Галицько-Волинське князівство та боротьба українського народу проти монголо-татарської навали

Після навали кочівників Данило присвячував багато уваги відбудові країни (літопис згадує про знищення деяких міст - повертаючись з Польщі 1241 р., "Данило з братом прийшли до Берестя, не могли іти в поле через сморід із трупів багатьох позбиваних, і у Володимирі не залишився ніхто живий - церква святої Богородиці була виповнена трупами і тіами мертвих" - Іпат.). Він укріплював головні міста, в тому числі Володимир, близько 1236 р. побудував столицю Замужжя, Холм, та ряд укріплених замків. Одночасно відбувалася реорганізація війська. Ударною силою в ньому стала важкоозброєна князівська кінна дружина, а також селянське й міщанське ополчення. Проти них не могли встояти ні легка татарська кіннота, ні розбещена бездіяльністю європейська дружинна знать. Почалося визволення Галичини й Волині від нечисленних татарських загонів і колабораціоністів з деяких місцевих феодалів. Спільно галичани й волиняни в 1252 р. вигнали татарську орду хана Куремси з пониззя за Дністер. Протягом 1254—1255 рр. дружини Данила й Василька Романовичів та Лева Даниловича звільнили землі вздовж Бугу, Случі й Тетерева. Галицько-Волинська держава на кілька років здобула незалежність від Золотої Орди. Але в 1259 р. на кордонах Волині з'явилося об'єднане татарське військо, послане великим ханом для упокорення повсталих народів. Щоб вберегти своє дітище від розгрому, Данило Галицький був змушений виконати наказ воєначальників про знищення міських укріплень. Галичина й Волинь знову виявилися беззахисними перед загарбниками, а сам князь мусив підтвердити васальну залежність від Золотої Орди й направити свою дружину на допомогу татарам у їхньому поході проти Польщі та Литви.

Невдача не зламала літнього князя. Він зробив нову спробу створити антитатарську  коаліцію з кількома європейськими  державами. Але дружні взаємини з  Угорщиною, Чехією та Польщею так  і не переросли у дієвий союз європейських країн проти спільного ворога. До того, ж проти Данила Галицького виступили ті сили краю, які за підтримки  Литовської держави князя Міндовга (1216—1263) почали визволяти Україну  від татарських завойовників. Спираючись на підтримку татар, Данило Романович  відновив свою владу над Новгородоцьким, Слонімським і Вовкомийським  князівствами.

Отже, в історії Галицько-Волинського  князівства князь Данило займав особливе місце. Його історичною заслугою було об'єднання в одне князівство земель Галичини і Волині, роз'єднаних після  смерті Романа. Виконуючи це завдання, Данило спирався на широкі маси населення, які вели боротьбу проти іноземної  агресії і влади великих бояр. З'єднавши територію Галичини і  Волині в одне князівство, Данило сприяв його економічному розвитку та політичній стабільності. Данилові не вдалося здійснити свою найголовнішу мету — визволити західні землі з-під ординського ярма. Але державна організація, яку він створив, була настільки сильна, що ханські орди не змогли її зруйнувати, і Галицько-Волинська держава знову підвелася із занепаду і набрала нової сили.

3.Кінець династії Даниловичів  та історії Галицько-Волинського  князівства

Після смерті Данила Галицького у 1264 р. його син Шварно (бл. 1230 – бл. 1269) і брат Василько зберегли напівзалежне становище української держави  від Золотої Орди. Воно не відповідало  інтересам патріотично налаштованої феодальної знаті, яка прагнула до визволення краю від чужоземного ярма. Водночас Литва знемагала нерівній боротьбі з могутнім Тевтонським орденом. Єдиний вихід з такого становища  окремі українські та литовські можновладці  вбачали в об’єднанні сил для  боротьби за незалежність національних держав. У Литві їх очолював син  Мін довга Войшелк, а в ГВК  – Шварно Данилович. Спочатку український  князь допоміг посіти батьківський престол Войшелкові, який у 1267 р. добровільно передав великокнязівський стіл Шварнові Даниловичу на тій підставі, що він був зятем великого князя Міндовга. Однак українсько-литовський союз тривав недовго. Побоюючись союзників, Лев Данилович (1264 – 1301) вбив Войшелека, після чого до влади в Литві прийшло антиукраїнське угруповання феодалів-язичників на чолі з князем Тройденом. Язичницька Литва посилила наступ на Волинь.

З послаблення Галичини й Волині скористалася Золота Орда, її темник Ногай  під час походу ординських військ на Візантію і Болгарію в 60 – 70-х  рр. посилив свою владу над галицькими землями і ввів їх до складу власного улусу, другого воєнно-політичного  центру Золотої Орди. У 1275 і 1277 рр. галицькі, волинські й монголо-татарські  війська зробили два успішних походи на Литву. У 1280 р. Лев Данилович, як пишеться в Іпатіївському літописі, "восхотє собе части (собе) в земле  Лядьской, города на Вкраини, еха к  Ногаеви оканьному проклатомоу  помочи собе прося оу него на Ляхы, он же да ему помочь...". З допомогою  улусу Ногая Лев Данилович  приєднав до своїх володінь українське Закарпаття й Люблінську землю, вів  боротьбу за краківський престол, підтримував  добросусідські зв'язки з Угорщиною, а в 1278 р. підписав мирний договір із чеським королем Вацлавом. Волинський князь Володимир Василькович (1271 – 1289) відбив спробу Литви заволодіти

Волинню, зайняв Турійськ і зосередив  свою увагу на будівництві міст і  фортець, розвитку ремесел, торгівлі та національної культури. У складі могутньої  Монгольської імперії, без серйозної  антиординської коаліції європейських країн, Галицько-Волинська держава  уникла руйнівних вторгнень агресорів  і тим самим дістала кілька десятків років для відносно мирного  розвитку. Становище краю суттєво  не змінилося й після розгрому     Ногая золотоординським ханом Токтою в 1300 р. Скориставшись з послаблення Золотої Орди внаслідок внутрішньої міжусобиці, Галицько-Волинська держава посунула свої кордони на південь до гирл Дністра й Південного Бугу. Наприкінці XIII – на початку XIV ст. Галицько-Волинська держава переживала піднесення.На початку XIV ст. міжусобна боротьба татарських ханів послабила владу завойовників над Україною. Сприятливими обставинами для зміцнення власних позицій найшвидше скористався галицько-волинський князь Юрій (бл. 1301 – бл. 1315). У 1302 р. він послав на допомогу братові своєї дружини польському князю Владиславу Локетеку військові загони. Але похід був невдалим, внаслідок чого Юрій втратив відвойовану батьком і добре освоєну Люблінську землю. Значно успішніше діяв молодий правитель у мирній розбудові власних володінь. За його князювання швидко розросталися міста й села, розвивалися торгівля й культура. У 1303 р. була створена Галицька митрополія, що значно зміцнило міжнародний авторитет західноукраїнської держави й водночас послабило релігійні зв'язки з іншими українськими землями. Правління Юрія — це доба золотого спокою, багатства й слави Галицько-Волинської держави та її міжнародного визнання. Сам князь дістав титул "короля Русі". Такий титул найбільше відповідав державотворчим процесам, оскільки відродження нової держави на західних землях відбувалося під давньою назвою "Русь". Інакше й не могло бути. В часи розпуки й лихоліття громада завжди шукає опори своїм діям у славних сторінках власної історії. А нею в житті українського народу й була могутня Київська Русь. Відроджуючись під цією назвою, Україна тим самим перебирала на себе велич і авторитет своєї попередниці. Сини Юрія Андрій і Лев (1315 – 1323), хоч і розділили між собою територію князівства, але в політиці завжди діяли спільно. Князі підтримували дружні стосунки з правителями західних держав і тим самим забезпечили мирні умови життя своїм підданим. Внутрішня стабільність стимулювала національне піднесення серед місцевої феодальної верхівки та її прагнення до незалежності від Золотої Орди. При цьому патріоти добре бачили неспроможність власними силами досягти мети й тому в своїх діях орієнтувалися на ті країни, які були готові виступити проти Монгольської держави й разом з тим визнати правомірність державотворчих прагнень української національної знаті. Такою країною і стала молода Литовська держава.

Спочатку ворожі, потім добросусідські взаємини між Литвою й Галицько-Волинською Руссю переросли в союзницькі. Таке політичне зближення було закріплено династичним шлюбом наймолодшого сина великого князя литовського Гедиміна (1316 – 1341) – Любарта, Дмитра в християнстві, з дочкою Андрія Юрійовича. Союз галицько-волинських і литовських князів викликав протидію монголо-татарської адміністрації. Хан  Узбек (1314 – 1342) спочатку підкорив собі сепаратистськи налаштованих ханів  кочових племен між Доном і  Дніпром, а на початку 20-х років  – і в пониззі Правобережної  України. Незабаром настала черга  Галичини й Волині. В жорстокій  борні зі Золотою Ордою Галицько-Волинська  держава зазнала нищівної поразки. Князі Андрій і Лев у 1323 р. загинули в бою. Після їхньої смерті припинилася  династія князів Романовичів, яка так  багато зробила для блага України. Та відновлення золотоординської влади  над усією Україною не підірвало  заповітної мрії частини української  знаті про державну незалежність.

Зі смертю братів Юрійовичів політичне  становище українських земель кардинально  змінилося. Князь Гедимін вважав Волинь володінням свого сина Дмитра-Любарта  й з ініціативи місцевої знаті  почав розширювати його на схід. Навесні-влітку 1324 р. русько-литовські  війська здійснили визвольний похід  на Київське князівство. Напрямок удару  був обраний не випадково. Незважаючи на занепад, Київ продовжував зберігати за собою значення номінального центру всієї Русі, і тому його здобуття мало б величезний вплив на розгортання визвольного руху. Значну роль при цьому відігравало й відоме прагнення частини київської аристократії позбутися чужоземного панування. Після млявого опору київські бояри заявили, що підтримують переможців, і визнали владу Гедиміна. За ними те саме зробила знать Вишгорода, Черкас, Канева, Сліпорода та інших міст і містечок Подніпров'я. За підтримку литовський князь зобов'язався повернути українським князям і боярам їхні спадкові володіння, давні права і привілеї. Своїм намісником на Подніпров'ї Гедимін залишив сина Федора. Однак перемога була не повною. В Подніпров'ї у 1324 р. встановилося двовладдя. Поряд з адміністрацією баскака діяла адміністрація й литовського князя. Так почалося масове визволення руських земель з-під монголо-татарського ярма.

Успіх союзників на Подніпров'ї  був затьмарений подіями в  галицько-волинських землях. Пропольськи  налаштовані місцеві бояри обрали галицько-волинським князем сина мазовецького князя Тройдена 14-річного Болеслава (1324 – 1340). Це одразу спричинило збройний конфлікт між Литвою і Мазовією. Тільки загроза агресії Тевтонського ордену змусила супротивників припинити  чвари й укласти в 1325 р. мир. За його умовами, Гедимін відмовлявся  від Волині, зате зберігав за собою  заселені великою кількістю українців  Берестейщину й Підляшшя. Галицько-Волинська держава втратила свої землі в Північному Причорномор'ї й мусила визнати зверхність Золотої Орди. Князь Болеслав перейшов у православ'я, на честь свого діда по матері взяв ім'я Юрія II й гарантував боярству збереження усіх статків, давніх прав, звичаїв та привілеїв. Певний час Болеслав-Юрій II воював з Польщею та Угорщиною за Люблінську землю, але без успіху. Його позиції в краї були нестійкими. Намагаючись зміцнити своє становище, Болеслав-Юрій II почав протегувати іноземцям – давав великі пільги іноземним купцям і ремісникам, оточував себе католиками, які усували національну знать від адміністративної влади. При цьому князь відступився від православ'я і став заохочувати навернення українців до католицизму. Це викликало масовий протест галичан. Бояри на чолі з Дмитром Дедьком організували змову і в 1340 р. отруїли князя на бенкеті, а іноземців винищили.

Галицько-волинським князем було проголошено  Любарта, тісно зв'язаного родинними  узами з Романовичами. Але фактично його влада поширювалася лише на Волинь. У Галичині запанували місцеві бояри  на чолі з "управителем і старостою  Руської землі" Дедьком. Так Галицько-Волинська  держава розпалася на князівство Волинське й олігархічну автономну  республіку Галичину.

Галицько-Волинське князівство внаслідок  навали Батия зазнало руйнувань, але воно залишалося найміцнішим  серед усіх південно-західних князівств. Князь Данило кілька років не визнавав влади татарського хана. Однак  його влада похитнулася. Цим спробували скористатися син чернігівського князя  Михайла Ростислав, який став зятем  угорського короля Бели IV, сам угорський  король і польські феодали.

Угорські рицарські війська, очолювані  Ростиславом і угорським воєначальником (баном) Фільнієм, польські загони, що їх послав один з польських князів, а також дружини галицьких  бояр виступили проти Данила. Вони зайняли Перемишль і підійшли до м. Ярослава на р. Сяні. Вирішальний  бій під Ярославом відбувся 17 серпня 1245 р. Це був запеклий бій. Війська  Данила розгромили ворогів. Сам угорський  бан Фільній («гордий Філя», як його називає літописець) потрапив у полон  до Данила, де його було страчено. Ростислав  утік на захід.

Однак у той час як на заході Галицько-Волинське князівство відбивало напади угорських і польських феодалів, на сході йому загрожували ординці. Оскільки міста ще не були укріплені і достатніх сил для відкритої боротьби з ординцями бракувало, Данило на початку 1246 р. поїхав до Золотої Орди на поклін до Батия і дістав від нього ярлик на князювання, визнавши, отже, залежність від золотоординського хана. Проте це не означало відмови Данила від боротьби з Ордою.

Данило збирав сили. Передусім він  будував нові міста і розширював та укріплював старі. Було побудовано в 1250-х pp. місто, назване на честь  сина Данила Льва Львовом. Як зазначав літописець, Данило «созда городы многи». Збільшилася в Галичині й на Волині кількість населення, зокрема за рахунок утікачів з Подніпров'я, розвивалися землеробство, ремесло, торгівля.  
Наприкінці 1240 – на початку 1250-х pp. Данило здійснив кілька походів у землі литовського племені ятвягів, що нападало на Північну Волинь, і частину їх, що жила по Західному Бугу, підкорив своїй владі. Разом з Північною Волинню (Берестя, Дорогичин) ця частина земель дістала назву Підляшшя. Тут виникли західноруські міста Бєльськ, Кам'янець на Лосні, Кобрин, Мельник. Водночас Данило поширив свій вплив і на західноруське Турово-Пінське князівство.

Зміцнюючи своє князівство і готуючись  до боротьби проти Золотої Орди, Данило шукав собі союзників. Він  дійшов згоди з угорським королем  Белою. IV (син Данила Лев був одружений з дочкою Бели Констанціею) і з першим об'єднувачем Литви князем Міндовгом, а також з Польщею. Римський папа Інокентій IV також пообіцяв Данилові допомогу і королівський вінець з умовою, що буде укладена унія руської православної церкви з католицькою під егідою папи. Щоб дістати допомогу для виступу проти Орди, Данило дав згоду на унію, і в 1253 р. в Дорогичині був коронований як галицько-волинський король. Та коли незабаром з'ясувалося, що папа ніякої допомоги проти ординців подати не може, Данило розірвав з ним угоду. Не дістав він реальної допомоги і від інших своїх союзників.  
Незважаючи на це, Данило, скориставшись усобицями в Золотій Орді і уклавши союз з володимирським князем Андрієм Ярославичем та деякими іншими руськими князями, в 1254-1255 pp. виступив із своїми військами проти ординського воєводи Куремси, що кочував зі своєю ордою на правому березі Дніпра, і, як пише літописець, «держаше рать с Куремьсою, и николи же не бояся Куремьсе». Були відвойовані в ординців землі по Південному Бугу, Случі й Тетереву, а потім взято й місто Возвягль (Новоград-Волинський).

Однак через деякий час хан Золотої  Орди Менгу послав замість Куремси  воєводу Бурондая з великим військом, якому скли Галицько-Волинського  князівства протистояти не могли. На вимогу Бурондая, «окаянного й проклятого», як його називає літописець, брат Данила Василько і син Лев змушені  були знищити укріплення міст Стожка, Львова, Кременця, Луцька, Володимира. Тільки населення Холма відстояло  своє місто від ординців.

Хоч Галицько-Волинське князівство і визнало владу золотоординських ханів, проте його залежність від  них була меншою, ніж інших руських  земель, зокрема Наддніпрянщини. Воно не мало постійних баскаків, збирачів данини, не було фіскальних переписів  населення.   

У 1264 р. помер галицько-волинський князь Данило Романович. Літописець пише, що Данило був добрим князем, хоробрим і мудрим, побудував багато міст, церков і прикрасив їх. Хоробрим був батько Данила, говорить літописець, а сам Данило був «дерзъ и храборъ, от главъ и до ногу его небе на нем порока».

Наприкінці XIII – на початку XIV ст. наслідок посилення феодальних усобиць і  через татарські напади єдність  і могутність Галицько-Волинського  князівства поступово послаблюється. Водночас на південно-західні і західні  руські землі все більше починають  зазіхати польські, литовські й угорські феодали.

Останнім галицько-волинським князем був Юрій-Болеслав (І325 – 1340 рр.) –  син польського (мазовецького) князя  Тройдена, родич галицько-волинських князів по матері. Після смерті Юрія Болеслава самостійне Галицько-Волинське  князівство перестає існувати.