниками “подоланням труднощів”.

Торкаючись цієї проблеми, Довженко дає її глибоке осмислення: “Страждання, трагедії будуть завжди з нами, доки житиме людина на землі, доки вона буде радіти, кохати, творити. Зникнуть тільки соціальні причини страждань”. А далі додає: “Я не закликаю нікого творити плаксиві песимістичні сюжети… я люблю народ і розумію, що особисте життя моє має сенс остільки, оскільки воно спрямовано на служіння народові. Я вірю в перемогу братерства народів, вірю в торжество комунізму, та коли при першому польоті на Марс мій улюблений брат чи син загине десь у світовому просторі, я нікому не скажу, що переборюю труднощі його втрати, а скажу, що я страждаю” [9, с.26]. Потрібно повною палітрою писати людей — такий висновок робить художник, ставлячи питання про розширення і збагачення художніх форм засобів зображення в сучасному мистецтві.

Найсильніші страждання художника стають поштовхом і його творчості тільки тоді, коли його не зраджує уява. Одначе найменше випадання уяви з-під контролю світогляду неминуче призводить до перекручення суті нерозривно зв’язних між собою явищ (загибель окремого села і безсмертя цілого народу). Уявлення художника повинні підкорятися загальнолюдським законам складного й суперечливого процесу пізнання — від окремого до загально, від явища до суті. На цьому шляху різноманітні явища природи та життя відображаються в думці людини в суперечливому процесі вічного руху.

Досить тільки одірвати одну якусь рисочку дійсності і перетворити її в будь-який абсолют, як уже вся дійсність постане як у кривому дзеркалі, і людина неминуче потрапляє в болото суб'єктивізму, а значить, однобічності. На художника завжди чигає така небезпека. Уникнути її можна тільки на шляху органічного поєднання своїх суб’єктивних переживань, свого глибокого відчуття з дійсністю, як би вона не приголомшувала, беручи її в змінах та розвитку.

Декларування Довженком постулату про те, що митець покликаний народом показувати світові насамперед велич і красу життя, є основоположним в його творчості. Однак творчий метод художника мусить обов’язково включати в себе показ життя не тільки у всіх його суперечностях, але й діалектично, з перспективою розв’язувати важливіше питання про головну, провідну суперечність життя — його стверджуючу, всеперемагаючу силу і красу.

Виняткову увагу приділяє режисер світоглядної позиції митця, його знань, культури. В одному з щоденникових записів виділено східну мудрість про двох людей, які йдуть дорогою і дивляться на калюжу. Один бачить лише калюжу, а другий — зорі неба, які відбиваються в ній. Кожному своє, — зауважує Довженко. Митець обирав для себе найважчий шлях в осягненні істин. Не обминаючи життєвих вад, він глибоко усвідомлював, що найкращий спосіб їх виправлення — настійний показ позитивного прикладу, на якому б люди навчились і який би наслідували. Відстоюючи важливість “широкоформатного” мислення для митця, режисер визначає і головне його завдання, яке полягає в тому, щоб “піднести чистий образ героя сьогоднішнього дня, а не волочити його по землі, по вибоїнах і рівчаках натуралістки з усіма безглуздо-фотографічними подробицями”. Художник вірив у велику силу кіно навчати людей, як треба порядно жити.

Всі компоненти кожного твору Довженка перебувають у діалектичної єдності, одночасно є глибоко національні і інтернаціональні.

Засуджуючи утилітарний підхід до мистецтва, Довженко вважав, що в мистецтві найголовніше це оте добре натхнення, що його викликає художній твір у людині творця.

Варто визначити, що митець був винятково вразливий. Вразливий тому, що художній талант неможливий без гостроти почуттів, без особливо виняткової емоційності, реакції на життєві події. Його емоційна і почуттєва гострота зумовлювалися мірою виняткової обдарованості і геніальності. Звідси біль за понівечену долю народу, ненависть до пристосуванців і дурнів, безкомпромісне їх викриття. Звідси і велика трагедія великого художника, який би міг зробити значно більше, дати народові ще не один видатний твір. “Усе своє життя я мріяв зробити щось велике і незвичайно потрібне і радісне для людей. І не зробив … кращі роки і кращі сили пішли … н відчай і безвихідь, на боротьбу з дрібнотою, справжніми ворога ми українського народу і його паразитами” (запис у серпні 1942 року). Тут же митець визнає, що страждання, яких йому завдано (йдеться про “Україну в огні”) поранили душу і руйнують неймовірно. “Трагедія мого життя полягає в тому, що я виріс із своєї кінематографії. Значна громадська боротьба, де я дійсно міг би жити и творити народові добро, мені не судилася. Її роблять навколо мене довгі роки люди слабкі і немічні духом. Я позбавлений радості і гордості творчості на користь державного горіння, в атмосфері авангарду державного штату. Мене туди не допущено” [9,с.26].