Степан Андрійович Бандера

Степа́н Андрі́йович Банде́ра (* 1 січня 1909, Старий Угринів, тепер Калуського району Івано-Франківської області — † 15 жовтня1959, Мюнхен, ФРН) — видатний український політичний діяч, ідеолог і теоретик українського націоналістичного руху ХХ століття, після розколу Організації українських націоналістів голова Проводу ОУН-Б.

Степан Бандера і Ярослав Стецько були авторами Акту проголошення Української Держави 30 червня 1941 року. 5 липня 1941 року Бандеру помістили під домашній арешт, а з 15 вересня 1941 року в центральну Берлінську тюрму. З початку 1942 року по серпень 1944 року перебував у концтаборі Заксенгаузен в бункері «Целленбау». У вересні 1944 року його звільнили і запропонували участь в керівництві антирадянського озброєного руху в тилу Червоної армії, однак Бандера відхилив пропозицію і на співпрацю не погодився.

Радянський уряд уповноважив КГБ вчинити вбивство Степана Бандери в Мюнхені, ФРН. Це здійснив радянський агент Богдан Сташинський 15 жовтня 1959 року.

Точки зору на особистість Степана  Бандери вкрай полярні. На сучасному  етапі він користується великою  популярністю, головним чином, серед  жителів Західної України — після розпаду СРСР для багатьох західних українців його ім'я стало символом боротьби за незалежність України. У свою чергу, жителі Східної України, а також Польщі та Росії ставляться до нього в основному негативно, звинувачуючи у фашизмі, тероризмі, радикальному націоналізмі іколабораціонізмі. Поняття «бандерівці», похідне від його прізвища, поступово стало загальним і застосовним до всіх українських націоналістів, незалежно від їх ставлення до Бандери.

Степан Андрійович Бандера («бандера» – в перекладі сучасною мовою означає «прапор») народився 1 січня 1909 року в селі Угринів Старий Калушського повіту Галичини (зараз - Івано-Франківська область), що входив у той час в Австро-Угорську імперію, в сім'ї священика греко-католицького обряду. У сім'ї він був другою дитиною. Окрім нього в сім'ї росли три брати і три сестри. Батько мав університетську освіту – закінчив богословський факультет Львівського університету. У батька була велика бібліотека, частими гостями у домі були ділові люди, громадські діячі, інтелігенція. Серед них, наприклад, депутат австро-угорського парламенту Я. Веселовський, скульптор М. Гаврилко, підприємець П. Глодзінський, які йому доводилися дядьками. С. Бандера в автобіографії писав, що в дитячі роки він ріс в оселі батька і діда у атмосфері українського патріотизму, живих національно-культурних, політичних і суспільних інтересів. У 1918 році він пережив хвилюючі події відродження української держави. Батько брав активну участь у цих подіях, він був обраний депутатом парламенту західно-української Народної Республіки. Особливий вплив на національну самосвідомість С. Бандери справили урочистості, що проходили в січні 1919 року з нагоди возз'єднання західно-української Народної Республіки і Української Народної Республіки в єдину державу. Літом того ж року до Галичини вторглися війська Польщі, озброєні і посилені Антантою. Батькові довелося відступати у Велику Україну. Повернувся він в 1920 році. Українська Народна Республіка перестала існувати. Галичина була окупована Польщею.

Тим часом восени 1919 року Степан склав вступні іспити в  українську гімназію класичного типу у місті Стрий. Навесні 1921 року померла мати Мирослава Бандера від туберкульозу. Сам Степан з дитинства страждав ревматизмом суглобів, і цього року тривалий час лежав в лікарні. Проте у вільний від занять час він працював у господарстві діда. А починаючи з четвертого класу С. Бандера давав уроки, заробляючи кошти на власні витрати. Навчання в гімназії проходило під наглядом польських властей. Але деякі вчителі змогли вкласти в обов'язкову програму український національний зміст. Проте головне національно-патріотичне виховання гімназисти отримували в шкільних молодіжних організаціях. Разом з легальними організаціями Пласт і Сокіл, були і нелегальні гуртки, що займалися збором коштів для підтримки нелегальних українських періодичних видань, бойкотом заходів польських властей. Починаючи з четвертого класу, Бандера входив в нелегальну організацію, в її керівний орган гімназії.

У 1927 році С. Бандера успішно  склав іспити на атестат зрілості, у 1928 році вступив до Львівської Політехнічної  Школи на агрономічний відділ і до 1934 року пройшов повний курс за фахом інженера-агронома. Проте захистити диплом не встиг, оскільки був заарештований.

На території Галичини в різний час діяли різноманітні легальні, напівлегальні і нелегальні організації, що ставили собі за мету захист українських національних інтересів. У 1914 році українські емігранти з  царської Росії заснували «Союз визволення України» (СВУ), який вперше недвозначно поставив собі за мету домагатися створення незалежної української держави. У 1920 році в Празі група офіцерів заснувала «Українську військову організацію» (УВО), що поставила за мету боротьбу з польською окупацією. Незабаром на чолі УВО став колишній командувач «січових стрільців», які входили в армію УНР, досвідчений організатор і авторитетний політик Євген Коновалець. Найбільш відома акція УВО – невдалий замах на главу польської держави Пілсудського, вчинений у 1921 році. Під патронажем УВО перебували патріотичні молодіжні організації. Степан Бандера став членом УВО в 1928 році. У 1929 році у Відні українські молодіжні організації за участю УВО провели об'єднавчий конгрес, на якому і була заснована Організація українських націоналістів (ОУН), куди увійшов і Бандера. Пізніше, в 1932 році, відбулося злиття ОУН і УВО. Остання стала підрозділом ОУН.

Хоча Польща окупувала  Галичину, її влада над західними  українцями залишалася проблематичною на погляд країн Антанти. Це питання залишалося предметом обговорень західних держав, особливо Англії і Франції. Українська більшість Східної Галичини відмовлялася визнати законність польської влади над собою. Зазнали бойкоту перепис населення 1921 року, вибори у польський сейм в 1922 році. Польський уряд діяв так, ніби Східна Галичина була споконвічно польською землею. Деякі радикальні українські організації вирішили не обмежуватися бойкотом і саботажем, приступили до проведення терористичних актів. В кінці 1923 року після чергового запевнення, даного Польщею західним державам у тому, що вона гарантує Східній Галичині автономію, використання української мови нарівні з польською у державних установах, а також відкриє український університет, Рада послів погодилася на суверенітет Польщі над Східною Галичиною. Українським населенням ця звістка була сприйнята з великим розчаруванням. Біля 1930 року обстановка загострилася. У відповідь на акції непокори українського населення польський уряд приступив до широкомасштабних операцій по «пацифікації» населення, в нинішній термінології – «зачистці» території Східної Галичини.

У 1934 році у Березі Картузській  було організовано концентраційний  табір, в якому знаходилися близько 2 тис. політичних увязнених, переважно українців. Рік потому Польща відмовилася від своїх зобов'язань перед Лігою Націй по дотриманню прав національних меншин. Періодично робилися обопільні спроби пошуку згоди. Одна з них була зроблена після замаху членів ОУН в 1934 році на життя міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького, в результаті якого він був убитий. Цей акт засудили найбільша українська політична партія Українське національно-демократичне об'єднання і глава греко-католицької єпархії митрополит Андрій Шептицький. Але ці спроби не давали відчутного результату.

За участь у підготовці замаху на Перацького С. Бандера був заарештований і на початку 1936 року разом з одинадцятьма іншими обвинуваченими був засуджений Варшавським окружним судом. С. Бандера був приречений до страти. По амністії, оголошеній польським сеймом раніше і по іншому приводу, страта була замінена довічним увязненням. Утримувався він у в'язниці в умовах суворої ізоляції. Після нападу Німеччини на Польщу містечко, в якому знаходилася в'язниця, бомбардувалося. 13 вересня 1939 року, коли становище польських військ стало критичним, тюремна охорона розбіглася. С. Бандеру випустили з камери-одиночки увязнені, що звільнилися, українські націоналісти.

Опинившись на волі, С. Бандера прибув до Львова. За декілька днів до цього Львів був зайнятий Червоною Армією. Спочатку знаходитися там було відносно безпечно. Незабаром через кур'єра він отримав запрошення прибути до Кракова для узгодження подальших планів ОУН. Було потрібне також термінове лікування хвороби суглобів, що загострилася у в'язниці. Довелося нелегально переходити радянсько-німецьку демаркаційну лінію. Після нетривалого лікування, після нарад в Кракові, а потім у Відні, Бандера був делегований до Риму для переговорів з Мельником. Події розвивалися стрімко, а центральне керівництво проявляло повільність, що не влаштовувало Бандеру і його прихильників. У вересні 1939 року Бандера поставив завдання перед регіональними відділеннями створювати озброєне підпілля для боротьби з будь-ким, хто стане на шляху до незалежності України. Список розбіжностей – організаційних і політичних, які необхідно було усунути в переговорах з Мельником - був достатньо великий. Незадоволеність членів ОУН з підпілля керівництвом ОУН наближалося до критичної точки. Крім того, була підозра у зраді найближчого оточення Мельника, оскільки масові арешти в Галичині і Волині заторкнули переважно прихильників Бандери. Головна ж розбіжність була в стратегії ведення національно-визвольної боротьби.

Бандера зі своїми однодумцями  вважали за необхідне підтримувати контакти ОУН як з країнами німецької коаліції, так і з західними союзними країнами, не зближуючись ні з яким угрупуванням. Розраховувати необхідно на власні сили, оскільки в незалежності України не був зацікавлений ніхто. Фракція Мельника вважала, що ставка на власні сили не спроможна. У незалежності України західні країни не зацікавлені. Це ними було вже продемонстровано в двадцяті роки. Німеччина ж тоді визнала незалежність України. Тому необхідно робити ставку на Німеччину. Створювати озброєне підпілля не можна. Це викличе роздратування німецьких властей і репресії з їх боку, що не принесе ні політичних, ні військових дивідендів.

Відношення німецького керівництва  до ОУН було суперечливим: служба Канаріса (абвер – військова розвідка) вважала за необхідне співпрацю  з нею, нацистське партійне керівництво  на чолі з Борманом не вважало ОУН  серйозним політичним чинником, тому відкидало будь-яку співпрацю з нею. Користуючись цими суперечностями, ОУН вдалося сформувати український військовий підрозділ «Легіон українських націоналістів» чисельністю близько 600 чоловік, що складався з двох батальйонів – «Нахтігаль» і «Роланд», укомплектованих українцями переважно пробандерівської орієнтації. Якщо німці планували їх використовувати в підривних цілях, то Бандера сподівався, що вони стануть ядром української армії. У 1942 році німецьке командування розпустило легіон.

Користуючись підтримкою батальйону «Нахтігаль» 30 червня 1941 року у Львові на багатотисячному мітингу у присутності декількох німецьких генералів, але без санкції на те німецької адміністрації бандерівці проголосили «Акт відродження Української держави». Було також утворено Український уряд у складі 15 міністрів на чолі з Ярославом Стецько, найближчим соратником С. Бандери. Крім того, услід за фронтом, що швидко рухався на схід, були відправлені загони Оунівців по 7-12 чоловік, всього біля 2000 чоловік, для організації українських органів місцевого самоврядування, перехоплюючи ініціативу у німецьких окупаційних властей. Один з таких загонів очолив молодший брат Степана – Богдан, де він і загинув у 1942 чи 1943 році.

Реакція німецьких властей  на акцію бандерівців у Львові відбулась досить швидко: 5 липня в Кракові був заарештований С. Бандера. а 9-го - у Львові Я. Стецько. За ними до Німеччини вирушила дружина С. Бандери Марта з тримісячною донькою Наталкою. У Берліні, куди доставили їх для суду, С. Бандері пояснили, що німці до України прийшли не як визволителі, а як завойовники, і зажадали публічної відміни Акту відродження. Не добившись згоди, Бандеру ув'язнили спочатку у в’язницю, а потім - у концтабір Заксенхаузен (відмітимо, що у тому ж концтаборі знаходився Яків Джугашвілі), де Степан утримувався до 27 серпня (за іншими джерелами – до грудня) 1944 року. Оскільки німці вимушені були піти з України, а бандерівці воювали як з німецькими, так і радянськими військами, німецькому командуванню виявилося вигідним звільнити його. При звільненні Бандері було вчинено пропозицію про співпрацю, яку він відхилив.

Після виходу з концтабору Степану Бандері потрапити до України вже не вдалося. Центральні органи ОУН після закінчення війни знаходилися на території Західної Німеччини. На засіданні ради керівництва ОУН Бандеру обирають в бюро керівництва, в якому за ним закріплюють Закордонні частини ОУН. На конференції у 1947 році його обирають керівником всієї Організації українських націоналістів. До цього часу в Закордонних частинах виникає опозиція Бандері, яка дорікає йому в диктаторських амбіціях, а ОУН у тому, що вона перетворилася на неокомуністичну організацію . Після тривалих дискусій Бандера вирішує подати у відставку і їхати до України. Проте відставка прийнята не була. Від частини посад вдалося позбавитися. Конференції, що проводилися, в 1953 і 1955 роках за участю делегатів з України знов обирали його главою керівництва ОУН.

15 жовтня 1959 року Степан  Бандера відпустив охорону і  увійшов до під'їзду будинку, у якому він жив із сім'єю. На сходах його зустріла людина, яку Бандера вже бачив раніше у церкві. Із спеціального пістолета той вистрілив у обличчя Степану Бандері струменем розчину цианістого калію. Бандера впав, пакети з покупками покотилися вниз по сходах. Особливістю вбивства цією отрутою є повне маскування під смерть від серцевого нападу.

Вбивцею виявився агент КДБ 30-річний українець Богдан Сташинський. 20 жовтня 1959 року Степана Бандеру поховали на мюнхенському цвинтарі Вальдфрідгоф на 43 полі.

Перегляд всієї політичної діяльності Степана Бандери та її аналіз в аспекті подій останнього чвертьстоліття говорять переконливо про те, що історія визвольної боротьби українського народу в тому періоді нерозривно зв'язана з іменем Степана Бандери, який повністю заслужив собі на те, щоб зайняти місце в українському пантеоні як один із кращих войовників українського народу за волю. А надто, що й своєю геройською поставою у найкритичніших моментах революційної боротьби він може стати зразком витривалості та фізичної й моральної незламності для майбутніх поколінь

1. Баган Олесь. Націоналізм і націоналістичний рух. - Дрогобич, 1994.
2. Літопис Української Повстанської Армії. Збірник. Т. 8. - Львів, 1992.
3. Кричевський Роман. ОУН в Україні, ОУНз і ЗЧ ОУН. - Нью-Йорк - Торонто, 1962
4. Мірчук Петро. Степан Бандера, символ революційної безкомпромісовости. - Нью-Йорк - Торонто, 1981.
5. Мудрик-Мечник Степан. Революційна ОУН під проводом Степана Бандери. - Стрий, 1993.