Богдан Хмельницкий

Богдан Хмельницький (1648-1657)

Богдан-Зиновій Хмельницький, який провів глибоку межу поміж добами історії України, поклав початок  Української Козацької Держави, був найбільшим державним мужем, що його будь-коли мала Україна, — так  характеризував його один з найвидатніших дослідників тієї доби, В. Липинський.

Проте, хоч порівняно не так багато років відділюють нас від Б. Хмельницького, ми знаємо про нього дуже мало, а  саме життя його овіяне легендами. Невідомо навіть точно, де й коли саме він  народився. Не підлягає сумніву, що походив Богдан Хмельницький з шляхетської родини, бо користався гербом «Абданк», але з котрої частини України походив — невідомо. З усіх гіпотез найбільше заслуговують на довір'я дві: за одною — рід Хмельницьких походив з Галичини, з Хмельника на Перемищині, бо в Галичині вже з XVI ст. зустрічаються Хмельницькі; за другою гіпотезою — рід його походив з Переяславщини; один із сучасників — князь Заславський — називав його «переяславським козаком». Богдан Хмельницький дійсно мав зв'язки з Переяславом: мав там власний двір, одружений був з переяславською мешканкою, Ганною Сомківною, брат якої пізніше був полковником Переяславським; там Хмельницький тримав до хрищення майбутнього гетьмана Павла Тетерю. З Переяславом зв'язані видатні події: 1649 року Богдан приймав там польських послів, а 1654 року відбулася там рада з московськими послами.

Рід Хмельницьких був незаможний. Батько майбутнього гетьмана, Михайло, служив у коронного гетьмана Жолкевського в Жовкві, потім у зятя Жолкевського, Яна Даниловича, на Львівщині, і переїхав з ним, коли його призначили старостою Корсунським та Чигиринським. Михайло Хмельницький був осадчим Чигирина та Лисянки. У Чигиринському повіті він був податковим писарем і згодом — підстаростою. Під Чигирином мав хутір Суботів. 1620 року Михайло Хмельницький із сином Богданом-Зиновієм брав участь в поході на Молдавію і був забитий під Цецорою, Його вдова одружилася вдруге з польським шляхтичем Ставецьким.

Можливо, що під час служби батька в Жовкві народився Богдан-Зиновій. Це було десь коло 1595 року. Вчився він спочатку в українській школі, потім в єзуїтській «латинській», треба гадати, у Львові, де викладав доктор теології Андрей Гонцель-Мокрський, відомий письменник та проповідник. З тієї школи виніс молодий Хмельницький добре знання латини. Наука закінчилася 1620 року, коли під Цецорою турки взяли його в полон і два роки продержали у Царгороді в тяжкій неволі. Викупила його мати. Після того Хмельницький служив, мабуть, у Чигиринському полку, одружився з Ганною Сомківною і господарював на хуторі Суботові.

Про життя Богдана Хмельницького  в наступних роках нічого невідомо. Очевидно, він здобув авторитет й  зайняв поважне місце в козацькій  громаді. 1637 року він був військовим писарем: підпис його є на акті капітуляції  під Боровицею — 24 грудня 1637 року. Наступного року він їздив, як член делегації, до короля, а на підставі ординації 1638 року втратив уряд писаря і став звичайним сотником Чигиринського полку.

1644 року французький уряд закликав  на військову службу українських козаків. Посол де-Брежі писав 21 вересня 1644 року кардиналові Мазаріні, що козаки мають дуже здібного полководця Хмельницького, якого поважають при дворі короля: «це людина освічена, розумна, добре знає латинську мову.. він готовий допомогти нам». У 1645—1646 роках понад 2.000 козаків перевезено до Франції, і вони брали участь в облозі Дюнкерхену. Треба гадати, що серед ких був і Хмельницький." Всі ці факти свідчать про ту пошану, якою користався Хмельницький, не зважаючи на свою невисоку рангу.

Року 1646 король Владислав IV заходився був творити коаліцію держав для боротьби проти Туреччини, але зустрів опозицію збоку польської шляхти. Тоді разом з канцлером Юрієм Оссолінським вирішив спровокувати Туреччину на воєнні дії нападом на них козаків. Для цього закликано до Варшави на таємну нараду 4-ох козацьких представників: осаулів — Барабаша та Караїмовича і сотників — Нестеренка та Богдана Хмельницького. Король видав їм гроші, прапор і грамоту, якою дозволялося збільшити реєстр козаків до 12.000. З цього плану нічого не вийшло, хоч зібрано тоді 16.000 найманого війська. Сам канцлер зрадив таємницю, і сойм у жовтні 1646 року зажадав розпустити військо. Однак, для наступних подій ця таємна нарада відіграла не абияку ролю: вістки про неї поширилися серед козацтва і стали ґрунтом для леґенди, що король дивиться на козаків, як на своїх спільників у боротьбі з польськими магнатами.

До 1647 року бачимо Богдана Хмельницького, як цілком лояльного сотника, який користувався пошаною не лише на Україні, але й  у Варшаві.

Раптом усе життя Хмельницького  було зламане так, як то часто траплялося в Речі Посполитій, де українці були «унтерменшами». Можливо, якраз пошана, якою користувався Хмельницький при  дворі Владислава IV, викликала ненависть  до нього родини магнатів Конецпольських, вороже наставлених до українців. Олександер Конецпольський, з 1632 року Корсунський та Чигиринський староста, син коронного гетьмана Станіслава Конецпольського, вирішив усунути нелюбого йому сотника. Тож, підстароста Чигиринський, Чаплинський, учинивши «ґвалтовний заїзд» на Суботів під час відсутности Хмельницького, зруйнував його, пограбував майно, забрав його другу жінку, а сина досмерти забив канчуками. Легальні заходи Хмельницького не дали жадних наслідків, а Конецпольський навіть дав наказ арештувати його і стратити. Лише приятель і кум Хмельницького, Станіслав-Михайло Кричевський, допоміг йому втекти з-під варти. З невеликим загоном козаків Хмельницький виїхав на Запоріжжя.

Ці нещастя, ця сваволя магнатів переродили Богдана Хмельницького: зі статечного, спокійного сотника він, позбавлений родини, маєтку, переслідуваний місцевою адміністрацією, став бунтівником, месником за власні образи.

Перша доба повстання  Богдана Хмельницького. (1648-й рік)

На Запоріжжі Богдан Хмельницький незабаром здобув загальну пошану і його обрали гетьманом. На його бік перейшла залога реєстрових козаків, що стояла на Запоріжжі, а татарський хан вислав йому на допомогу своє військо.

Чутки про рух, що його підняв Хмельницький, занепокоїли польський уряд. Коронний гетьман Микола Потоцький вирушив на Запоріжжя, щоб здавити повстання в самому початку. Реєстрових козаків і загін німецької піхоти він вислав Дніпром, щоб вони біля Кодака з'єдналися з 4-мя тисячами польського війська і реєстрових козаків, що йшли під проводом гетьманового сина, Стефана Потоцького. За ними йшло 6.000 війська під проводом гетьманів — Миколи Потоцького та Мартина Калиновського.

Реєстрові козаки, що пливли човнами, збунтувалися, перебили всіх старшин, крім Михайла Кричевського, і перейшли на бік Хмельницького. Біля балки Жовті Води Хмельницький напав на польський авангард, що був під проводом Стефана Потоцького. Реєстрові козаки з війська Стефана Потоцького також приєдналися до нього. Військо Стефана Потоцького було знищене, а сам він тяжко поранений, потрапив у полон до татар і помер. Живим залишився один лише челядник, який сповістив гетьманів про поразку. Вони почали відступати, але Хмельницький наздогнав їх 26 травня 1648 р. біля Корсуня і розгромив. Поразка поляків була повна. Обидва гетьмани опинилися в татарському полоні.

Тим часом Владислав IV помер і  поляків охопила паніка: ні короля, ні гетьманів, ні війська. Паніку підсилило  повстання селян на Київщині, які  почали бити панів, жидів, палити польські маєтки, Повстання перекинулося на Полтавщину, на Вишневеччину. Сам князь Єремія Вишневецький ледве втік до Польщі.

Згідно з конституцією, під час  міжкоролів'я канцлер мусів подаватися на демісію, але, зважаючи на тяжкий стан країни, канцлер Оссолінський почав  правити нею сам. Спішно скликано соймики, асигновано кошти на 70.000 найманого війська. Обрано нових гетьманів: князя Домініка Заславського, Миколу Остророга та Олександра Консцпольського.

Хмельницький дійшов до Білої Церкви. Вдаючи, що не знає про смерть короля, він вислав до нього листа, в якому вимагав збільшити реєстр козаків до 12.000, повернути православним церкви і виплатити козакам платню за 5 років. Такі скромні умови запропонував був Хмельницький після перемог при Жовтих Водах та Корсуні. Ці умови конвокаційний сойм прийняв, і оголошено було перемир'я.

Богдан Хмельницький тоді ще й сам  не розумів грандіозних форм того повстання, що він підняв, щоб помститися за власні образи. Його лякали селянські  повстання, і він намагався втихомирити  їх. Однак, повстання ширилося по всій Україні — на Поділлі, Волині. Ватажком їх став Максим Кривоніс, шотляндець з походження. З польського боку виступив Єремія Вишневецький, який мордував повстанців, вбивав їх на палі і тим ще більше розпалював ненависть.

Тим часом військо  Хмельницького збільшувалося спольщеними українськими шляхтичами, які переходили на його бік після поразки під Жовтими Водами та Корсунем, серед них були — майбутній військовий писар та вірний співробітник Хмельницького Іван Виговський, С. Мрозовицький-Морозенко, брати Іван та Данило

Нечай, Іван Богун, Кричевський. Деякі з цих людей мали освіту, яку здобули в закордонних  університетах, мали державний досвід. Вони зайняли високі посади у війську, поруч з старими полковниками, здебільшого з Запоріжжя, як Джеджалій, Бурлій, Вишняк, Гиря, Нестеренко, Топига та інші.

Селянські повстання  і терор, що його вносив Вишневецький, примусили Хмельницького поновити рух, бо тільки таким способом міг  він тримати в руках повстанців. Знову закликав він татар, 3-го липня 1648 року поновилися воєнні дії.

Сили противників були майже однакові: бл. 100.000 чоловіка і 100 гармат мали поляки, бл. 118.000 мав Хмельницький, але в тім числі було коло 40.000 слабо озброєних повстанців-селян, які часто тільки заважали діям. Слабістю польського війська був  його величезний обоз: до 100.000 возів з винами, припасами, посудом, одягом панів. На кордоні Поділля та Волині, під Пилявцями, 23 вересня 1648 року польське військо було розбите, 80 гармат і десятки тисяч возів забрали козаки. Цю здобич оцінювано на декілька десятків мільйонів злотих.

Польське військо тікало на захід. За ним ішли козаки. Вони здобули  Збараж, Вишневець, Броди і 8 жовтня підступили під Львів.

Богдан Хмельницький обложив Львів, але задовольнився  окупом у 200.000 червінців та крамом на півмільйона червінців і рушив на Варшаву. Рух Хмельницького викликав великі селянські повстання в Галичині й на Волині. Селяни палили замки, палаци, вбивали шляхту.

Чекаючи на відповідь, Хмельницький зупинився в Замосгі, де й дістав вісті обрання на короля Яна-Казіміра. Причину, яка спинила рух Хмельницького на Польщу, тлумачиться по-різному. Насамперед — військо було втомлене, серед нього ширилися хвороби, стояла вже пізня осінь, і похід серед ворожого польського населення був дуже небезпечний; полковники відрадили Хмельницькому йти далі. З другого боку шанси Польщі значно піднялися, бо в жовтні 1648 року підписано в Мюнстері мир, який закінчив ЗО-літню війну, і Австрія, союзниця Польщі, могла діяти по її боці. Але головним було те, що Хмельницький ще не мав на меті нищити Польщу, він хотів лише встановити там уряд, який виконав би домагання козаків. Полковник Силуян Мужиловський писав, що король Ян-Казімір до обрання обіцяв Богданові «бути руським королем» і підтвердити все, що козаки «через шаблю узяли».

На бажання короля Хмельницький залишив Замостя і рушив до Києва.

Від повстання  до визвольної війни.

На Різдво 1649-го року Богдан Хмельницький тріумфально в'їхав до Києва. Його зустрічали, як героя-визволителя  України з польської неволі, як нового Мойсея. Єрусалимський патріярх Паїсій, митрополит Київський Сильвестер Косів, духовенство, професори Києво-Могилянської Колегії, спудеї влаштовували пишні акти, виголошували панегірики. В Києві чекали посли Молдавського та Волоського господарів і Семигородського князя.

Перебування в Києві відіграло велику роль в формуванні психології Богдана Хмельницького, Розмови з патріярхом і київською елітою відкрили йому очі на те, що сталося в Україні. Він збагнув, що то було не повстання селян проти панів, не помста магнатам за сваволю та утиски народу, а велика війна за незалежність України, за створення держави. Перемоги під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, переможний похід до Замостя створили нову ідеологію українців: вони зрозуміли свою вагу, свою силу. До війська Хмельницького, як згадано вище, переходило багато спольщених українців-шляхтичів, людей з широкою освітою, які сприяли створенню державницької ідеології Богдана.

Повстання перетворилося  на революцію.

У лютому 1649 року, коли Хмельницький був у Переяславі, приїхали до нього посли від короля Яна-Казіміра. Хмельницький розмовляв з послами не як ватажок повстанців, а як володар України.

«Виб'ю з лядської неволі руський народ увесь! — казав  він. — Перше я за свою шкоду  і кривду воював, тепер буду воювати  за нашу православну віру... Поможе мені в тому чернь уся — по Люблин, по Краків, і я її не відступлю, бо це права рука наша, щоб ви (польські пани), знищивши хлопів, і на козаків не вдарили. Буду мати тисяч 200, 300 своїх, орду при тім... За границю війною не піду, шаблі на турків і татар не підійму. Досить маю в Україні, Поділлі і Волині тепер... у князівстві моїм по Львів, по Холм і Галич».

Перед Хмельницьким стояло тяжке завдання. Боротися з Польщею  своїми лише силами Україна не могла, бо Польща не тільки мала великі власні військові сили, але й була багатою державою, що могла користатися найманим військом. Татари виявили себе як ненадійні союзники, які грабували населення і виводили ясир. Отже треба було шукати інших союзників.

У перших же місяцях повстання 1648 року Хмельницький мусів звернути увагу на Московщину. З 1647 року між Москвою і Польщею існував оборонний союз, спрямований проти Криму, але поскільки татари стали союзником Хмельницького, московсько-польський союз міг обернутися проти України. Богдан Хмельницький щоб не допустити спільного виступу Польщі та Московщини проти України, ще в 1648 році радив цареві Олексієві, скориставши з нагоди, зайняти Смоленськ і заявити претенсію на польський престіл." Ідею союзу з «одновірною» Москвою підтримував і патріярх Паїсій. Ще гостріше стало питання про цей союз у 1649 році, коли Хмельницький готувався до нової війни з Польщею. Силуян Мужиловський, український посол до Москви, пропонував цареві на початку того року окупувати Сіверщину, щоб забезпечити Україну з півночі, просив хоч би дипломатичної інтервенції для захисту прав Православної Церкви в Речі Посполитій, але Москва не допомогла Україні.