Автор работы: Пользователь скрыл имя, 26 Мая 2012 в 12:24, реферат
Медичний одяг є професійним одягом для працівників у сфері охорони здоров’я: медичних сестер, санітарів, лікарів та студентів медичних навчальних закладів. Працівники лікувально-профілактичних установ, відповідно до положень чинного санітарно-епідеміологічного та трудового законодавства України [1-3], повинні бути одягнені у спеціальний медичний одяг, який надягається на повсякденний одяг зверху, або замість останнього [1-6].
Медичний одяг є професійним одягом для працівників у сфері охорони здоров’я: медичних сестер, санітарів, лікарів та студентів медичних навчальних закладів. Працівники лікувально-профілактичних установ, відповідно до положень чинного санітарно-епідеміологічного та трудового законодавства України [1-3], повинні бути одягнені у спеціальний медичний одяг, який надягається на повсякденний одяг зверху, або замість останнього [1-6]. Медичний одяг включається до складу засобів індивідуального захисту медичного працівника від дії небезпечних та шкідливих виробничих факторів оточуючого середовища, відповідно до ГОСТ 17037-85 та ОСТ 17-935-82 ССБП [7-9]. Однак, в процесі поглиблення знань у галузі мікробіології та вірусології, розвитку наукового напряму про асептику та антисептику, відбулася трансформація вимог до медичного одягу, а також розширення та деталізація його функцій. На сьогодні медичний одяг має не лише захищати медичного працівника від дії шкідливих та небезпечних факторів виробничого середовища, а й забезпечувати одночасно захист предметів та знарядь праці від відповідних дій працюючої людини [4-6, 8].
Призначення медичного одягу не можна звести до виконання певних обмежених функцій, таких як захист лікаря та огородження пацієнта. Медичний одяг представляє собою більше ніж захист: люди в білих халатах підсвідомо викликають у хворих довіру та надають надію на допомогу та одужання. Білий халат – це своєрідна « візитна картка » лікаря, яка вербально несе в собі ознаки фізичної та духовної чистоти.
Безумовно, для успішної професійної діяльності будь-якого медичного працівника є його професійний імідж. Слід зазначити, що формування думки про професійні якості лікарів формуються у пацієнтів на основі вже складених стандартних стереотипів. Головним фактором у підтриманні іміджу успішного лікаря є його зовнішній вигляд, який формується, у першу чергу, за допомогою спеціального медичного одягу. Відтворення образу серйозного та досвідченого лікаря-професіонала відіграє важливу роль у медичній кар’єрі працівника. Медичний одяг формує так званий «лікарняний імідж» завдяки своїй традиційності та звичності, але саме цей імідж потребує корегування у відповідності до тієї групи населення, з якою лікар повсякденно стикається у своїй професійній діяльності. Індивідуальний стиль та уважне відношення до свого зовнішнього вигляду допомагає лікарю виглядати сучасно, створювати враження серйозної та охайної людини, викликати довіру та повагу у пацієнта, оскільки люди вірять лише тому, що бачать своїми очима [10].
Медичний одяг став обов’язковим атрибутом лікарів не так давно, але існує багато версій його походження. І до тепер дослідники сперечаються – хто першим запропонував одягнути цей предмет одягу, який став символом медицини. Наприклад, східна легенда гласить, що сучасна форма одягу – білий халат, шапочка, брюки та маска на обличчя були позичені з вчення Аюрведи. Саме такий образ мав ритуальний одяг атхарванов – старовинних зороастрийських цілителів. Під час лікування хворих та здійснення обрядів цілителі надягали білий одяг, який символізував чистоту, пов’язка на обличчя служила для того, щоб дихання не оскверняло священне творіння вогню. Гіппократ у своїх трудах стверджував, що «зцілителю необхідно тримати своє тіло в чистоті, мати гарний, чистий одяг, натиратися пахучими мазями, бо все це звичайно приємно для хворих». Про зовнішній вигляд медичного працівника, П. Бейлін казав: «Лікаря я визначаю по тому, який в нього халат, – чистий, чистий, випрасуваний, накрохмалений, застебнутий на всі ґудзики, отже – йому можна довіритися. Він пишається своєю професією, халат одягає, як казкова королева мантію» [10-12].
Відомо, що під час епідемій лікарі Середньовіччя для відвідування хворих чумою надягали довгі сукні, що мали особливий покрій (рис. 1.1, а). Цей спеціалізований одяг поєднував у собі забобони та розсудливі, з точки зору епідеміології, міркування. Обличчя лікаря було закрито спеціальною маскою, для того, щоб оператор не вдихав «зарази». На ніс надягався довгий дзьоб (рис.1.1, б), який наповнювався різноманітними пахощами [13-15].
Вважалося, що маска із дзьобом надавала лікарю вигляд єгипетського божества, що відлякує хворобу. Дзьоб мав також і функціональне навантаження: він мав захищати лікаря від «хвороботворного запаху». Маска мала скляні вставки, які захищали очі. Довгий, просочений воском плащ і шкіряний, або промаслений, одяг із щільної тканини були потрібні, щоб уникнути контакту із зараженими. Найчастіше одяг просочували сумішшю камфори, олії та воску. Насправді це дозволяло у якійсь мірі уникнути укусу переносника чуми – блохи, і захищало від хвороби лікаря, що передається повітряно-крапельним шляхом. Завершував костюм лікаря шкіряний капелюх, під який надягали капюшон із пелериною, що закривав стик між маскою та одягом [12-18].
Варіації костюму залежали від місцевості та фінансових можливостей лікаря. Одягнені в рукавички руки лікаря стискали два необхідних у його практиці предмета: палицю, щоб відганяти безнадійно хворих, і скальпель для розтину бубонів. У палиці містився ладан, який повинен був захищати від нечистої сили. Ще в арсеналі лікаря був поммандер – шкатулочка для ароматичних трав і речовин, що повинні були «відлякувати» чуму. Наприкінці Середньовічного періоду костюм Чумного лікаря де що змінився (рис. 1.1, в) відповідно модним уявленням того часу [12-15].
У Європі у період Середньовіччя існувала професійна та соціально-правова градація між лікарями, які отримували медичну освіту в університетах і займалися лише лікуванням внутрішніх хвороб, та хірургами, що не мали спеціальної освіти та у стан лікарів не допускалися.
Лікарі, що представляли офіційну медицину, надягали дорогі мантії, які прикрашалися дорогим камінням, їх одяг відрізнявся довжиною. По закінченні навчання в спеціалізованому закладі студент здобував диплом доктора медицини, а також, отримував золоту каблучку, плащ із чорного драпу та маленький капелюх малинового кольору. Це надавало право на лікування внутрішніх хвороб, і провадити найбільш складні операції. Хірурги у більшості були цирульниками і мали проводити відносно прості операції: видалення зубів, кровопускання тощо. В Англії у XIV сторіччі лікарі носили довгий та широкий одяг синього та блакитного кольорів з тафти та полотна, при цьому колір одягу повинен був підкреслювати відношення до професії [10, 12-15]. А в загалі в епоху Середньовіччя одяг лікаря або аптекаря нічим особливим не відрізнялася від одягу вченого, богослова або простого заможного мешканця міста. Головним при виборі одягу та тканин було прагнення підкреслити свою значимість та заможність.
Поступово на зміну довгим мантіям та коштовностям, яки були незмінними атрибутами лікаря-вченого того часу, прийшов сюртук. Але постало питання – як лікар повинен виділятися від звичайних громадян? Лікарі стали ходити до лікарні та пацієнтів в одному й тому самому сюртуку, який було забризкане брудом та кров’ю. Такий сюртук був предметом гордості та служив доказом багатого досвіду і великого попиту на свого власника [15].
Однак вже на початку XIX сторіччя погляди на професійний одяг для лікарів значно змінилися. На зміну мантіям та сюртукам прийшов зовсім інший одяг, який виконував принципово інші функції. Головними вимогами до нього стали гігієнічність та зручність. Лише у другій половині XIX сторіччя лікарський білий халат увійшов у повсякденну практику лікарів. Слово «халат» позичено з арабської («hil at» – почесна сукня). Першим у світі білий халат для лікарів та молодшого медичного персоналу запропонував лікар-педіатр Карл Андрійович Раухфус [12-15]. Цікаво, що у 1860 році лікар-гігієніст Джозеф Листер розвиває цілу здорову теорію антисептики, і саме з цього починається історія білих халатів [12,15]. Однак існує також припущення, що у постійну практику білі халати ввели німці у період франко-прусської війни 1870 року. Саме тоді халати поступово входять у використання серед лікарів та хірургів, але не завжди ще використовуються халати та маски білого кольору.
Слід зазначити, що операції на той час стали проводити в операційних залах, замість хірургічних театрів та базарних площ. Цікаво, що перші гумові рукавички були використані доктором Річардом Куком в Нью-Джерсі, як засіб гнійно-септичних ускладнень в акушерстві. У 1883-1886 роках в шпиталі Джона Хопкінса (США) військовий лікар Бладгут провів дослідження і доказав, що при використанням медичним персоналом гумових рукавичок під час проведення хірургічної операції рівень інфікування пацієнтів різко знижувався [10, 12, 15].
До другої половини ХІХ ст. хірурги не користувалися спеціальним одягом, на відміну від сестер милосердя, для яких уніформа існувала з давніх-давен. Лише під час проведення серйозних операцій хірурги надягали фартух та, іноді, нарукавники. Форма сестер милосердя асоціюється із одягом монахинь. У часи Середньовіччя всі хворі, що потребували допомоги, стаціонарно лікувалися при монастирях. Традиційний наряд сестри милосердя при монастирських лікарнях представляв собою темну довгу сукню із білим фартухом та хустину-косинку. Але у середині ХІХ ст. у одязі сестер переважав чорний колір, а хустини замінили на чепчики. На рубежі ХІХ та ХХ ст. сестри Червоного Хреста носили сукні із білими манжетами або нарукавниками, та білі шапочки. За кольором плаття (синє, коричневе, сіре) та формі накидки можна було визначити до якої общини належала сестра Милосердя (рис. 1.2, а). Інші елементи – фартух, нарукавники, нарукавна пов’язка – були для всіх ідентичні. Парадну форму із білосніжними фартухами сестри надягали рідко, тому що одяг сестер у лазаретах та лікарнях ставав сірим від крові, гною та бруду [15].
На початку ХХ ст. білі халати, шапочки та маски при виконанні хірургічних процедур стали досить поширеним явищем, але не обов’язковим. Нажаль, лише з приходом світової епідемії «Іспанського грипу» у 1918 році, яка унесла життя багатьох мільйонів людей, разом із зростаючим інтересом до антисептичної теорії Дж. Листера, хірурги почали надягати спеціальний одяг (рис. 1.2, б), марлеві маски, гумові фартухи та гумові рукавички [15]. Згодом носіння халата та шапочки стало поширеним явищем не лише серед хірургів, але й серед лікарів інших спеціальностей [12, 15, 16].
У 40-ві роки ХХ ст. прогрес у хірургічній антисептиці та науці про інфікування ран призвели до того, що хірургічні інструменти, приналежності для операцій та матеріали для перев’язок регулярно стали стерилізувати за допомогою високого тиску пара або етиленоксидом [10-17].
У 70-ті роки ХХ
ст. медичний халат має стандартну форму
(рис.1.3, а), випускається масово згідно
встановленій нормативній документації
[18-20].
У 80-ті роки ХХ ст. хірургічний одяг набуває сучасного вигляду: куртка без застібки з V-подібним оформленням горловини; змінюється відношення до довжини рукава – з’являється короткий рукав (рис. 1.3, в); нові конструктивно-декоративні елементи; стають актуальними прямі брюки та спідниці [18-20].
Медичний одяг є складовою часткою засобів індивідуального захисту медичного персоналу. Це пояснюється тим, що в умовах поширення різноманітних інфекційних захворювань, таких як ВІЛ-інфекції, гепатити, туберкульоз тощо, робота медичного персоналу стоматологічних закладів пов’язана з великим ризиком та підвищеною небезпекою зараження. Оптимально підібраний робочій одяг та додаткові предмети до нього стають ефективними засобами індивідуального захисту не лише для медичного персоналу, а й для пацієнтів лікувально-профілактичних установ.
Основні робочі функції спеціального одягу для медичного персоналу стоматологічних закладів полягають у наступному:
1) захист медичного персоналу від можливого зараження з боку пацієнта;
2) запобігання можливості інфікування пацієнта зі сторони медичного персоналу.
Таким чином, виникає необхідність у тому, щоб робочий одяг сприяв запобіганню передачі перехресної інфекції під час ведення стоматологічного прийому, перериваючи при цьому ланцюг можливої передачі інфекції при здійсненні лікувальних операцій. Отже, функції робочого одягу стоматологічного персоналу дають можливість розглядати його як своєрідний бар’єр між людським організмом та інфікуючою середою. [4-6]
За результатами аналізу літературних джерел [4-6] та діючої нормативно-технічної документації [7-9], в процесі дослідження розроблено варіант класифікації засобів індивідуального захисту працівників стоматологічного відділення, який проілюстровано на рис. 1.4.
Рис. 1.4 – Класифікація засобів індивідуального захисту