Тарас Шевченко про російську імперіалістичну політику

Безпосереднім поштовхом до написання вірша стали розкопки археологічних пам'яток, зокрема могил, проведення яких в 30—40-х роках пожвавилось в Україні. В Шевченкові часи могили були характерною рисою українського степового ландшафту, чимало їх зустрічалося й поблизу Березані. Поет, як і інші українські письменники, вважав могили пам'ятками епохи козаччини. Вбачаючи в розкопках могил наругу над національними святинями, Шевченко протестував проти розкопок з позицій народної моралі: за нею, розривати могили — великий гріх. Могили у Шевченка не тільки типова деталь пейзажу, а й символи героїчного минулого країни. Поширений у фольклорі та творчості романтиків, образ могили — один із постійних у Шевченка. Як і в його сучасників, він має амбівалентний характер: могили — свідки слави і безслав'я, боротьби за свободу і проти пригноблення. Інше семантичне наповнення дістає образ могили в заголовному образі вірша «Розрита могила» — це узагальнений до символу образ України, пограбованої царатом.

Шевченко вперше називає винуватця і причину кризового становища України. Цю причину він бачить в історичній помилці підписаному у 1654 році у Переяславі акті приєднання України до Московської держави, що обернувся для українського народу ліквідацією його здобутків на шляху до власної держави, кріпацтвом, руїною.

Російський царат постійно проводив жорстоку колонізаторську політику. Історія знає чимало доказів цього твердження. Одним із них є загарбницька війна 1840-1845 рр. царської Росії проти народів Кавказу. Волелюбні горці не підкорялись, мужньо чинили опір самодержавству, знищили тисячі солдатів та офіцерів російської армії. Нерівною була ця багаторічна боротьба, яка закінчилась насильницьким приєднанням Кавказу до Росії. Загнуздавши горців, колонізатори люто розправилися з борцями за волю. У цій війні загинув друг Шевченка, художник Яків де-Бальмен. Його смерть дала поштовх до написання поеми, але головна причина створення «Кавказу» інша. Поет радів, що серед народів Російської імперії знайшовся хоч один, який протягом багатьох років захищав свою волю, мужньо вів боротьбу проти регулярного війська та завдавав йому поразки за поразкою. Хіба міг патріот України, який боровся проти царату, не привітати й не оспівати таку мужність, сказавши: горці, на жаль, не перемогли, та якщо об’єднаються всі народи, самодержавство впаде.

Тарас Шевченко написав «Кавказ», в якому піднімає питання про право на щастя всіх не поневолених народів.

Поема починається похмурим пейзажем гір, оповитих хмарами, засіяних горем і политих кров’ю. Цим вступом автор готує читача до розповіді про трагічні події.

У символічному образі Прометея Шевченко показав незламність, титанізм народів, а в образі неситого орла – царат, який «карає.., що день Божий довбе ребра й серце розбиває». Та народ безсмертний, тому царат «не випє живущої крові», «не скує душі живої». Поет радіє, що серце народу «знову оживає і сміється знову». Як гімн нездоланності народів звучать натхненні слова: «Не вмирає душа наша, не вмирає воля».

Треба звернуть увагу на епітет наша. Це важливо, бо ним Шевченко вперше у своїй творчості називає не лише український, а й усі поневолені народи Росії. Створюючи образ Прометея, поет не йшов сліпо за відомим грецьким міфом, а взяв звідки тільки ідею безсмертя титана. Побіжно згадавши його тривалі страждання, автор наголошує на стійкості закутого Прометея, яку не в силі здолати хижий орел. Прометей і орел – це два ворожі табори – народ і царат. Волелюбний народ не скоряється катам, і хоч самодержавство терзає його щомиті, народ прагне розкуватись, щоб розкрити свої животворні сили. Образ Прометея не тільки закликав народи до боротьби проти царату, а й виховував віру в перемогу над самодержавством.

У звертанні до Бога Шевченко ще шість разів у різних відмінках повторює епітет наша, підкреслюючи спільність долі всіх народів імперії – «правда наша п’яна спить». Царат призводить до того, що «течуть… кривавії ріки», що тяжко зароблений «хліб насущний» селянка замішує не водою, а «кривавим потом і сльозами».

Вдавшись до гіперболи й анафори, Шевченко створив градацію обурення й гніву до винуватців цього всенародного злочину. Він саркастичного глузує з царя, ставлячи його в один ряд із псами та собаками.

Зразу ж після саркастичного виразу «нашим батьшкам-царям слава!», який слід розуміти, як «ганьба царям!», поет знову вживає слово «слава!», але вже в прямому значенні. Він прославляє кавказкі сині гори та мужніх горців – «лицарів великих». Який контраст! Від сарказму – до лірики, від глузування – до пафосу. Звертаючись до всіх народів, уярмлених царатом, Шевченко закликає: «Борітеся – поборете!», бо «за вас правда». Так забриніли в поемі виразні революційні мовити.

 

 

 

 

 

ВИСНОВОК

 

В аналізі еволюції творчості Т. Шевченка існує традиція, початок якій одним з перших поклав І. Франко. У роботі, написаній в рік 100-річчя народження Т. Шевченка він писав: "Поетичну діяльність Шевченкову можна поділити на чотири періоди, досить нерівномірні один до одного. Перший від 1838 до 1843, або від його звільнення з кріпацтва до першого повороту на Україну. В другім періоді, що тягнеться до його арешту весною 1847 р., знаходимо тільки політичні поеми. Далі від національного українського становища поет переходить до соціальних питань і підіймає свій могутній голос в оборону. Так він став пророком цього народу, розриваючи немилосердно завісу політичного і національного насильства. Та несподівана катастрофа спинила його працю і навіть сховала багато його віршів від громадянства на декілька десятиліть".

Гостро критикуючи представників української еліти Т. Шевченко все ж не втрачає надії на те, що націю вдасться об’єднати в ім’я її визволення, визволення України і кожного українця. У цьому проявляється його глибока мудрість та послідовна державницька позиція.

Україна, її минуле і майбутнє стоїть в центрі політичних поглядів              Т.Шевченка. Поряд з цим значне місце в них займають і ряд інших проблем, зокрема доля всіх поневолених народів і слов’янських, зокрема. У багатьо’х поезіях він з теплотою згадує чеських і словацьких "будителів", що поклали початок демократичного слов’янофільства. Для поета близькою є ідея того, що в майбутньому "зіллються слов’янські ріки" в одне море, але при цьому він твердо стоїть на позиції тог, що "в своїй хаті своя правда, і сила, і воля".   Тарас Шевченко — поет, що зробив для відродження і становлення сучасної української нації чи не більше за будь-якого українського політичного діяча чи теоретика політики, відродив у ній національну самоповагу та прагнення до самостійного державно-політичного існування, поставив боротьбу за відродження держави із становища мрії в стан надії, сподівання і, врешті, активної діяльності.

Т. Шевченко творив міф своєї України, а його нащадки — творили "міф Шевченка", без якого історична доля української нації була б інша. "Шевченко — борець за соціальне визволення", "Шевченко — борець за українську державу", "Шевченко — борець за дружбу всіх народів і слов’янських зокрема" — це міфогеми, які не протистоять одна одній, а розкривають різні сторони спадщини великого поета. Тільки їх розгляд у взаємодії та взаємодоповнення дозволяє в повній мірі зрозуміти, те, що Т. Шевченко хотів сказати, історії, світу та своїм землякам "і мертвим, і живим і не народженим".

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Губернський Л.В., Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Культура. Ідеологія. Особистість: Методолого-світоглядний аналіз / Київський національний ун-т ім. Т.Г.Шевченка. – К.: Знання України, 2002. – 580с.

2. Дорошенко Д.І. Нарис історії України / Передмова І. О. Денисюка. – Львів: Світ, 1991. – 576с.

3. Енциклопедія українознавства. під ред. проф. Кубійовича В., -- Львів. – Т. 3. -- 1994. – С. 960-1204.

4. Костомаров М. І. Закон Божий (Книга буття українського народу). – К., 1991. – 38с.

5. Копиленко О.Л. Політико-правові ідеї Т.Шевченко та І.Франка в сучасній ідеологічній боротьбі / Від ред. Б.М.Бабій. - Акад наук Укр. РСР – К.: Наук. думка, 1990. – 116с.

6. Політологія: історія та методологія / Андрущенко В. П., Антоненко В. Г., Ануфрієв Л. О. та ін.; За ред. Ф. М. Кирилюка. – К.: Здоров’я, 2000. – 632 с.

7. Політологія. Підручник. / За ред. Панова М.І., Герасіної Л.М. та ін. – К.: Видавничий дім «Ін Юре», 2005. – 520с.