Архітектура та будівництво середньовічної Європи

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

Запорізький національний технічний університет

 

 

 

Кафедра Українознавства

з. к. 3.06.12.6.001

 

 

 

 

Контрольна робота № 13

Архітектура та будівництво середньовічної Європи

 

 

 

 

 

 

 

 

Роботу виконав:       студент групи ЮТз 612

Тришкін О. П.

 

Роботу перевірив:      професор

Шаповалов Г. І.

 

 

 

м. Запоріжжя 2013 р.

Зміст:

 

 

Особливості середньовічної культури Західної Європи

 

Культура середньовіччя охоплює більш ніж дванадцяти віковий відрізок важкого шляху.  У цю епоху були істотно розсунуті  обрії середньовічної  культури, утворилися життєздатні нації і держави, склалися сучасні мови, були створені шедеври світової культури, досягнуті значні економічні і культурні успіхи.

Занепад і варварство, у який занурювався світ наприкінці V-VII ст.  у результаті завоювань і війн, що не припинялися, протиставлялись не тільки досягненням римської цивілізації, але і духовного життя Візантії, що не пережила настільки трагічного перелому при переході від античності до середньовіччя.  Але саме в період раннього середньовіччя вирішувалися кардинальні задачі, що визначили майбутнє.  Саме раннє середньовіччя, що не дало досягнень, порівняних із висотами античної культури або зрілого середньовіччя, поклало початок власне європейської культурної історії, що виростила на спадщині Римської імперії, що розпадалася, породженого нею християнства, і з іншого боку - племінних, народних культур варварів.

Ще в пізній античності християнство стало тією об'єднуючою оболонкою, що змогла вмістити самі різні погляди, уявлення і настрої.  По суті, християнство часу переходу від античності до середньовіччя було дуже сприйнятливою формою, що відповідає потребам масової свідомості епохи.  Це було однієї з найважливіших причин його поступового посилення, поглинання їм інших ідеологічних і культурних явищ і з'єднання їх у відносно уніфіковану структуру.  Середньовічна культура формувалася в регіоні, де ще нещодавно знаходився центр потужної римської цивілізації, що не могла зникнути історично одно моментно, у той час, коли ще продовжували існувати соціальні відношення й інститути, культура, породжені нею, були живі люди, вигодувані нею.

Навіть у найважчий для Західної Європи час не припинилася римська  шкільна традиція.  Середньовіччя сприйняло такий найважливіший її елемент, як система семи вільних мистецтв, що ділилася на два рівні: нижній - що включав в себе діалектику, граматику, і риторику, і вищий - у який входили арифметика, геометрія, музика й астрономія. 

Найбільш яскраві явища в культурі кінця V-першої половини VII в. пов'язані з засвоєнням античної спадщини, що стало живильним середовищем для пожвавлення культурного життя в остготській Італії і вест готській Іспанії. 

Магістр остготського короля Теодориха Северін Боецій входить у число найбільш шанованих вчителів середньовіччя.  Його трактати про арифметику і музику, твори по логіці і теології, переклади логічних творів Аристотеля стали фундаментом середньовічної освіти і філософії.  Виношуються вже плани створення першого університету на Заході. 

Вестготська Іспанія висунула Ісідора Сивільского, за яким закріпилася слава першого середньовічного енциклопедиста.  Його головний твір «Етимології» у 20 книгах - зведення того, що збереглося від античного знання. 

Спадкоємність у культурі того часу не була і не могла бути повною спадкоємністю досягнень класичної античності.  Боротьба йшла за те, щоб зберегти лише незначну уцілілу частину культурних цінностей і знань попередньої епохи. 

Але наприкінці VI- початку VII ст. проти ідеї допущення язичницької мудрості у світ християнського духовного життя різко виступив папа Григорій Великий (590-604), що засуджував суєтне мирське знання.  Його позиція на декілька сторіч восторжествувала в духовному житті Західної Європи, та й у надалі знаходила прихильників серед діячів церкви до кінця середньовіччя.  Житія святих надовго стають улюбленим жанром у ці сторіччя соціальних потрясінь голоду, бідувань і війн, а святий новим героєм, змученої страшною реальністю людини, що жадає чуда. 

У результаті варварських завоювань на території Західної Римської імперії утворилися десятки варварських королівств.  Вестготи в 419 р. заснували в Південній Галії королівство з центром у Тулузі.  Наприкінці V - початку VI сторіччя Вестготське королівство поширилося на Піренеї та в Іспанію.  Столиця його була перенесена в місто Толедо.  На початку V в. свеви і вандали вторглись на Піренейський півострів.  Свеви захопили північний захід, вандали якийсь час жили на півдні - у сучасній Андалузії (спочатку називалася Вандалусія), а потім заснували королівство в Північної Африці зі столицею на місці древнього Карфагена.  У середині V в. на південному сході сучасної Франції утворилося Бургунське королівство з центром у м.Ліоні.  На території Британії до кінця VI в. утворилося сім варварських королівств.  Створені німецькими племенами держави безупинно воювали між собою, їхні кордони були непостійними, а існування більшості з них нетривалим.

В усіх варварських королівствах германці складали меншість населення.  (від 2-3% в остготській Італії і вестготській Іспанії до 20-30% у державі франків).  Оскільки в результаті вдалих завойовницьких походів франки розселилися згодом на значній частині території колишньої Західної Римської імперії, частка німецьких народів у середньому дещо збільшилася, але концентрація франків у Північної Галії скоротилася.  Звідси випливає, що історія середньовічної Західної Європи - це історія переважно тих же самих народів, що населяли її в епоху античності.  Проте суспільний і державний лад на завойованих територіях істотно змінився.  У V-VI ст.  у межах варварських королівств співіснували німецькі і пізньоримскі інститути.  В усіх державах була проведена конфіскація земель римської знаті - у більших або менших масштабах.  У середньому, перерозподіл власності торкнувся від 1/3 до 2/3 земель.  Значні земельні володіння роздавалися королями своїм дружинникам, що відразу переводили рабів, що залишилися в римських віллах, у положення залежних селян, вирівнюючи їх із колонами.  Дрібні наділи одержували рядові германці- общинники.  Спочатку община зберігала власність на землю.  Таким чином, на території варварських королівств співіснували значні вотчини нових германських землевласників, у яких працювали колишні римські колони і раби (по походженню - часто корінні жителі цих місць, звернені у свій час у рабство за борги, тому що скасоване в Римі боргове рабство зберігалося в провінціях), римські вілли, де старі землевласники продовжували вести господарство пізньоримськими методами, і поселення вільних селянських общин, як германські, так і  общин корінного населення.  Для державного ладу також був характерний еклектизм.  У містах продовжували існувати римські міські комітети, що тепер підпорядковувалися варварському королю.  У сільській місцевості функціонували народні збори збройних общинників.  Збереглася римська система оподатковування, хоча податки були зменшені і надходили королю.  У варварських державах співіснували дві системи судочинства.  Діяло германське право-варварські "правди" (для германців) і римське право (для римлян і місцевого населення).

Варвари раннього середньовіччя принесли своєрідне бачення і відчуття світу, ще сповнене первісної мощі, що харчується родовими зв'язками людини і спільноти, до якого він належав, войовничої енергії, почуття невідільності від природи, неподільності світу людей і богів. 

Раннє середньовіччя - час росту самосвідомості варварських народів, що вийшли на авансцену європейської історії.  Саме тоді створюються перші письмові «історії», що освітлюють діяння не римлян, а варварів: «Гетика» історика готів Іордана (VI в.), «Історія франків» Григорія Турського (друга половина VI в.), «Історія про королів готів, вандалів і свевів» Ісидора Севільского (перша третина VII в.), «Церковна історія народу англів » Біди Високоповажного (кінець VII- початок VIII в.) «Історія лангобардів» Павла Диякона (VIII в.). 

Становление культури раннього середньовіччя являло собою складний процес синтезу пізньоантичної християнської і варварської традицій.  У цей період викристалізовується певний тип духовного життя західноєвропейського товариства, головна роль, у якій починає належати християнської релігії і церкві.

З другої половини VII ст. культурне життя в Західної Європі приходить у повний спад, воно ледь жевріє в монастирях.

 

Католицька церква та її вплив на розвиток архітектури. Романський стиль та його основні риси

 

Архітектура, принесена на терени України-Русі з прийняттям християнства, у православному обряді була носієм східних візантійський традицій. Разом із візантійським духовенством на Русь прибули будівничі, які керували будівництвами церков. Вона впровадили на Русі техніку цегляної та кам’яної кладки стін, побудову склепінь та купольних покриттів. Набув розповсюдження архітектурний стиль візантійського зодчества - хрестово-купольний храм. Цей тип храму утворився у Візантії приблизно до середини ІХ століття в період розквіту візантійського мистецтва так званого "Македонського Відродження" і до середини ХІ століття майже повністю витіснив базилікальні храми. Але на теренах Західної Європи, починаючи з ранньохристиянського періоду, тип "базиліка" міцно закріпився як основний тип храму і з плином часу набував тих чи інших стилістичних рис.

В первісному варіанті базиліка була винайдена римськими архітекторами і застосовувалась як громадська споруда (basilike - з грецької - царський дім). Класичним прикладом базиліки може слугувати, збудована у 430 - 440 рр. у Римі, базиліка Санта-Марія Маджоре. Ще в дороманський період базилікальний тип, розповсюдився по майже всій території Західної Європи. Спочатку на території сучасної Німеччини, Франції, Італії, з часом і на Східну та Північну Європу.

На території сучасної Франції та Німеччини базиліка набули форм букви Т або видовженого латинського хреста. Починаючи з Х століття просторова структура храму збагачується введенням другого поперечного нефу та других західних хорів. Стеля у дороманських храмах була пласкою та дерев’яною, але в деяких випадках застосовувалось і склепіння, наприклад, у капеллі Карла Великого в Аахені, що збудований за взірцем храму Сан Вітале в Равенні.

Ця споруда - центрична, у плані має форму восьмикутника. Внутрішній простір довжиною близько 15 метрів, поділяється на поверхи галерею, над якою височіє купол. За взірцем капеллі Карла Великого збудовано ряд храмів типу "ротонда" у Східній Європі, наприклад, на території Великоморавської держави. Слід відзначити, що культова архітектура Великоморавської держави мала величезний вплив на ранню християнську архітектуру України-Русі, зокрема Галицько-Волинського князівства. На початку ХІ століття найперше на територіях, що прилягають до Середземного моря з’являються перші романські споруди. Найбільш древні пам’ятки мають характерну кладку з великих грубо тесаних каменів. Фасади споруд часто прикрашались пласкими рельєфами та фальшивими глухими аркадами.

Тим часом, у Європі романський стиль активно розвивався і в ХІІ столітті досяг свого найбільшого розвитку. До того часу остаточно склався тип організації внутрішнього простору та об’єму в цілому. Саме в романський період в основному визначилися ті характерні особливості Латинського храму, дотримання яких стало каноном у західному культовому зодчестві.

Романський план базується на простих геометричних співвідношеннях. Бічний неф має половину ширини головного нефу і тому на кожний квадрат плану головного нефу, припадає два елементи бічних нефів. Між двома пілонами, навантаженими склепінням головного нефу, повинен розташовуватися пілон, що бере на себе тягар склепіння тільки бічного нефу.

Апсида має багатий декор, часто прикрашена "сліпими" арками, інколи розташованими в декілька ярусів. Горизонтальне членування головного нефа утворюється аркою і поясом вузьких високих вікон. В романських храмах інтер’єр прикрашений живописом, збагачений накладками, ліпними "лопатками", профільованими виступами, архітектурно обробленими колонами і пілонами.

Романська колона зберігає класичне ділення на три частини. Поверхня колони часто прикрашена орнаментом. Капітель спочатку дуже проста по формі (у вигляді перевернутої піраміди або куба) поступово збагачується різноманітнішими рослинними мотивами, зображеннями тварин та фігур.

 

Пілони також, як і колони, мають тричастинний поділ на базу, стовбур та капітель. В ранній період вони ще дуже масивні, а надалі полегшуються шляхом зміни пропорцій.

Зовнішній вигляд романських церков відповідає її внутрішньому вирішенню. Це архітектура простих за формою блоків, іноді значних розмірів з невеликими вікнами. Вікна робилися вузькими не тільки з конструктивних міркувань, а тому, що в них вставлялися скляні шибки тільки в готичний період.

В романській архітектурі існувало два основних композиційних типи храмових споруд. Це повздовжні у плані споруди, іноді дуже прості, прямокутної форми з апсидою, приєднаного до східної сторони, або базиліки; більш рідкими є круглі у плані будівлі з регулярно розміщеними апсидами.

Основна технічна проблема романіки полягала в перекритті внутрішнього простору храму, яке здійснювалося спочатку за допомогою циліндричних склепінь та куполів, а пізніше шляхом використання хрестових склепінь. В результаті простого об’єднання об’ємів виникали різноманітні композиції. Домінуюче положення займає об’єм головного нефу з напівкруглою апсидою, з одним, або декількома поперечними нефами. Різноманітного типу башти розміщують по-різному, як правило, дві з них встановлюються на фасаді; а третя, чотири- або восьмигранна, - над перетином головного і поперечного нефів. Найбільше уваги приділялося західному фасаду, котрий прикрашався архітектурними деталями, а не рідко й порталом із скульптурним рельєфом. Також, як і вікна, портал через значну товщину стін утворюється уступами, в закутки яких встановлювались колони, а іноді і складні фігури. Частина стін над дверним виступом називалась тимпаном і часто була прикрашена багатим рельєфом. Верхня частина фасаду розчленована аркатурним фризом, лопатками та глухими аркадами, бічним фасадам приділялось менше уваги. Висота романських церков збільшується в процесі розвитку стилю так, що висота головного нефу від підлоги до поверхні склепіння досягає зазвичай двократної ширини нефу.

Назва нового стилю утворилася від латинської назви міста Риму, так як стиль цей виникає в областях, що в минулому входили до складу Римської імперії. Романська архітектура продовжує розвиток античної християнської культури.

В становленні нового стилю брали участь всі культурні народи Європи. Так, як Україна-Русь на зорі романської культури в Х столітті тільки прийняла християнство, то елементи романського стилю прийшли туди досить пізно і не набули широко розповсюдження. Найбільш близькою до романського стилю була архітектура стародавнього Галицького князівства. Галицькі храми - ротонди стали першими християнськими храмами Європейського зразка на теренах України-Русі.

Завезений на територію Галицької держави у другій половині ХІІ століття з Великоморавії романський стиль побутував тут у вигляді церков-ротонд.