Біографія Петра Могили

Крім того, ви знаєте другий його великий  твір. В 1645 році він видав Катехизис, а роком пізніше, за два тижні  перед смертю, 26 грудня 1646 року, появився його «Великий требник».

Книга не тільки визначає наші обряди, це є своєрідна енциклопедія. Вона видана українською книжною мовою XVII ст. її не перекладено. Тому що в ній більше 1700 сторінок, великого формату, аби перекласти — потрібно багато людей.

В 1644 р. Могила написав твір “Лiθоς”, який складався з трьох розділів: в першому обговорюються тайни й обряди, в другому – церковний устав, в третьому – дві головні догматичні різниці між східною й західною церквами: походження святого Духа і верховне начальство папи. Взагалі, з оглядом на значення обрядів, Могила відрізняє єственні головні признаки від додаткових. Єственними він називає ті, що при всяких змінах форм мають лишитися непохибні.

Насамперед звернув  увагу на Софійський собор. Могила доклав чимало зусиль до відродження собору, насиваючи його “єдиною прикрасою  православного народу, головою і матір’ю усіх церков”. Водночас у Києві почалася відбудова й ряду інших церков та монастирів. Могилою була реконструйована церква святого Василія.

З особливим почуттям ставився він до руїн Десятинної церкви.

Вороги православ'я кожного випадку намагалися робити колегії всяке лихо. Вони не хотіли щоб українці були освідченнями. Так в 1640 році Могила в своім універсалі скаржився на те, що “намісник київського замку, потакуючи злобі ворогів колегії, навмисне наслав свого повновласника, який порозумівся в корчмі з деякими іншими людьми і напав на учня Гоголевського, винив його у якійсь поганій справі, а намісник без подальшого слідства катував його”. Це було зроблено з тим наміром, щоб учні, наляканні подальшим розслідуванням. Розбіглися. Ця подія була настільки важлива, що Петро Могила був приневолений їхати на сейм і просити від польського уряду провного захисту для своєї школи.

 Вже тоді Петро Могила, як  він сам писав, втратив більшу  частину свого майна. Воно пішло  н а уладження школи й церкви. Його власність і власність печерського монастиря з трудом могли приспорювати доходів на утримання колегії, тому що вони були спутошені то набігами татарськими, то межиусобицями з козаками. Отже митрополит був приневолений просити допомоги у різних братств. Крім усього всього, він дуже старався, щоб підтримати своє улюблене діло. В своїм духовнім заповіті, написаним, швидше за усе, тоді, як він чув себе близьким до смерті, він говорить: …”Вбачаючи, що упадок святої віри в українськім народі походить не з чого іншого, як з цілковитої недостачі освіти й науки, дав я обіцянку Богові моєму – все своє майно, що я дістав від батьків, і все, що не залишилось би тут з доходів, призбируваних з поручених мені святих місць, з маєтно-збурених храмів Божих, з яких залишилися сумні руїни, по чати на засновини шкіл в Києві”… Колегію він називає в заповіті своїм единственнымъ залогомъ, і, бажаючи “залишити її укоріненою в потомственні времена”, як посмертний дар відписує їй 81000 польських золотих, цілу свою бібліотеку, четверту частину свого срібла, деякі цінні речі і. На вічний спомин про себе, свій срібний митрополичий хрест і саккос.

     Визначний  політичний і культурний діяч, меценат, філософ, письменник  – таким увійшов в нашу історію  Петро Могила. Виснажений хворобою, чекаючи смертної години він складав заповіт. Звичайно ж, основне місце в ньому відводилося його улюбленому витвору – колегії, що вже за життя митрополита стала називатися Києво-Могилянською.

     Петро Могила помер  останнього дня 1646 року, встигнувши  навести лад у всіх своїх паперах, розподілити все, що мав. Це саме той випадок, коли можна сказати: людина підготувалася до смерті і поставила логічну крапку в своїх земних діянніх. Тривалий час у Київській академії щороку 31 грудня відбувалася панахида, на яку збиралося все вище духовенство міста. Академія свято берегла пам'ять про свого великого благодійника.

     Його поховали  на вказанному ним самим місці  у великій печерській церкви  біля лівого криласа. Він заповів,  щоб йому не ставили ніяких  монументів чи надгробків. Пам'ятником Петрові Могилі лишилася славетна академія.   

 

 

Висновок.

На мою думку, Петро Могила добре  розумів значення духовної культури в житті українського народу. Саме завдяки йому був зроблений значний  крок у розвитку вищої освіти на Україні. З його ім'ям пов'язане розгортання системи вищої та середньої освіти в Україні та Росії, яка не просто копіювала західноєвропейські школи, але й могла конкурувати з ними. Він став фундаментатором і творцем першого в усій Східній Європі вищого навчального закладу – Києво-Могилянської Колегії, що стала попередницею Української академії та Київського університету.

     Український народ  завжди гаряче підтримував свою  вищу школу, пов'язуючи з нею  великі сподівання у боротьбі  за незалежність. Під час визвольної війни, коли вирішувались і закріплювались у міжнародних угодах такі життєво важливі для України питання, як держава і націонільні незалежність, свобода віросповідання тощо, чільне місце серед них віджводилось Києво-Могилянській колегії. В статтях Зборівського (1649 р.) і Білоцерківського (1651 р.) договорів твердилося: “…Колегія Київська має залишитися при колишніх правах, згідно з старовинними привілеями”.¹

     Діяльність  Петра Могили відіграла значну  роль у розвитку вітчизняної  освіти, науки і культури, сприяла пробудженню свідомості українського народу, усвідомленню ним своєї гідності. Це є важливо.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЛІТЕРАТУРА:

 

 

1. Олесь Білодід  “Загадка Петра Могили  Київ, старовина.  -  1993  -  №3  -  С. 5-39
2. Історія України в особах ІХ-ХVІІ ст.  -  Вид-во Укр.,  1993.  -  396 с. (С. 255-265)
3. Грушевський М.  “З історії релігійної думки на Україні”  -  К., Освіта, 1992,  -  С. 94-102
4. Костомаров М. “Історія України в життєписах визначних її діячів”.  -  Львів, 1918,  -  493 с.  К.: Україна (репринт)  С. 193-234
5. Хижняк З.І.  “Києво-Могилянська академія”. – 2-е вид., перероб. і доп.  -  К: Вища школа, 1981  -  С. 39-53
6. Слабошницький М.  “З голосу нашої Кліо”.  -  К.: Фірма “Довіра”;  1993.  -  225 с.; С. 202-205