Вплив Християнства на культуру Русі

Міністерство освіти і науки  України

 

РЕФЕРАТ

на тему:

 

 

 

 

 

Виконав:

Сенчак Олеся Василівна

Перевірив:

 

 

 

 

м. Івано-Франківськ

2003 р. 
ЗМІСТ

 ВСТУП

1. Розвиток літератури. Літописання

2. Вплив християнства на розвиток освіти в Київській Русі

3. Розвиток архітектури

4. Формування нових тенденцій у образотворчому мистецтві.  Дзвонова музика

Висновок

Список використаних джерел

 

 

 

 ВСТУП

Культура Київської  держави – яскраве та багатогранне явище, яке стало наслідком тривалого  процесу внутрішнього розвитку східнослов’янського суспільства і увібрало все краще від своїх слов’янських предків та від світової цивілізації.

Запровадження християнства на Русі сприяло зміцненню   державності,   розповсюдженню   писемності,   створенню визначних пам'яток літератури. Під його впливом розвивалися   живопис,   кам'яна   архітектура,   музичне   мистецтво, розширювалося   і  зміцнювалися  культурні  зв'язки   Русі  з Візантією,  Болгарією, країнами Західної Європи.  Разом з християнством  на  східнослов'янських землях  були запроваджені церковний візантійський   календар,   культ “чудотворних” ікон, культ святих.

Християнство внесло позитивні зміни у світогляд  людей.   Якщо  в  основі  політеїстичних   релігійних  вірувань, стародавніх  слов'ян лежав страх перед стихійними силами природи, ворожими і пануючими, то християнство плекало надію  па  порятунок,  почуття  захоплення  навколишнім  світом.                                                                                        

У процесі  поширенню  та утвердження християнство на Русі поступово  втрачало  візантійську форму,  вбираючи  в себе елементи місцевих слов'янських звичаїв, ритуалів, естетичних   запитів   східних   слов'ян.   Візантійські   церковні канони  поступово  пристосовувалися до особливостей давньоруського етносу. Водночас слід зазначити, що у боротьбі з “поганством” християни знищили безцінні пам'ятки мистецтва стародавнього язичницького світу, зокрема шедеври  дерев’яної  скульптури,  забороняли  старовинні  танці,  скомороші  дійства тощо.

Разом  з тим християнство справило великий вплив на розвиток духовної культури  Київської Русі.  Як відомо, із його запровадженням  літературною  мовою на   Русі стала, церковнослов'янська мова, створена приблизно за сто років до   прийняття   християнства   болгарськими   просвітителями Кирилом  і Мефодієм. З нею поширювалась освіта також на Балканах і в Моравії.

 

 

 

1. Розвиток літератури. Літописання.

 

Коли християнство стало  державною релігією. Київської Русі, виникла потреба ознайомити віруючих з Біблією, житіями святих, проповідями, а також з історією християнства та його світоглядом. Першим кроком на шляху створенні давньоруської літератури було перенесення з Візантії та Болгарії культової літератури.

Слід зазначити, що до літератури-посередниці древньо-руські книжники підходили творчо: редагували тексти, вставляли власні зауваження, цитати тощо. До перекладної літератури входили: богослужбові книги - Свя'те Письмо, Тріоді, Октоїхи, Мінеї, Требники тощо; житія святих  агіографи, патерики - збірники коротких розповідей про ченців, аскетів; кормчі книги - пам'ятки церковного права, церковні статути; філософські твори типу “Шестодневу”; історичні хроніки; гомілетика - урочисті “слова” на церковні свята.

Важливі політичні та історичні проблеми висвітлювалися у творах оригінальної руської літератури, що ґрунтувалися на досвіді усної дохристиянської культури. 

Специфіка релігійного  змісту, можливості доступу до досягнень  світової культури сприяли тому, що, в основному, першими руськими письменниками  були священнослужителі київський митрополит Іларіон, митрополит Климент Смолятич, монах-літописець Нестор, єпископи Кирило Туровський та Лука Жидята, дяк Григорій, Ігумен Печерського монастиря Феодосій, ігумен Сильвестр та інші.

Основним джерелом викладу  філософських, соціальних та морально-етнічних проблем на Русі була Біблія, особливо Новий Завіт. З біблійних книг найчастіше перекладалися  Євангеліє, Апостол   (“Дії Святих  апостолів” і  “Послання апостолів”), Псалтир, П'ятикнижжя  Мойсеєве, Буття.

Збереглося чимало списків  Євангелій,  але лише  два  з них складають тетра-вангелія, тобто усі чотири Євангелія (від Матвія, Марка, Луки, Іоанна)  разом. Перший  руський список Євангелія був виконаний дяком Григорієм у 1056-1057 рр. на замовлення новгородського воєводи і посадника Остромира, родича великого князя Ізяслава. Звідси і назва – “Остромирове Євангеліє”. Деякі дослідники вважають, що форма письма цього твору свідчить про його київське  походження, а дяк Григорій, можливо, був з духовенства, що приїхало з Києва до Новгорода.

Іншим   важливим   джерелом  древньоруської християнської  філософсько-літературної думки була візантійська література, зокрема, патристична - твори так званих “отців церкви”: Василія Великого, Григорія Богослова, Іоанна Дамаскіна, Іоанна Златоуста, Афанасія Александрійського,  Єфрема Сірина та інших, а також матеріали перших Вселенських соборів (325 - 787 рр.). В них обгрунтовувалися  основні догмати християнства.

 Найдавнішою пам'яткою  писемності Київської Русі є “Ізборник Святослава”, укладений 1073 та 1076 рр. для київського князя Святослава Ярославича. Поряд з творами церковно-релігійного характеру, зокрема уривками з патристичної літератури, він містить публіцистичні твори давньоруських письменників, в яких роз'яснюються норми поведінки людини за різних побутових обставин. В “Ізборнику” 1073 р. був. поданий перший “Індекс книг Істинних і хибних”, в якому мова йшла про ті книги, які слід читати і які підлягають забороні (так звані “відречені”, апокрифічні книги).

Для характеристики епохи  виникнення оригінальної літератури Київської Русі найкраще підходить афоризм з “Євангелія від Іоанна”: “Спочатку було слово”. “Словами” називалися тоді твори церковно-повчального характеру. Сюжетом для їх написання могла служити історична подія, злободенна суспільна проблема, постановка моральної теми.

Першим відомим письменником з місцевого населення був  у Київській Русі митрополит Іларіон. Роки його народження і смерті невідомі, творив він в XI ст. за часів княжіння Ярослава Мудрого. Він є автором визначної пам'ятки вітчизняної писемності - церковно-богословського твору “Слово про закон і благодать”, написаного між 1037 і 1050 рр., в якому відзначив велич руського народу, руської землі, руської церкви. Необхідно зауважити, що під «Законом” стародавні письменники розуміли Старий. Завіт - першу частину Біблії (іудаїзм), а під “Благодаттю” - Новий Завіт - другу частину Біблії (християнство).

Новий Завіт складається  з 27 канонічних книг, написаних давньогрецькою мовою в епоху раннього християнства (І-II ст. н. е.). За змістом книги Нового Завіту поділяються на три відділи: книги історичні — чотири Євангелія (від Матфея, Марка, Луки, Іоанна) та Діяння апостолів; учительні — 21 послання апостолів Павла, Якова, Петра, Іоанна та Іуди і пророча книга — Одкровення Іоанна Богослова, або Апокаліпсис. Євангеліє — це не просто розповідь про земне життя Ісуса Христа, але й проповідь про нього. Улюбленою формою викладу євангелістів є притча. Діяння апостолів — це розповідь про учнів Христа, які поширювали його вчення. Тут же тлумачиться вчення Ісуса Христа і розглядається організація ранньохристиянської общини. Послання апостолів являють собою повчання в епістолярній формі. Особливою дидактичністю серед них відзначаються послання апостола Павла. Апокаліпсис — це книга містичних видінь про кінцеву долю людства і Всесвіту.

Митрополит Іларіон  поставив перед собою складне  історико-філософське завдання - довести  ідею рівності всіх народів, підвести читачів до ідеї включення древньоруського  народу у всесвітню історію, показати, що руська земля “славиться в усіх чотирьох, кінцях Землі”. Автор акцентує увагу на вільному і самостійному виборі релігії князем Володимиром, що повністю відповідало політичному курсу Ярослава Мудрого, який вів боротьбу за політичну, церковну і культурну незалежність від Візантії. В особі Володимира Святославича Іларіон вперше в древньоруській літературі створює образ ідеального князя – “правдивого, славного та мужнього”. Він першим на Русі обґрунтовує ідею княжої влади, яка дана від Бога, відстоює принцип прямого престолонаслідування. Як церковний діяч, митрополит Іларіон, безумовно, на перше місце ставить “божественну мудрість”.

У Київській Русі досить швидко вини к свій жанр літератури - літописання (як жанр, а не історичні записи), який у такому вигляді не був відомий ні у Візантії, ні в Болгарії. Літописи - це не лише історичні, але й видатні літературні твори, сказання, билини, народні перекази, посольські нотатки, легенди. На даний нас збереглося близько 1500 літописних списків, які є величезним надбання культури східнослов'янських народів.

Найвидатнішим історичним твором Київської Русі і найвидатнішим  вітчизняним  літописом серед  збережених часом, є “Повість временних  літ”, написана ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором у 1113 р.. Нею починаються майже всі давньоруські літописи, що дійшли до нашого часу. До даного літопису увійшли всі попередні зводи та різні доповнення, зроблені як самим Нестором, так і його попередниками. У “Повісті” вперше зроблено спробу визначити місце Київської Русі в загально історичному  процесі, пов'язати її історію зі світовою.

Історична заслуга літописця  Нестора полягає в тому, що він  створив другу, після Іларіона, концепцію  осмислення древньоруської історії  та поставив питання про включення історії Русі у всесвітню історію. В центрі політичної історії епохи Нестора актуальним залишалося питання про незалежність Русі від Візантії, її культурну самобутність.

Цінною,  пам'яткою    староукраїнського   письменства   є “Повчання  Володимира Мономаха  своїм дітям”, написане на початку ХІІ ст.. Князь Володимир Мономах - одна з найвизначніших постатей княжих часів, син високо освіченого князя Всеволода, який славився знанням п'ятьох мов. Від батька Володимир перейняв велике захоплення до книжок і до освіти. На київському престолі він був у  1113-1125рр.

У “Повчанні...” можна  виділити три окремих частини. В  першій частині автор від імені  князя Ярослава Мудрого звертається  з посланням до його синів, закликає їх жити у мирі, злагоді та любові, не переступати кордонів.? “Якщо  будете жити у ненависті та в роздорах, - говориться у посланні, - то самі загинете та загубите землю батьків і дідів своїх, придбану їх власною працею”. У другій частині твору автор говорінь про обов'язки щодо ближнього та повинності доброго господаря. Він наказує допомагати бідним, брати в опіку вдовиць і сиріт. Забороняє карати смертю: “Ці невинного, ні винного не вбивайте й не кажіть убивати”? В третій частіші “Повчання” Володимир Мономах розповідає про різні пригоди та небезпеки у своєму житті, з яких він вийшов цілий і здоровий. Причиною того, на його думку, є те, що без волі Божої у світі ніщо не відбувається. Таким чином, у “Повчанні” простежується світській, хоча і запозичений з Псалтиря, варіант християнської моралі.

Багатством художніх прийомів красномовства відзначаються твори єпископа Кирила Туровського. Автор багатьох казань і повчань відверто висловлюється за свободу волі  людини, розуміючи її як свободу вибору між добром і злом.

Видатним філософом  і літератором Стародавньої Русі був Даниїл Заточник (кінець XII- початок ХІІІ ст.), гаданий автор “Слова Даниїла Заточника” (в іншій редакції; - “Моленіє Даниїла Заточника”). Він високо цінує розум і мудрість людини, часто посилається на притчі царя Соломона зі “Старого Завіту”, використовує афоризми античних філософів - Плутарха, Демокріта, Діогена, Геродота, Арістотеля, Піфагора та інших.

Після запровадження  на Русі християнства з'явився новий  вид літератури -  житія  святих   (агіографія).   У цих релігійно-біографічних    творах розповідалось   про    життя мучеників, аскетів,   церковних  і, державних діячів,  оголошених церквою святими; Іоанна Златоуста, Афанасія Александрійського, князів Бориса і, Гліба, вбитих своїм братом Святополком, засновника Києво-Печерського монастир Антонія Печерського. У Житіях відбивалися історичні події тих часів, моральні, філософські, естетичні уявлення, вони є досить цінними інформаціно-історичними джерелами. Так, наприклад, у “Житії Феодосія Печерського” яскраво відображені монастирський побут кінця XI ст., норові, звичаї тощо.

На початку XIII ст. склався так званий  “Києво-Печерський патерик” - збірник розповідей про життя ченців Києво-Печерського монастиря, заснованого у середні XI ст. Антонієм. У ньому містяться уривки з “Повісті временних літ”, зокрема розповіді Нестора-літописця про печерських монахів Даміана, Єремію, Ісаакія, Матвія, а також описуються деякі історичні події: про взаємовідносини князів, феодальні міжусобиці, торгівлю Києва з Галичем, Перемишлем, похід руських князів на половців.

Справжнім шедевром, своєрідною перлиною древньо-руської літератури є “Слово о полку Ігоревім” створене невідомим автором близько 1187 р. За своїм художнім рівнем цей твір не має аналогів у візантійській та європейській літературах. Важливим джерелом для цього літературного шедевру стала усна народна творчість, що відображала цілий пласт художньої культури русичів. “Слово...” присвячене опису невдалого походу руських князів під проводом новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців у 1185 р.

Автор “Слова...” яскравими  фарбами змальовує образи князів Ігоря, Романа, Мстислава, Всеволода, Святослава, Ярослава Осмомисла та інших. Звертаючись до них, нащадків  Ярослава Мудрого, він закликає їх  “вкласти в піхви мечі”,  помиритися між собою.