Гетьманат Павла Скоропадського (29 квітня 1918 – 26 грудня 1918)

Внутрішня політика.

У своїй внутрішній політиці Скоропадський відмовився від соціалістичних ідей Центральної Ради. У промисловості було ліквідовано робочий контроль на виробництві, встановлювався 12-годиний робочий день (замість 8-годинного), дозволив локаути, були обмежені демократичні права і свободи. Проводилася політика переслідувань більшовиків, представників інших лівих партій,  анархістів. Під жорстку цезуру потрапили газети, заборонялося проведення зборів, мітингів, маніфестацій.

Абсолютно протилежним до політики попередникі було ставлення  до приватної власності. Курс внутрішньої політики  Скоропадського відбивали положення «Грамоти до всього українського народу»: «Права приватної власності як фундаменту культури й цивілізації відновлюються повною мірою, всі розпорядження колишнього українського уряду, так само як і Тимчасового російського уряду скасовуються і анулюються… На фінансовому та економічному полі відновлюється повна свобода торгівлі і відкривається широкий простір приватного підприємництва і ініціативи…»

Відповідно до головного  пріоритету у внутрішній політиці –  земельного питання – у липні 1918 р. був розроблений «Проект загальних основ земельної реформи», що викликав різкий протест більшості селян і невдоволення великих землевласників. з Кінцевим завданням реформи було подрібнення великих маєтків і передача їх землі у власність хліборобів. Передбачалось, що земля передається хліборобському населенню, але в кількості не більше 25 дес. в одні руки. Поміщикам надається право продати всю землю Державному банкові для утворення земельного фонду держави. Гетьман виступав за створення в Україні широкого прошарку заможних селян-власників, які могли б взяти на себе виробництво товарного зерна та іншої сільськогосподарської продукції.

Купюра в 1000 гривень часів  гетьманату

У липні 1918 р. Рада міністрів затвердила тимчасовий закон “Про засоби боротьби з розрухою сільського господарства”. Губернським земельним комісіям надавалося право видавати обов’язкові постанови про примусове використання живого і мертвого інвентаря тих власників, які не повністю використовували його у власних господарствах, для роботи в інших господарствах, а також для перевезень, шо мали державне значення. Фактично селяни разом з кіньми та іншим реманентом віддавалися у розпорядження поміщиків, які вирощували хліб для постачання Центральних держав. За цим законом організатори страйків на польових роботах підлягали ув’язненню на строк до одного року.

Збройні сили Української  Держави. Значні зусилля Гетьман спрямував на формування війська. Планувалося створити 8 військових корпусів і 5 кінних дивізій. Загальна чисельність армії в мирний час мала становити 310 тис. осіб. Перший набір новобранців планувався на листопад 1918 р., але за наполяганням німецького командування був перенесений на березень 1919р.

В Українській Державі  крім Військового міністерства, в якому діяли Головне артилерійське, Головне інтендантське і Головне інженерне управління, було створено Генеральний штаб.

Законодавча база військового  будівництва складалась з кількох  актів, зокрема “Закону про загальний  військовий обов’язок” від 24 липня 1918 р. (строк служби у піхоті – 2 р., а  у кінноті і артилерії – 3 р.), Закону “Про політично-правове становище  службовців військового відомства” від 1 серпня 1918 р., який позбавляв їх активного і пасивного виборчого права і права входити до складу будь-яких спілок, товариств, партій, рад, комітетів та інших організацій, що мають політичний характер.

Створювалися спеціальні школи для підготовки військових спеціалістів: Військова Академія, 4 кадетські школи: 2 військових школи старшин для піхоти та по одній для кінноти, артилерії і технічної служби. Мобілізація мала розпочатися в жовтні 1918 р. Тоді ж, у жовтні, Гетьман своїм Універсалом відновив козацтво як окремий стан, але створити козацькі формування не встиг. Загальна чисельність національних військових сил не перевищувала 65 тис. багнетів і шабель.

Спочатку ініціатива створення  націального війська наштовхнулася  на протидію німецького командування. Окупантам було вигідно, отримувати від України платню за послуги  німецького та австро-угорського війська. Побоюючись опору німці спочатку роззброїли українські військові частини, що раніше перебували в розпорядженні  Центральної Ради, але потім погодилися на їх переформування гетьманським урядом.

В липні —жовтні в Києві сформовано Сердюцьку дивізію (командир — генерал В.Клименко, 5 тис. осіб), до дивізії набирали представників заможного селянства і вона вважалась опорою гетьманства, але згодом перейшла на бік Директорії.

У серпні гетьманському урядові  була передана Сіра (Сірожупанна) дивізія, утворена в Австро-Угорщині з військовополонених українців, вояків колишньої російської армії (командири — підполковник І.Перлик, згодом — генерали В.Сокира-Яхонтов і П.Василіїв-Чечель, 3,5 тис. осіб).

У серпні в Білій Церкві формується Окремий загін Січових  стрільців, під командуванням полковника Євгена Коновальця (900 осіб). У жовтні 1918 р. з російських офіцерів почалося укомплектування «Особливого корпусу», який підпорядковувався тільки Гетьман. В  листопаді у великих містах було утворено  російські добровольчі офіцерські дружини, що також мали увійти до складу української армії.

На момент антигетьманського  повстання до збройних сил Української  Держави входили: Окрема Запорізька  дивізія на Харківщині, 1-ша Козацька стрілецька (Сіра) дивізія на Чернігівщині, Запорізький кіш у містечку Козятин і Чорноморський кіш у Бердичеві, Сердюцька дивізія в Києві, Окремий загін Січових стрільців у Білій Церкві, старшинські та підстаршинські кадри 8-ми армійських корпусів і 4-х кавалерійських дивізій, охоронні сотні, добровольчі офіцерські загони. Загальна чисельність військових формувань становила близько 65 тис. осіб.

Національно-культурна  політика. До безумовних здобутків гетьманської влади слід віднести надзвичайні успіхи в галузі культурного будівництва. Серед інших успіхів в цій сфері слід відзначити наступні:

- поряд із російськими  гімназіями утворювалися українські, яких восени 1918 р. нараховувалося 150, для них було створено всі необхідні підручники українською мовою;

- був прийнятий закон  про обов’язкове вивчення української  мови і літератури, історії та  географії України;

- в усіх державних установах  та військових частинах були  створені курси українознавства;

- відкрилися нові українські  університети, 6 жовтня 1918 р. в Києві  відкрився перший Державний український університет, а 22 жовтня — другий український університет у Кам’янці-Подільському, також відкрилися Одеський політехнічний, Київський архітектурний, Київський клінічний, Київський вищий технічний, Одеський сільськогосподарський інститути тощо;

- у російськомовних університетах – Київському, Харківському, Одеському почали працювати кафедри української мови, літератури, історії та права;

- 24 листопада 1918 р. була відкрита Українська Академія наук. Особовий склад Академії Гетьман призначив своїм окремим наказом. Першими академіками стали  відомі вчені Д. Багалій, А. Кримський, В. Косинський та ін. Президентом УАН був обраний В. Вернадський;

- влітку 1918 р. утворена Українська автокефальна православна церква на чолі з митрополитом В.Липківським;

- почали діяти Українська  національна бібліотека, Національна  галерея мистецтв, Національний  оперний театр, Український історичний  музей, Державна хорова капела, Державний симфонічний оркестр,  Український національний театр під керівництвом П. Саксаганського, «Молодий театр» Л. Курбаса тощо. 

 Зовнішня політика Української Держави

Зовнішньополітичний курс Гетьманату був жорстко регламентований  умовами Берестейської мирної угоди. її дотримання було однією з умов, яку  поставило перед П.Скоропадським  німецьке командування, коли погодилося підтримати переворот.

2 червня 1918 р. Німеччина  і Австро-Угорщина офіційно визнали  владу гетьмана. Ці дві країни були головними об’єктами зовнішньополітичних зусиль уряду Української держави, але відносини України з ними суттєво відрізнялися.

Німеччина не мала з Україною спільних кордонів, а відтак і жодних територіальні претензії. Натомість у стосунках з Австро-Угорщиною існувала проблема із  західноукраїнськими землями. Восени, після перемоги революції в Австро-Угорщині, ці суперечності переросли в гострий збройний українсько-польський конфлікт.

У вересні 1918 р. гетьман здійснив свій перший і останній офіційний  закордонний візит. 4 вересня він  прибув до Берліна, де вів переговори з Кайзером. Тоді вдалося досягти низки домовленостей:

• Німеччина підтвердила свою підтримку самостійної Української держави;
• гетьманові була обіцяна допомога у формуванні нової української армії;
• Гетьман зобов’язався провести повну українізацію уряду;
• Гетьман дав згоду на проведення демократичних виборів до українського Сейму та його наступне скликання до кінця 1918 року;
• сторони обговорили українсько-польські стосунки, а також питання врегулювання українсько-російського кордону.

Візит Скоропадського жваво  й позитивно коментувала німецька преса. Він свідчив, що Україна залишається в полі дії німецької зовнішньополітичної ініціативи. Німці контролювали зовнішню політику Української держави. Влітку 1918 року вони ставили всілякі перепони спробам українських дипломатів зав’язати відносини як з країнами Антанти, так і з нейтральними державами. Та це не перешкодило Україні встановити дипломатичні відносини з країнами Центрального блоку. Розпочалися переговори з Румунією, Фінляндією, Швейцарією, Данією, Швецією тощо. Під тиском німців навіть більшовицька Росія відрядила до Києва мирну делегацію на чолі з X. Раковським. 12 червня 1918 р. сторони уклали мирну угоду, за якою між двома державами до повного завершення мирних переговорів повністю припинялися воєнні дії, відновлювалося залізничне сполучення, налагоджувався поштово-телеграфний зв’язок, визначались умови товарообміну і правила повернення українців з Росії та росіян—з України. Сторони обмінялися консульськими службами.

Уряд  Скоропадського  робив спроби встановити контакти з США, Францією і Англією. Але ці контакти виявили цілком негативне ставлення країн Антанти до Української держави. Самостійність України вважалась політичною інтригою Німеччини. Дипломатичним представникам України було оголошено, що Україна є невід’ємною частиною Росії. Лідери Антанти продемонстрували повне нерозуміння об’єктивних причин утворення самостійної Української держави, що відіграло далеко не останню роль в її падінні.

Гетьман проводив активний зовнішньополітичний курс щодо включення  до складу України українських етнічних земель, які перебували у складі більшовицької Росії, Польщі й Румунії (північних повітів Чернігівщини, західних і південно-західних повітів Воронізької й Курської губернії, Холмщини, Підлящщя , північної Бессарабії) та Криму.

Навіть за таких  жорстких умов українці досягли певних успіхів на дипломатичній ниві. Якщо в добу Центральної Ради Україну “де-юре” визнали лише держави-члени Четверного союзу, то в добу гетьманату до них додалися ще вісім: Азербайджан, Грузія, Дон, Кубань, Польща, Фінляндія, Румунія і Швейцарія. “Де-факто” було встановлено відносини ще з вісьмома державами – Бельгією, Вірменією, Голландією, Грецією, Данією, Норвегією, Персією і Швецією.

 

 

 

 

 

 

 

 

http://istoryk.in.ua/getmanat-pavla-skoropadskogo-29-kvitnya-1918-26-grudnya-1918/