Характеристика творчої діяльності М. Костомарова

Вступ

 

Актуальність дослідження. Утвердження незалежності України, становлення громадянського суспільства, формування його ідеології відбувається в умовах бурхливого зростання інтересу до історичного минулого нашого народу. Виникає закономірність того, що до активного політичного життя суспільність може бути готовою завдяки знанням історії, культури, усвідомленню ролі своїх провідників та діянь певної історичної постаті. Зазначене ставить перед історичною наукою завдання тісно зв’язати минуле з сучасним, відтворити шляхи еволюції історичних явищ, показати історіографічний процес в Україні як невід’ємну частину світового розвитку історіографії.

До блискучої плеяди подвижників української культури і науки, провідних ідеологів і лідерів національно-культурного відродження, революційних змагань 1917 – 1920-х рр. належить перший президент УНР Михайло Грушевський.

З ім’ям М.Грушевського пов’язані знаменні події в історії української науки, культури, національно-державного відродження України. Він є видатним українським істориком, провідним організатором академічно-наукoвого життя, відомим суспільно-політичним діячем українського відродження ХХ ст.

Діяльність і творчість Михайла Сергійовича створили цілу епоху в інтелектуальному, науковому, національно-культурному і державному розвитку нової України і орієнтують нас у майбутнє. Як творець всебічної багатотомної “Історії України-Руси”, непересічний організатор науки М.Грушевський вимагає грунтовного наукового вивчення.

Актуальність дослідження визначається важливістю оцінок тенденцій, перспектив, вивчення життя М.Грушевського, його наукової спадщини.

Вивчення і узагальнення масиву джерел, літератури про М.Грушевського, українську історичну науку на зламі ХІХ – ХХ ст. диктується незадовільним станом процесу дослідження зазначеної теми. Аналіз існуючої історіографічної ситуації, наявність праць, в яких досліджуються окремі питання розвитку тогочасної історичної науки представниками різних наукових напрямків, викликали необхідність подальшої, більш поглибленої розробки й удосконалення науково-дослідницької практики. Такий підхід обумовлений сучасним станом української історичної науки.

Мета дослідженняполягає у вивченні наукової спадщини М.Грушевського.

 

 

 

 

 

                                                    -3-

Розділ 1

 

Характеристика творчої діяльності М. Костомарова

 

Спадщина Костомарова вражає багатогранністю духовних обширів і діяльності. Тому є цілком логічним, що історіографія про Костомарова налічує сотні бібліографічних позицій і вирізняється жанровим та видовим розмаїттям, а також широким проблемно-тематичним спектром, змістовим наповненням і багатством підходів. У найзагальнішому плані її хронологічно можна розподілити на п'ять періодів:

1) прижиттєва історіографія (кінець 30-х років — 1885 р.);

2) дореволюційна історіографія (1885-1917 рр.);

3) історіографія доби  визвольних змагань і національного  відродження (1917-1930 рр.);

4) радянська та українська  зарубіжна історіографія (30-80-ті  роки) з перспективи двох науково-історичних  процесів — в СРСР та в  еміграції й діаспорі, які вирізняються тотальною ідеологічною конфронтацією;

5) сучасна історіографія (90-ті роки XX ст. - початок XXI ст.)

Оцінки і тлумачення праць Костомарова протягом першого періоду переважно визначалися спрямованістю його наукових дискусій, зокрема з прибічниками державно-юридичного напряму в російській історіографії, слов'янофілами і норманістами, українськими істориками-романтиками       (Г. Карпов, М. Погодін, С. Соловйов, П. Куліш, М. Максимович,                      І. Срезневський та ін.). Отож діапазон оцінок і тлумачень творчої діяльності Костомарова був досить широким, вирізнявся унітарно-прагматичною спрямованістю, суперечливістю і здебільшого відображав ті чи інші погляди його опонентів.   

          Другий період історіографії  про Костомарова характеризується диференціацією оцінок та інтерпретацій його наукового доробку. Частина вчених досить гостро критикували з позитивістських позицій народницько-романтичні пріоритети історика. Деякі науковці народницького напряму вказували на видатну роль Костомарова у становленні української академічної історіографії й національному відродженні України                    (В. Ключевський, О. Маркевич, В. Антонович, М. Драгоманов та ін.).

Протягом третього періоду, з появою та поширенням державницького напряму в українській історіографії акценти в оцінці спадщини Костомарова

та його ролі в історії національної науки істотно змінилися.

Представники цього напряму, передусім Д. Дорошенко, наголошували на провідних ідеях у творчості вченого: республіканський демократизм, панславізм та український месіанізм. Вони позитивно оцінювали думку Костомарова щодо переходу князівської доби через литовсько-польську в козацькі часи, що тлумачився вченим як доказ безперервності українського історичного процесу.

                                               -4-

Водночас історики-державники здебільшого ігнорували або сприймали скептично чи навіть негативно погляди Костомарова щодо федеративних засад майбутньої слов'янської державної організації,

панславізму, ролі народних мас в історичному процесі тощо.

Протягом цього періоду друкуються матеріали і дослідження про Кирило-Мефодіївське товариство (В. Міяковський, В. Семевський), що розкривають особистість Костомарова як громадсько-політичного діяча; з ініціативи М. Грушевського видаються збірники його науково-публіцистичних, полемічних та етнографічних праць, публікуються спеціальні студії, присвячені окремим напрямам діяльності та певним сегментам творчої спадщини Костомарова, зокрема археографічної .

Четвертий період історіографії про Костомарова, що розпочався з 30-х років XX ст., характеризується наявністю двох напрямів у вивченні життя і творчості вченого — радянської та еміграційної. Більш позитивна оцінка діяльності Костомарова як історика та кирило-мефодіївця міститься у працях окремих представників російської історіографії (П. Зайончковського, А. Станіславської). У середині 60-х — на початку 70-х років в українській історіографії набирає сили поміркована та обмежена, але позитивна тенденція оцінки праць Костомарова, яка спричинилася до спроби часткової переоцінки його ролі в історичній науці. Тоді були опубліковані монографія П. Попова, присвячена етнографічним студіям Костомарова, статті Р. Іванової, Ф. Кислого, І. Пільгука, Ю. Пінчука, В. Сарбея, Є.Шабліовського та інших, в яких позитивно оцінювалася громадська та наукова діяльність і твори Костомарова. У 1972 р. за вельми складних обставин було захищено кандидатську дисертацію Ю. Пінчука «М. І. Костомаров як історик України».

Утім, спроби реабілітувати Костомарова, що мали місце в УРСР наприкінці 60-х - на початку 70-х років XX ст., було брутально обірвано. Відтак повноцінне вивчення наукового доробку вченого стало неможливим, хоча в 1984 р. вийшла друком монографія Ю. Пінчука про історичні погляди Костомарова, яку позитивно оцінили вчені діаспори. У контексті української зарубіжної історіографії до кінця 60-х років XX ст. творча спадщина Костомарова розглядалася переважно з позицій державницького напряму української історіографії. Російські еміграційні історики (Г. Вернадський,    А. Мазур) висвітлювали постать Костомарова в межах синтетичних історіографічних оглядів, зокрема вказували на його внесок в історичну науку. З-поміж інших студій, виконаних на еміграції та в діаспорі, слід звернути увагу на докторську дисертацію Д. Папазяна «Микола Костомаров; російський історик, український націоналіст, слов'янський федераліст», захищену в 1966 р. у Мічиганському університеті.

П'ятий, сучасний період історіографії про Костомарова розпочався на початку 90-х років XX ст. кардинальним поворотом у вивченні наукової спадщини вченого, що був зумовлений як потребами національно-державного відродження України, так і необхідністю всебічного вивчення його життєвого

 

                                               -5-

і творчого шляху. У пострадянську добу розгорнувся активний процес дослідження творчого доробку та інтелектуальної біографії Костомарова, зокрема, у монографіях Ю. Пінчука та Я. Козачка, розвідках В. Замлинського, А. Іванка, І В. Сарбея, В. Смілянської, В. Ульяновського, в англомовному життєписі вченого, створеному українсько-канадським істориком Томасом Приймаком та розвідці Девіда Сондерса, роботах багатьох інших дослідників. Інтенсивно вивчається суспільно-політична, публіцистична, літературна, епістолярна, археографічна та інші складові творчої спадщини Костомарова.

Серед опрацьованих М. Костомаровим вирізняється тема історії козацтва, зокрема українського. Велику увагу він приділив процесу формування козацтва, його складу, козацьким рухам, з'ясуванню причин їх виникнення тощо. Оригінальність поглядів історика на козацтво та його історичну роль полягала в тому, що він не вважав козацьку вольницю негативним явищем у становленні національної державності, наголошуючи на притаманних козацтву традиціях народної демократії, які мали позитивний вплив на тогочасне суспільство. Водночас він простежив виникнення і розвиток ядра вільного козацтва Запорозької Січі, основу якої становив «народний елемент», докладно висвітлив історію цього феномена, увів до наукового вжитку термін «християнська козацька республіка».

Знаковою є громадсько-політична діяльність Миколи Костомарова, в якій він дотримувався ідеалів християнської історіософії в поєднанні з канонами пізньопросвітницького раціоналізму, зокрема ідей справедливості, свободи та рівності. Вони знайшли яскраве відображення у написаній ним під час перебування в таємному Кирило-Мефодіївському товаристві у Києві      (1845-1847) праці «Закон Божий» (інша назва «Книга буття українського народу»). У цьому творі, що увійшов до анналів української історичної та суспільно-політичної думки, широко представлено палітру нашої минувшини, проаналізовано тенденції розвитку України, її народу та державності на підвалинах етнонаціональної самобутності, але не винятковості, що свідчить про загальнолюдське розуміння історичного процесу, шанобливе ставлення до досвіду інших культур і народів.

Наразі слід наголосити, що як діяч Кирило-Мефодіївського товариства М. Костомаров виступав за створення панслов'янського союзу на добровільних і рівноправних засадах на зразок давньогрецьких полісів.

 

                                              

 

 

 

 

 

 

 

                                                   -6-

Розділ 2

 

Біографія Миколи Костомарова 

Народився Микола Іванович Костомаров 4 травня 1817 р. у слободі Юрасівка Острогозького повіту Воронезької губернії. Однак у метричному свідоцтві М. Костомарова, нещодавно введеному до наукового вжитку, наводиться інша дата - 5 травня 1817 р. Родина Миколи Костомарова була мішаною за становим походженням. Це справило значний вплив на долю майбутнього історика, зокрема на формування його поглядів, так само як і місце народження, де, за висловом Костомарова, великоруська і малоруська народності сходяться між собою рубежами. Тож світорозуміння й погляди видатного вченого формувалися на межі двох етнокультурних традицій — російської та української. Його батько Іван Петрович Костомаров був місцевим дворянином-поміщиком, нащадком козаків-переселенців; замолоду він служив у російській імператорській армії, вийшов у відставку в чині капітана. Мати - Тетяна Петрівна Костомарова (дівоче прізвище Мильникова) — дочка селянина Петра Мильникова, українця за походженням, колишня кріпачка. До 1812 р. вона навчалася в одному з московських пансіонів, куди її влаштував майбутній чоловік. Батьки обвінчалися після народження М. Костомарова, якого І. П. Костомаров збирався, але не встиг усиновити, оскільки трагічно загинув у 1828 р. Микола, народжений до шлюбу, залишався у кріпосній залежності до 1832 р., коли завдяки неймовірним зусиллям і матеріальним жертвам матері отримав бажану волю. Однак перебування у статусі незаконнонародженого, наполовину кріпак, залишило тяжкий психологічний слід у свідомості юного М. Костомарова.

У дитячі роки закладаються його перші інтелектуальні підвалини світогляду майбутнього історика. Зокрема, батько, палкий прихильник європейських авторів-просвітників XVIII ст., особливо Вольтера, намагався прищепити сину вільнолюбні ідеї і дати йому пристойну освіту. З цією метою десятилітнього Миколу віддали у московський приватний пансіон. Пізніше мати, овдовівши, змушена була перевести сина до приватного пансіону у Воронежі, звідки він перейшов у передостанній клас місцевої гімназії. Закінчивши гімназію у 1833 р., М. Костомаров вступив на словесний факультет Харківського університету. Вже перші роки університетських студій виявили блискучі здібності юнака в царині гуманітарних наук і красного письменства. Він багато працював, захоплювався стародавньою літературою і мистецтвом, популярними творами того часу, опановував класичні мови. Особливо помітний вплив справили на нього лекції професора грецької літератури А. Валицького і професора загальної історії, гегельянця М. Луніна.

 

 

                                                         -7-