Боротьба Русі проти монголо-татарської навали

 

МІНСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ І ТУРИЗМУ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РЕФЕРАТ

На тему:

« Боротьба Русі проти монголо-татарської навали.»

 

 

 

 

 

 

 

Виконала студенка

1 курсу, група Т 42

Крижановська Д.І.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Київ 2012

 

 

 

ЗМІСТ

Вступ                                                                                                                      2

Розділ 1. (Становище Монгольської держави напередодні походів)        3                                                                                     

Розділ 2. (Становище Русі напередодні походів)                                            6

Розділ 3. (Битва  на р.Калці )                                                                             7                                                                                               

Розділ 4. (Взяття Києва монголами)                                                               9                                                                                  

Висновки                                                                                                              11

Список використаних джерел і літератури                                                   13

 

Вступ

Золота Орда була однією з найбільших держав середньовіччя, володіння якої знаходилися в Європі і Азії. Монархи навіть віддалених держав прагнули зав’язати з нею дружні відносини і всіма силами їх підтримувати.  
Найпідприємливіші купці долали великі відстані, щоб потрапити в її столицю, яка була найбільшою торговою базою між Сходом і Заходом. Великою силою цієї держави була армія, добре організована з високою дисципліною. За двадцять п’ять років армія монголів підкорила більше царств і народів, ніж Римська імперія за чотири століття.  
Монголи підкорили багато держав, не обминувши і територій Руської землі. Лише героїчна боротьба руського народу і інших народів – ось що зберегло європейську цивілізацію, зірвало безглузді плани завойовників про створення світової імперії.

Монголо –  татарська навала є однією з трагічних сторінок історії Київської Русі XIII ст. Кінець ХІ – середина ХІІІ ст. увійшли в історію Київської Русі як період політичної роздрібненості. Протягом короткого часу дедалі більше поглиблюється розпад Давньоруської держави, набирають сили відцентрові тенденції. Вже в ХІІ ст. на теренах Русі з’являються окремі самостійні князівства і землі: Галицьке, Волинське, Київське, Муромське, Переяславське, Полоцько-Мінське, Ростово-Суздальське, Смоленське, Тмутараканьське, Турово-Пінське, Чернігово-Сіверське князівства та Новгородська та Псковська землі. Характерною рисою роздрібненості був її прогресуючий характер. Так, якщо у ХІІ ст. утворилось 12 князівств (земель), то їх кількість на початку ХІІІ ст. досягла 50, а у XIV ст. – 250.

Феодальну роздрібненість спричинило декілька факторів.

1. Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення. Поруч із слов’янами тут проживали понад 20 народів. Процес механічного приєднання та завоювання нових земель Київської Русі помітно випереджав два інші процеси – формування та зміцнення апарату центральної влади та глибинну консолідацію нових народів і територій, їх своєрідне «переварювання» і органічне включення у структуру давньоруської держави, що врешті-решт і створювало ґрунт для зростання відцентрових тенденцій.
2. Зростання великого феодального землеволодіння. Розвиток продуктивних сил, утвердження феодальних відносин сприяли появі та зміцненню великого землеволодіння. Базуючись на натуральному господарстві, в основі якого лежала замкнутість, воно посилило владу місцевих князів і бояр, створило передумови для прогресуючого формування процесу економічної та політичної відокремленості давньоруських земель.
3. Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади. Паралельне існування, зміцнення та накладання горизонтального (від старшого до молодшого) і вертикального (від батька до сина) принципів успадкування влади були причиною феодальної роздрібненості.
4. Зміна торгівельної кон’юнктури і занепад торгівлі.
5. Перманентні напади степових кочовиків

Справжньою  Немезидою для Києва були його давні вороги – кочовики. Проте  найтяжчого удару завдали Києву  не половці, оскільки по десятиліттях затятої та виснажливої для обох суперників боротьби руські князівства встановили з цими племенами постійні стосунки, а деякі руські князі навіть вступали у шлюбні зв’язки з представниками половецької знаті. Нищівного удару завдали Києву монголо-татари.

 
Правдиві і невигадані розповіді  про державу кочівників і їх великі завоювання, героїчну боротьбу народів проти завойовників, цікавість до яких і сьогодні не послабилась.

 

  Розділ 1 

Ординська або монголо-татарська навала або Монгольська навала на землі Русі 1237—1241 — відносно сучасна назва історичних подій, які відбувалися у XIII-XIV ст. на землях Русі. Під час цих подій відбулися значні зміни в суспільному і державному устрої тодішнього Великого князівства Руського, в результаті яких воно було включене до складу царства Ординського, найбільшої держави світу тих часів.

До початку XII ст. територію, де живуть сучасні  монголи, населяли власне монголи, кереїти, меркіти, ойрати, наймани, татари та багато інших племен, які вели між собою постійні війни. Ступінь розвитку соціальних відносин і культури серед цих союзів племен був різним. У той час як наймани і кереїти створювали державні об'єднання (ханства), інші племена ще перебували на стадії розкладу родових відносин. У другій половині XII ст. боротьба за об'єднання монгольських племен і створення єдиної Монгольської держави особливо загострилась.

Першим монгольським вождем, який об'єднав більшість  союзів племен, був Єсугей-Боатур. Після  його смерті зібраний ним улус розпався. Вдова Єсугея з малими дітьми, з яких старшим був Темучін (народився близько 1155 p.), залишилася без підтримки більшості монгольських ханів. Близько 1185 р. спільно з ханом сильного кереїтського союзу племен Ван-ханом Темучін розгромив теркітський союз і висунувся в один ряд з відомими монгольськими ханами. Одне за одним під його владу підпали монгольські племена — джалаїри, тархуди, чаншиути, бояди, баруласи, танхуди, арулади. 1189 р. монгольська степова аристократія цих племен обрала Темучіна ханом і надала йому титул Чінгісхана (великого хана). 1206 р. після перемог над кереїтським і найманським союзами племен Чінгісхан на всемонгольському курултаї був проголошений ханом всієї Монголії. Єдина Монгольська держава являла собою абсолютну військово-феодальну монархію, організовану за десятинною системою. Вся територія країни була поділена на два великих округи, які в свою чергу ділилися на «тьми» (з населенням 10 тис. чоловік кожна), «тисячі», «сотні» і «десятки». На чолі цих військово-адміністративних підрозділів стояли віддані Чінгісхану нукери. Крім того, в своєму розпорядженні він мав особисту 10-тисячну гвардію. Ведучи війну він завжди намагався зберегти якомога більше монгольських життів. На відміну від інших воєначальників і імператорів історії, котрі з легкістю відправляли на смерть сотні і тисячі людей, Чингізхан ніколи не жертвував добровільно ні одним із своїх воїнів. Найважливіше правило, яке він створив для своєї армії, стосувалося втрати солдат. На полі бою і в мирній гері воїну заборонялось говорити про смерть, рани і поразки. Одна тільки думка про це могла привернути такий поганий результат. Навіть згадування імен загиблих воїнів рахувались значною забороною. Кожен монгольський солдат повинен вести життя вона, який вірить, що він безсмертний. Коли монгол опинявся в безвихідній ситуації, йому належало подивитись вверх і своїми останніми словами призвати собі на допомогу Вічно Синє Небо. Під час війни в степі кочівники залишали трупів на милість диких звірів і природи.  
Монгольський метод ведення війн став важливим із традиційної степової системи ведення боїв, яка розвивалась в Монголії більш ніж тисячу років. Їх успіх пояснювався великою дисципліною, згуртованістю і вірністю своєму ханові.

 

монгольський  лучник

З 1206 р. монголи  розпочали експансію на сусідні землі і держави. 1207 і 1209 pp. вони здійснили спустошливі набіги на тунгуську державу Сі Ся, тоді ж були завойовані киргизи, остаточно підкорені наймани й теркіти. Близько 1219 р. монгольські війська вторглись у Середню Азію. Цей похід став початковим етапом завоювання монголами країн Західної Азії і Східної Європи. Протягом кількох місяців вони розгромили сили хорезмського хана Мухамеда, і феодальна роздроблена держава хорезм-шахів фактично перестала існувати. Одне за одним були підкорені Бухара, Самарканд, Ходженд, Мерв, Тус, Нишанур, Балх та інші міста. Завоюванням Хорезму в 1221 р. завершилися воєнні походи Чінгісхана у Середню Азію, де орди монгольських варварів перетворили квітучі держави й міста на руїни. Перед завойовниками відкрився шлях до Закавказзя і причорноморських степів.

Дослідники  вважають, що безпосереднім приводом до походу монголів у кипчакські степи  було те, що кипчаки допомагали хорезм-шаху Магомету в боротьбі з Чінгісханом. Причини цієї експансії були значно глибшими, вони лежали в самому характері Монгольської держави, яка не могла існувати без завоювань.

1220 р. Чінгісхан  направив 25-тисячне військо на  чолі з досвідченими полководцями  Джебе і Субедеєм у район  південного узбережжя Каспію  і Південного Кавказу.

 Розбивши грузинське військо й захопивши м. Тбілісі, монголи через Дербент вийшли у степи Північного Кавказу. Тут їх зустріли з'єднані полки половців, яссів, черкесів та інших племен. Перша битва не дала переваги жодній з сторін, і монголи вирішили роз'єднати сили противника — умовити половців залишити своїх союзників. Багаті дарунки і посилання на спільність походження зробили свою справу — половці відiйшли у чорноморські степи. Розгромивши племена Північного Кавказу, монгольські війська рушили слідом за половцями. У битві, що сталася 1222 р. на Дону, половці зазнали нищівної поразки; багато їх загинуло, у тому числі й хани Юрій Кончакович та Данило Кобякович. Хан Кобяк із залишками війська відступив до Дніпра, сподіваючись на допомогу руських військ. Половецький хан Котян звернувся по допомогу до руських князiв.

Розділ 2

 Становище Русі напередодні походів  
Київська держава, подібно до інших ранньо-середньовічних держав існувала недовгий час. Протягом двох століть (за життя Володимира до 1015 року) відокремилося Полоцьке князівство і в середині ХІІ ст.. відійшли під проводом своїх династій. Останні землі, що входили як складові частини України Руси. З величезної держави Володимира та рослава залишилася тільки Київщина з її пригородами. Деякий час існував титул Великого князя, але він щораз більше перетворювався на номінальний; фактичної влади Великий князь не мав.  
Причин занепаду Київської Руси було багато. Перша з них – надто великі розміри держави: вона була найбільшою в Європі і до складу її входили не лише українці але й цілий конгломерат народів, об’єднаних владою спільної династії та Церкви. Осередком влади був Київ. Колосальні простори мало залюднених земель утворювали і так слабу комунікацію. Поки на чолі держави стояв могутній князь, як Володимир чи Ярослав, які тримали в покорі своїх синів, державне правління було більш-менш добре зорганізоване. Але якщо князі корилися батьковій волі, то волі старшого брата, дядька, а іноді племінника вони супротивилися.  
Дуже показовою була спроба в кінці ХІ ст.. встановити колегіальність рішень, скріплених хресними цілуваннями на з’їздах князів, снемах. Але, вже перший Любецький з’їзд 1097 року не дав позитивних наслідків. У середині ХІІ ст. снеми припинились, не ставши постійною інституцією федеративної держави.  
Одночасно з послабленням влади князя, знов збирали голос віча, орган переважно боярства та міського купецтва, патриціяту. Бували випадки, коли віче скликав князь, бувало збиралося воно само. Віче втручалось у всі справи, ламало спадкові права князя, обирало любих йому осіб, відчиняли їм міські брами і „показувало путь” нелюбим.  
Третьою ґрунтовною причиною занепаду Київської держави було роздрібнення її. Почалося воно виділенням Полоцького князівства в рід Ізяслава, поділом держави Володимира між Ярославом і Мстиславом. За цим пішов розподіл держави Ярослава між синами. Після всього того спостерігалось два процеси: намагання Великого князя Київського об’єднати всі землі під своєю владою і прагнення окремих земель відділитися і створити власні держави своїми династіями.  
Послаблення Київської держави, природно, викликало її зубожіння: припинилися данини, що їх одержувала вона з різних частин, військо, яке держава могла виставити, залежало вже від тих князівств, на які вона розпалася.  
Водночас із послабленням держави загострювалися міжусобні війни князів за великокнязівській стіл і між окремими князівствами – за Київ та інші міста. Трагедією міжусобиць було ще й те, що князі часто закликали собі на допомогу половців.  
Половці вже нікому не давали переходу, грабували і забирали в неволю, що тільки могли. А осмілені княжими уособицями далі почали й самі набігати на українські землі, особливо на Київщину та Переяславщину.  
Протягом двох століть Київська держава розпалася на 15 окремих земель, які заперечували права Києва на загальний провід . І одні краще, інші гірше організовували своє власне життя, як суверенні держави.  
Процес розпаду великої держави був властивий не тільки Україні. Монархія Карла Великого поділилася на три частини – Італію, Францію, Німеччину, а ці частини ділилися на менші. Європейські держави вийшли з того поділу обновленими, відродженими але цього не сталося з Київською державою, бо якраз в часи її найбільшого ослаблення на неї чатував новий ворог – монгольські орди, що дістали у нас назву татар. Ці орди довершили занепад Київської держави, на тлі якої піднімалося Галицько-Волинське князівство, що продовжило на сто років існування Української держави з новим політичним осередком на заході, об’єднало всю Правобережну Україну і зберегло її історичні традиції.

Розділ 3

Битва на р.Калці

1223 р. у Києві  відбувся з'їзд південноруських  князів. У ньому взяли участь  Мстислав Романович — князь  київський, Мстислав Святославич  — князь чернігівський і козельський,  Мстислав Мстиславич — князь  галицький, які, за літописом,  «біаху старейшины в Руской земли». Князі вирішили допомогти половцям. «Луче ны бы есть прияти я на чюжой землі, нежели на своей». На Нижньому Дніпрі, в районі о. Хортиця, почали збиратися половецькі полки, дружини князів галицького і волинського, чернігівського і київського, смоленського і курського, трубчевського і путивльського. Як зазначає літописець, тут зібралися «невиданьноя рати, и сущии с ними коньници».

На нараді з половецькими ханами Юрієм Домамиричем  і Держикраєм Володиславичем руські князі вирішили виступити назустріч монголо-татарам у половецькі степи.  Перейшовши Дніпро, русько-половецькі передові загони зустрілися з авангардом монгольського війська. У короткому бою монголи зазнали поразки і відступили у глиб степів. Руським дісталися табуни коней та інші трофеї. На восьмий день з'єднані сили руських і половців підійшли до р. Калки, де на них вже чекали монголо-татарські полки. Настав день вирішальної битви, а руські князі ще не досягли повної узгодженості дій. У той час як Мстислав Галицький (Удалой) віддавав наказ своїм полкам виступати проти ворога, другий Мстислав, напевно Київський, спокійно відсиджувався у своєму стані. Руські полки вступили в бій неводночас, і це мало згубні наслідки.

Незважаючи  на хоробрість і героїзм руських  воїнів і князів (особливо відзначився вісімнадцятирічний Данило Романович), перемогли монголо-татари, це

сталось внаслідок феодальних міжусобиць.  Шлях на київ було відкрито

 

  Поразка руських військ була настільки відчутною, що літописець змушений був визнати, що «такоже не бывало никогда же». У битві на Калці загинуло шість князів; за літописними даними, із простих воїнів повернувся тільки кожний десятий, а кількість убитих киян досягла 10 тис. Великих втрат зазнали у цій битві й монголи. Дійшовши до Новгорода-Святополча на Дніпрі, вони не наважилися продовжувати похід і повернули назад, надто

розпорошивши  свої сили. На зворотному шляху монголи  розгромили Волзьку Болгарію, спустошили північне узбережжя Каспію і Туркестан.

Після смерті Чінгісхана влада перейшла до його синів. При житті Чингісхан оголосив своїм спадкоємцем (каганом) третього сина - Угедея. При Угедеї (він помер в 1241 р.) монголи завершили підкорення Китаю. Оскільки почата ними на початку 30-х років спроба опанувати землями аланів, башкирів і волзьких болгар силами одного улусу Джучи закінчилася невдачею, в 1235 році на хуралі в столиці Монгольської держави Каракорумі було ухвалено рішення про загальмонгольський похід на захід для завоювання країн Європи. Главою походу (джихангіром) був призначений старший син Джучи, Бату (Батий), а його військовим радником - Субедей-багатур