Аналіз аграрної політики Б. Хмельницького

На роль, яку відігравала старшина в усьому феодальному землеволодінні, вказує кількісне порівняння гетьманських і полковницьких надань окремим  групам власників: монастирі одержали понад 80 маєтків, шляхта — майже 50, старшина — біля 20. Магнатсько-шляхетське землеволодіння збереглося на території західноукраїнських земель.

В цілому варто зазначити, що національно-визвольна війна  українського народу під проводом Б.Хмельницького  внесла кардинальні зміни в аграрні  відносини. Було ліквідовано велике магнатське землеволодіння на більшій території сучасної У країни, знищено панщину. Оформилася і домінувала індивідуально-приватна козацько-селянська власність на землю. Були створені умови для прискореного розвитку аграрних відносин. Проте у складі феодально-кріпосницької Російської імперії економічний розвиток Української держави був позбавлений цих перспектив.

Зміни у поземельних  відносинах наступили, коли Гетьманщина  і Слобідська Україна остаточно  ввійшли у склад Російської держави, а їх автономія ліквідувалась.

У другій половині XVII і особливо у XVIII ст. зростало старшинське землеволодіння. Цьому сприяла політика гетьманського уряду і російських царів. Старшинське землеволодіння поділялося на спадкове і рангове. Останнє надавалося за службу гетьманові чи цареві згідно з рангом.

Великими землевласниками  були миргородські, чернігівські, ніжинські  полковники, посади яких ставали спадковими. Чималі маєтності були у родин Кочубеїв, Золотаренків, Маркевичів та ін.   Згодом відмінність між спадковим і тимчасовим землеволодінням зникла. Гетьмани України (І.Мазепа, І.Скоропадський, К.Розумовський) також володіли величезними земельними площами і маєтками.

Із занепадом автономії  в Україні збільшується російська  дворянська земельна власність. Вже у другій половині XVII ст. на Слобожанщині поселяються російські дворяни, духовенство та ін. Після Полтавської катастрофи маєтності російських вельмож в Україні збільшуються. Великі земельні наділи отримали члени Малоросійської колегії та «Правління гетьманського уряду». Після ліквідації Гетьманату значні рангові володіння перейшли до рук російських можновладців. Після зруйнування Запорозької Січі їхні землі були передані російським дворянам. Ще раніше почалася, а після ліквідації Запорозької Січі посилилася колонізація півдня України іноземцями: греками, татарами, сербами, болгарами. Найбільшим був наплив німецьких колоністів.

Становище селянства  України поступово погіршувалося, а у 80-х роках XVIII ст. було повторно введене кріпосне право. Вчорашні козаки переводилися, як правило, у ранг державних селян. Козацька старшина отримала або викупила дворянські звання та привілеї, поступово втрачала національний український характер. Отже, земельні відносини ІІ половини XVII—XVIII ст. розвивалися під визначальним впливом економіки Росії. Знищувалось землеволодіння селян, вони перетворювалися на кріпаків. Козацька старшина добилася зрівняння з російським дворянством і поступово денаціоналізувалася. Визначний історик сучасності Михайло Брайчевський вважає, що приєднання України до Росії зумовило «реставрацію феодалізму, причому в його найжорстокішій, найбрутальнішій, напівазіатській формі».

 

 

2. МАНУФАКТУРНИЙ ПЕРІОД УКРАЇНСЬКОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ

 

 

Економіка українських  земель впродовж ХVІ-ХVПІ ст. залишалася аграрно-ремісничою. Промисловість, виражена в основному ремеслами та промислами, була слаборозвиненою. У XVI ст. з'являються складніші виробництва мануфактурного типу, яких, однак, було небагато. Їх виникнення та розвиток були пов'язані із становленням індустріальних суспільств у Західній Європі, формуванням національного ринку.

Міста. Важливу роль у господарському житті України XVI-XVIII ст. відігравали міста, які були центрами товарного виробництва й обміну. Міста були носіями суспільно-економічного прогресу. У даний період зростає значення старих міст України, відбудованих після монголо-татарської навали. Процеси прискореної урбанізації проявилися спочатку на Заході — в Червоній Русі, на Волині. Так, у Червоній Русі число міст за період з 1500 до 1648 рр. зросло в 2,5 раза. Всього міст тут у 1648 р. нараховувалось 253.

Значна частина міст України виникла у другій половині XVI ст., коли відбувалася колонізація та заселення Наддніпрянщини і з'явилася потреба у зміцненні кордону перед татарськими нападниками. Більшість міст та містечок виросли на південних окраїнах заселеної території, на краю «дикого поля» — на Брацлавщині, Уманьщині, Полтавщині. Часто у створенні міст ініціатива належала польським магнатам, але будували і проживали у містах переважно українці. У 40-их роках XVII ст. в Україні було майже тисяча міст і містечок. Більшість з них були невеликими, число їх мешканців становило від 600 до 3 тис. чоловік. Найбільшими були Львів (більше 20 тис. жителів), Кам'янець-Подільський, Умань, Біла Церква, Острог, Меджибіж (кожне з них налічувало майже 10 тис. мешканців), а також Луцьк, Кременець, Перемишль, Самбір, Житомир, Ярослав та ін. Важливішу роль починає відігравати Київ.

Прискореному розвитку міст України сприяло самоврядування, прийняте у відповідності з магдебурзьким правом і яке отримали чимало міст.

Специфічною рисою українських  міст був їх багато в чому аграрний характер. У 1646 р. міста і містечка ділилися на 2 головні типи — міста із землеробським характером господарства і міста із розвинутим ремеслом і торгівлею. Але сільське господарство не було головним заняттям міського населення.

Ремесло. Виробничу основу більшості міст складало ремесло — дрібне ручне виробництво промислових товарів. Міський ремісник мав свої знаряддя праці, самостійно вів власне господарство, що базувалося на особистій праці з метою не одержання прибутків, а добуванням засобів для існування. Міське ремесло, на відміну від сільського, мало професійний характер. До провідних галузей ремісничого виробництва в Україні належали ковальське, шевське, кравецьке, а також деревообробні та харчові ремесла. В середині цих галузей поглиблювалася спеціалізація ремісників за вужчими спеціальностями. Так, у харчовій галузі були: різники, м'ясники, сальники, ковбасники; мельники, мірошники, крупники, гречаники; олійники, маслянники; пекарі, перепічники; хлібники, калачники, пирожники, сластьоники; пивовари, солодовники, винники, бражники, медівники та ін. На думку дослідників, у містах України першої половини XVI ст. існувало майже 120 ремісничих спеціальностей.

Цехи. Для міського ремесла України тривалий час була характерна цехова організація — об'єднання ремісників однієї чи ряду професій в межах міста у спілки — цехи. Поява цехів в Україні пов'язана із поширенням тут магдебурзького права. Певна річ, мало місце і запозичення елементів цехової організації в Західній Європі.

Наявність цехів в  українських містах вперши документально засвідчено у кінці XIV ст. Саме у цей час було даровано цехові права ремісничим об'єднанням Львова та Перемишля. Перша половина XVI ст. ознаменувалася створенням цехових організацій в більшості великих міст України. У першій половині XVII ст. кількість цехів у Львові досягла вже ЗО, вони об'єднували більше 500 майстрів 133 спеціальностей.

У тих містах, де ремесло  було менше розвинутим, існували цехи споріднених і навіть неспоріднених спеціальностей. Іноді, коли місто було невеликим, тут існував всього один цех, що об'єднував усіх ремісників. Крім цехового, в українських містах існувало й позацехове ремесло.

Мануфактури. Початок мануфактурного періоду промисловості в Україні датується по-різному. Початкові форми мануфактури, на думку більшості істориків, виникли ще в першій половині XVI ст. Основою появи мануфактур були селянські та міські промисли і ремесла. Саме сільські та міські промисли, де не було цехових обмежень, виявилися найпридатнішими для технічних нововведень, нових форм організації виробництва і праці. Технічною передумовою для створення мануфактур було широке використання водяного колеса, що забезпечувало перехід від дрібного ручного виробництва до великого механізованого. Водяні млини механізували виробничі процеси не лише у борошномельній галузі промисловості, а й використовувались у текстильній, деревообробній, металообробній та інших гаоузях. Найкраще розвивалися борошномельні мануфактури, яким служили не лише водяні, а й вітряні млини. У 1640 р., в маєтках Яреми Вишневецького було 476 млинів. У Гетьманській державі на будівництво та використання млинів видавалися спеціальні універсали, а їхніми власниками чи орендарями були шляхта. старшина, козаки та селяни.

Успішно розвивалося ґуральництво, броварництво та медоваріння, які мали добру сировинну базу в Україні і приносили великі прибутки своїм власникам. Ґуральні та пивоварні були в кожному фільварку, маєтку, в кожному селі України.

Розвивалося металургійне виробництво, найпоширенішою формою якого  була рудня. Рудні складалися з млина, димарні, де з руди плавилося залізо, і кузні. В кінці XVIII ст. з'явилися перші доменні мануфактури, на яких спочатку виплавляли чавун, а потім сталь.

У першій половині XVI ст. в Україні почали виробляти папір. Найбільше папірень було у Східній Галичині, основним центром українського паперового виробництва вона залишалася впродовж ХVП-ХVШ ст. Папірні були в основному власністю поміщиків, монастирів і козацької старшини. У XVI ст. здобутки у паперовій промисловості України дозволили відкрити  добу книгодрукування, яке також здійснювалося у друкарнях мануфактурного типу.

У Слобідській та Лівобережній Україні успішно розвивалося  селітряне виробництво, зосереджене в басейнах рік Псла, Ворскли, Орелі, нижнього Дніпра та Бугу, в районі Чугуєва та Путивля. Ще до Хмельниччини в Україні існувало 20 селітроварень, які були монополією держави. Наприкінці XVIII ст. лише на Слобожанщині було 500 селітряних мануфактур.

В Україні у ХVІ-ХVПІ ст. існувало багато інших видів мануфактур. Серед них успішно розвивалися гути (виробництво скла), буди (виробництво поташу), солеварні, пороховні. До мануфактур належали підприємства з виробництва гармат і дзвонів, карбування монет, текстильні, суднобудівні та інші підприємства.

Мануфактури являли собою  відносно великі підприємства, на яких частково застосовувалася механізована праця, хоча ручна праця все ж  домінувала. На мануфактурах існував  поділ праці, використовувалася наймана праця. Мануфактурне виробництво було в основному товарним і ринковим. З виникненням мануфактур укрупнювалося виробництво.

У другій половині XVIII ст. в Україні було майже 40 централізованих мануфактур, які виникли в текстильній галузі і які можна вважати зародками великого капіталістичного виробництва, їх виникнення було тісно пов'язане з військово-господарськими потребами держави. Подібні мануфактури з'явилися в інших галузях промисловості. В цілому, XVIII ст. — період розквіту мануфактурного виробництва в Україні.

 

 

3. ВНУТРІШНЯ І ЗОВНІШНЯ ТОРГІВЛЯ. ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО РИНКУ

 

 

Упродовж ХVІ-ХVПІ ст. в Україні відбувалося формування і становлення національного ринку. Незважаючи на те, що українські землі перебували у складі різних держав, торгівля, обмін між різними поселеннями і регіонами поступово зростали. Свідченням цього була поява базарів, торгів та ярмарок, а також постійної (стаціонарної) торгівлі.

Ріст обсягів виробництва, як сільськогосподарського, так і  ремісничого, зумовив появу базарів і торгів. Вони проводилися раз або двічі на тиждень у визначені, як правило, святкові дні. Право на влаштування торгів і базарів надавалося містам і містечкам спеціальними привілеями. Торги відрізнялися від базарів тим, що на них продавались товари певного виду. Асортимент товарів свідчив про господарську спеціалізацію окремих регіонів. Міські власті здійснювали контроль за торгівлею і за якістю продукції, здавали в оренду міри і ваги, які були їхньою власністю.

Ярмарки (дослівно — щорічний ринок) — регулярний торг широкого    значення; базар, регулярно, періодично організовуваний в традиційно визначеному місці; сезонне розпродування товару одного чи кількох видів. Ярмарки — це основні центри формування національного ринку, основна ознака складання внутрішнього ринку. Торги і базари з'єднували в основному виробників і споживачів міста і села. Ярмарки, на відміну від них, зв'язували між собою різні регіони України.

Павло Алепський, арабський мандрівник, який побував в Україні у 1654-1656 рр., писав: «У козацькій країні ярмарки відбуваються безперервно, від початку до кінця року, кожного свята, кожної пори року буває ярмарок в тому чи іншому місті». За його словами, найбільший ярмарок був у Печорському монастирі. Поступово склалася певна періодичність ярмарків, вони проходили у різних містах впродовж року. На ярмарках не тільки торгували, а й укладали угоди на виробництво окремих товарів.

Ярмарки спочатку були універсальними, згодом посилювалася їх спеціалізація. Так, відомо, що на ярмарках Тернополя і Бродів торгували кіньми, у Станіславі та Чернівцях — полотном і худобою.

Ярмаркова торгівля, часті  переїзди купців з одного міста в  інше, — пожвавлювали взаємообмін між різними регіонами України, торговельні шляхи з'єднували найвіддаленіші території. Внутрішній ринок України поступово набував загальнонаціонального характеру.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВОК

 

 

Аналіз аграрної політики Б. Хмельницького дозволяє зробити висновок, що, незважаючи на певні внутрішні суперечності, вона в цілому визначалася

гнучкістю, цілеспрямованістю  і носила прогресивний характер. Гетьман  добивався зміцнення державно–феодальної  і козацької власності на землю, сприяв росту монастирського землеволодіння. Розуміючи необхідність союзу

з селянством, він визнав за ним право на особисту свободу, спадкове користування землею і вступ до козацтва. Не будучи противником шляхетського землеволодіння, Б. Хмельницький не поспішав, однак, відновлювати його на козацькій території, не йшов назустріч домаганням частини старшини заволодіти маєтками вигнаних польських і українських феодалів. 

Отже, у результаті Національно-визвольної революції українського народу середини XVII ст. на більшій частині території України були створені сприятливі передумови для розвитку мануфактурного виробництва і формування ринку найманої праці, становлення фермерського господарства та національного ринку. Однак на заваді реалізації згаданих можливостей стали Московська держава і Річ Посполита, які спрямували свої зусилля на ліквідацію Української держави, перетворення її в колонію.

 

http://uareferats.com/index.php/referat/download/4607

http://ukrref.com.ua/?id=MTA4NTA%3D

http://www.ukrreferat.com/index.php?referat=36183&pg=3

http://www.history.vn.ua/article1/dqpkv.html