Відродження Української Народної Республіки. Директорія та її політика

Спілка з Антантою. Більшість  провідних діячів УНР не бажала йти на формування єдиного з Антантою антибільшовицького фронту. Антибільшовицькі настрої багатьох із них, що тільки посилювалися безкомпромісною позицією самих більшовиків, у цьому не відігравали вирішальної ролі. Набагато більше важило те, що Антанта була у тісній спілці з Денікіним, який рішуче заперечував існування самостійної України. Переговори в Одесі з командуванням французьких військ відбувалися мляво і не давали результатів. Виявилося, одначе, що Раднарком РСФРР також не визнав незалежної УНР і докладав усіх зусиль, щоб очистити українські губернії від «буржуазно-націоналістичних» петлюрівських військ. Україна опинилася між молотом і ковадлом. 
 Такого борця за національну справу, як М. Грушевський, охопив відчай, і він відійшов од політичної діяльності. В. Винниченко також намірився залишити пост голови Директорії, але наштовхнувся на опір керівництва своєї партії, що розглядало такий крокяк дезертирство. 
 Після вимушеного переїзду з Києва до Вінниці Директорія розпочала переговори з Антантою, спрямовані на укладення негайної угоди. Делегація провідних міністрів УНР зустрілася з французьким командуванням і вислухала такі ультимативні вимоги: реорганізувати уряд УНР і саму Директорію, вилучивши з її складу представників соціалістичних партій, поміж них В. Винниченка і С. Петлюру; відмовитися од «більшовицької» соціально-економічної політики; реорганізувати армію УНР (у стислі терміни збільшити її до 300 тис. чоловік і підпорядкувати союзному командуванню нарівні з Добровольчою армією Денікіна). 
 Замість того, щоб вийти з Директорії, С. Петлюра заявив про припинення свого членства в соціал-демократичній партії, Винниченко вийшов з Директорії й передав повноваження її голови Петлюрі. Чехівський подав у відставку, і на посаді голови уряду йогозамінив С. Остапенко. Формально Директорія функціонувала й надалі. Фактично ж Андрієвський, Макаренко і Швець були статистами. Вони тільки маскували одноособову владу Петлюри. 
 Сподівання на допомогу з боку Антанти не справдилися. Переслідувані радянськими військами, петлюрівці 6 березня покинули Вінницю. Черговою резиденцією уряду УНР стала Жмеринка.

Висновки: 
 Отже, початок 1919 р. характеризувався великими невдачами українського національно-визвольного руху. На передній план виходили нерозв'язані завдання соціальної революції. Трудящі пішли за більшовиками, які проголошували їхні власні гасла: землю — селянам, фабрики — робітникам! Одначе більшовики незабаром запропонували масам радянську форму державності і свою програму соціально-економічних перетворень, далекі від інтересів трудящих. 
 Зростаюча невдоволеність населення України своїм становищем підштовхнула його до зміни своїх поглядів на владу. Це призвело до приєднання партизан до радянських військ та захоплення росіянами території України. Директорія припинила своє існування якреальна політична сила. 
 На мою думку – Україна могла б стати незалежною країною тільки за умов єдності народу. Роздробленість, конкуренція в гілках влади та в середині самих партій, неспроможність домовитись із самими собою та дійти компромісу – звели нанівець всі зусилля,які були покладені заради свободи та добробуту.

Список використаних джерел та літератури:

1. Історія України.  Нове бачення.Т.2. - Київ, 1996 р. - С.76.

2.. Ананка Ж.П. Симон Петлюра у сучасному вимірі української свідомості. «Трибуна». - №11-12. – 1996

3. Бойко О.Д. Історія України: Посібник. - К.: Видавничий центр «Академія», 2002. - 656 с.

4. Верстюк В.Ф., Дзюба О.М., Непринцев В.Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення. Хронологічний довідник. - К., 1995. - 374 с.

5. В.Іванис. "Симон Петлюра - президент України". - Київ, 1993 р.-С.84.

6. Олейніков О. Симон Петлюра: кривда та дійсність. - Київ, 1997.

7. Н.Полонська-Василенко "Історія України". - Київ, 1993 р. - С.305. 
8. І.Нагаївський. "Історія української держави ХХ-го століття". - Київ, 1993 р. - С.200. 
9. М.Коваль, С.Кульчицький, Ю.Курносов "Історія України". - Київ, 1992 р. - С.112. 

10. Чайковський А.С., Батрименко В. І., Зайцев Л.О., Копиленко О.Л., Кривоніс В.М. Історія держави і права України. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - 511 с.