Мистецтво Середньовічної Індії

             РОЗДІЛ 1 МИСТЕЦТВО РАДЖПУТСЬКОГО ПЕРІОДУ

В епоху Середньовіччя  Індія вступила в VII ст. роздробленою на низку дрібних держав, які утворилися після недовгого панування кочовиків-еф-талітів, які знищили імперію Гуптов. Епоха Гуптів стала сприйматися як золоте століття індійської культури. Проте відособлення районів і занепаду культури у феодальних центрах не сталося через розвиток портової торгівлі. У  результаті злиття знов прибулих народів з місцевим населенням виникла компактна етнічна спільність раджпутів, які зводили свої родословні до кшатрийських – Сонячної, Місячної і Вогняної династіям [7, с.43-45].                                                                                                                                            Під егідою раджпутських кланів оформилася система стійких політичних центрів – Північна Індія, Бенгалія, Декан і крайній південь (VII - XII ст.)                                                                                                                                                                                      У Раджпутський період у більшості районів Індії розвивається література на місцевих мовах.

Переклад "Махабхарати" і "Рамаяни" з санскриту на ці мови ставав етапом у розвитку їх зрілості і виразності. Так з'являється бенгальська, тамільська, маратхська, гуджаратська  література. На місцевих мовах створювалася і оригінальна література. На півдні Індії найбільш розвиненою була література тамільською мовою. У Північній Індії з'явився новий жанр героїчної поеми на мові хінді. Така поема Чанда Бардаі (1126-1196 р.р.) "Балада про Прітхвірадже", де в жанрі панегірика описана боротьба Притхвираджа Чаухана з монгольськими завойовниками [15, c. 95-99].

На санскриті в середні віки розвивалася в основному поезія, яка ставала усе більш вишуканою. Яскравим зразком цього напряму є поема "Рамачарита", написана Сандхьякаром Нандіном (1077-1119 р.р.), який жив при дворі бенгальського правителя Рамапалі.

Кожен вірш твору має подвійний  сенс: один відноситься до епічного Рами, інший - до царя Рамапалі, тим самим як би прирівнюючи їх один одного. Великої популярності набувала також поема "Гімн пастухові" бенгальця Джаядєви (друга пол. XII ст.), що оповідає про любов Крішни і Радхі, яка символізує прагнення людської душі до бога. Завдяки тісному зв'язку з фольклором, образному ладу, ця поема переступила рамки традиційної санскритської поетики і вплинула на розвиток поезії майже  усіх  новоіндійських  мов [30, c. 343-354].

Значне місце в середньовічній індійській літературі займає так звана обрамлена повість. Це жанр невеликих оповідань, пов'язаних єдиним сюжетом і героями. Вони, як правило, носять єдину назву і є збірками притчей, історій, байок, загадок з вкрапленням віршів. Багато з них фольклорного походження. Найбільш відомі "Хітопадєша" ("Добра настанова", IX- Х вв.), "Катхасарітсагара" ("Океан з потоку оповідей") поета Сомадєви, створені між 1063-1081 рр., "Сінхасанадватрінщіка" ("Тридцять дві розповіді царського трону", або "Діяння Вікрами", XI ст.) [24, c. 10-15].

Отже, література Раджпутського періоду здебільшого мала вплив ще з боку літератури стародавнього періоду. Але не дивлячись на це у середньовіччі з’являються нові жанри, більш повчального характеру. Також існує багато творів релігійного характеру.

Свята Індії, більшість яких мають релігійну основу, дають наочне уявлення про барвисте різноманіття індійської культури. У країні ще з стародавніх часів і до наших днів діє місячний календар, тому, молодий місяць і повний,  набули тут священного значення. Восени, зазвичай у кінці жовтня, в саму місячну ніч року індійці відмічають свято повного місяця. Існують свята на честь священного дерева, на честь змій [16, c.453-455]. Особливе свято – цілий місяць з січня по лютий відмічають у злиття Ганги і Ямуни. Раз в 12 років тут проходить свято, під час якого в день зародження нового місяця до гирла приходить більше 5 млн. чоловік, щоб зробити священне обмивання.

Багато свят присвячуються  якому-небудь божеству, на честь якого  виголошуються урочисті промови, співаються гімни, читаються священні тексти. Так, богиню Дурги (Недосяжну) прославляють в жовтні, богиню знань і мистецтв, мудрості і красномовства Сарасваті – ранньої весною [8, c. 40-42].

Одне з трьох центральних індуських свят – Холі – найбарвистіше свято у країні. Він відзначається в день повного місяця пхальгун (березень- квітень). Це свято весни і розквітаючої природи, присвячене Крішні. Особливо весело свято проходить на його легендарній батьківщині у Вріндавані. На перехрестях розпалюють вогнища, символізуючі очищення від злих сил, а уранці люди, і старі, і молоді, виходять на вулиці і починають поливати один одного підфарбованою водою, жінки виходять зі своєї самоти, ламаються кастові бар'єри. Після купання у священній річці люди обіймають один одного і пригощають солодощами. Згідно з легендою, Холі знаменує перемогу Крішни над дияволом на ім'я Холіка. Це було улюблене свято Крішни, героя-пастуха, що полонив своєю красою сільських дівчат [25, c. 255-234].

Інший популярний персонаж індуїських свят – герой, легендарний царевич Рама, сьоме втілення великого Вішну, що зійшов на землю заради знищення зла, персоніфікованого в образі царя демонів Равані. У березні-квітні святкується день народження Рами. Найбільш ревні шанувальники Рами покривають усе тіло татуюванням імен Рами, його коханої Сіті, його друга, мавпячого полководця Ханумана. Герою Рамі присвячені також два з трьох найбільших індуїстських свят [28, c.109-115]. Один з них (що празднується у жовтні) присвячується перемозі Рами над Раваною, добра над злом, інше свято світла (через три тижні), цього дня люди віддають вдячність знаряддям своєї праці, очищають їх, уквітчують, віддають їм почесті.

Ще одне популярне  свято - Шиваратрі, його називають ще Великою ніччю бога Шиви. Святковий  обряд його передбачає пост, повторення імені бога, спів гімнів в його честь, шанування його священного зображення – осипання листям дерева бэль-більва і екстатичні танці [13, c. 65-67].

В епоху індійського  Середньовіччя нестримно набрав популярність образ слоноголового  бога Ганеші. Це бог – устранитель перешкод, благий покровитель будь-яких починів, він став втіленням мудрості і освіченності, патроном мистецтв і літератури. Цьому богові присвячувалося багато свят. Велетенські гіпсові зображення чотирьохрукого Ганеші, що сидить на лотосі, прикрашали квітами, коштовностями, підносили йому солодощі і фрукти, а після усіх церемоній кидали у воду.

Отже, в епоху середньовіччя свята та звичаї індійського населення були дуже різноманітними та мали велике значення на розвиток суспільного життя. Кожне свято або обряд мали свій сенс і призначення.

Необхідність індуїзму в прославленні божеств викликала потребу до  будівництва грандіозних храмових комплексів. До IX ст. будували в основному або печерні храми, або храми, висічені із скелі-моноліту. Видатним зразком печерної архітектури став шиваїтський комплекс храмів острова Елефанта біля Бомбея, спорудження якого почалося в VII ст. і тривало аж до XIII ст. Двох- і триповерхові зали, висічені один над одним на глибину 40 метрів в товщі скелі, були суцільно прикрашені горельєфними, скульптурними зображеннями божеств і героїв, що майже відриваються від стін, в сміливих ракурсах і динамічних позах [11, c. 576-580].

Тип скельного монолітного  храму представлений ансамблем  Махабаліпурама (VII ст.) біля м. Мадраса і храмом Кайласанатха (725-755 р. р.) в Еллорі, недалеко від Аджанти. Храмовий комплекс Махабаліпурама був висічений цілком з величезних валунів, яким архітектори надали форми ступінчастих пірамідальних колісниць божества, - ратха, що відтворювали то образ сільської хатини, то шатра, то склепінчастої будови.

Доповнював ансамбль дев'ятиметровий багатофігурний скельний рельєф. На ньому представлений міф про сходження річки Ганг на землю до людей, після того, як гнівний Шива відпустив полонені ним струмені. Рельєф розщеплений надвоє природною впадиною, так що в період дощів по ній стікають потоки води, оживляючи усю грандіозну панораму фігур людей, тварин, духів, божеств [16, c. 142-149].

Скельний храм Кайласанатха – єдиний у своєму роді. Він присвячений владиці гір Кайласа – Шиві. Вирубування храму почалося згори. Трьох приватний храм-монумент, увінчаний ребристим куполом, включав зали, галереї, портики, пілони, рельєфні композиції і статуї. Восьмиметровий цоколь будівлі опоясали горельєфні фігури священних левів і слонів триметрової висоти. Головна горельєфна композиція цоколя представляє Шиву і Парваті, що лежать на вершині гори Кайласа, яку знизу намагається скрушити демон Равана.

З IX ст. храмові комплекси  стали зводити з тесаних каменів  і надавати їм найрізноманітніші і химерні форми [20, c. 33-38]. На півночі їх, як правило, робили овальними, розташовуючи на верхівці парасольку у вигляді лотоса.

На півдні храми будували у вигляді прямокутних пірамід. Будівлі північних і південних  районів відрізнялися також і  матеріалом (на півночі - вапняк, на півдні - піщаник, мармур, граніт). В той же час зберігалося загальне для індійських архітекторів розуміння храму як пам'ятника і уподібнення його священній горі. Існували також єдині канони культових наземних будівель, що створювалися з великих блоків тесаного каменю. Ядро індуїстського храму складало кубічне святилище з головною святинею і вежею, за святилищем йшли притвор і приміщення для тих, що моляться. Особливістю архітектурних будівель IX - XII вв. було перенасичення  скульптурних прикрас, так що самі храми стали служити як би постаментом для них [27, c. 653-660].

Найбільш досконалі  архітектурні споруди північного типу - храми Кхаджурахо (близько 954-1050) у Центральній Індії, де барельєфи переважно еротичного змісту, ілюструють трактат про мистецтво любові "Камасутра"; храми Конарака (1234- 1264 р.р.), один з яких створений у формі ступінчастої піраміди; храми Бхубанешвара в штаті Орісса, покриті від основи будівлі до даху тонким і складним скульптурним орнаментом, так що кожен камінь є досконалим ювелірним виробом.

Вершиною середньовічної архітектури  Південної Індії є "Великий храм" - Бріхадешвара в Танджурі (X ст.), присвячений Шиві. Ідею могутності Шиви архітектори утілили в 63-метровій вежі з 13-ти ярусів чіткої конусоподібної форми і у великій кількості скульптур, що покривають яруси.

Висунення скульптури на перше місце в образотворчому мистецтві пов'язане з припиненням розписів стін буддійських монастирів фресками, а також з використанням скульптури в релігійному ритуалі, що зумовило консервацію образотворчого канону [34, c. 289-291]. Проте в тамільських районах, де широко розвивалося мистецтво бронзового дрібного литва, збереглася життєвість жесту скульптурних зображень. Класичною тут стала статуетка "Танцюючий Шива", що згодом неодноразово відтворювалася з невеликими варіаціями на усьому півдні Індії.

Отже, Індія у Раджпутський період була країною, де вдало поєднувалися різні види і напрямки мистецтва. Релігія вплинула на розвиток культури, що призвело до того, що в архітектурі, літературі, живописі та різноманітних обрядах Індії чудово переплелися ті релігійні традиції, які існують там. І це зробило її не схожую на жодну іншу культуру у світі. Особливістю цього періоду є те, що на культуру ще не так впливало панування мусульманських традицій, більш яскраво ще зберігаються форми саме індійського мистецтва.