Господарські відносини франків за «Салічною правдою»

 

3. Господарські відносини франків за «Салічною правдою»

Вивчаючи «Салічна правда», можна зробити висновок, що господарство франків стояло на більш високому рівні, ніж господарство германців (господарство германців було описано римським істориком Тацитом (бл. 58 - бл. 117) у нарисі «Німеччина»).

Важливу роль у господарстві франків в усі часи відігравало тваринництво. «Салічна правда» скрупульозно встановлювала, який штраф належить платити за крадіжку свині, за однорічного порося, за свиню, вкрадену разом з поросям, за молочного порося окремо, за свиню із замкненого хліва і пр.

Дуже детально в «Салічній правді» розглядалися всі випадки крадіжки великих рогатих тварин, овець, кіз, випадки конокрадства.

Про розвиток птахівництва свідчили штрафи, встановлені за вкрадені домашніх птахів (курей, півнів, гусей).

У «Салічній правді» малися титули, що встановлювали штрафи за крадіжку бджіл і вуликів з пасіки, за псування і крадіжки плодових дерев з саду, (франки вміли робити щеплення плодовим деревам, шляхом живцювання), за крадіжку винограду з виноградника. Представляють інтерес титули, які визначають штрафи за крадіжку риболовних снастей, човнів, мисливських собак, птахів і звірів, приручених для полювання.

«Салічна правда» свідчить про те, що в господарстві франків були найрізноманітніші галузі - тваринництво, бджільництво, садівництво, виноградарство, а також полювання та рибальство. Однак основну роль у господарстві франків відігравало землеробство. Вони сіяли зернові культури, льон, мали городи, в яких росли боби, горох, капуста, ріпа. Франки були добре знайомі з плугом і бороною. Оранка вироблялася на биках. Псування зораного поля каралася штрафом. Врожаї хліба були багатими. Врожаї з полів франки відвозили на возах, в які впрягали коней. При будинку кожного вільного франкського селянина були господарські споруди. Отриманий врожай складався в комори і клуні. У господарстві франків були нерідкі водяні млини.

 

4.

Згідно з «Салічній правді», садибна земля перебувала в індивідуальній власності кожного вільного франка. На цю обставину вказують високі штрафи, встановлені за псування і знищення огорож або проникнення з метою крадіжки в чужі двори. Разом з тим, луки і ліси перебували в колективній власності селянської громади. Належали селянам сусідніх сіл стада паслися на загальних луках. Вільний селянин міг брати з лісу будь-яке дерево, у тому числі зрубане, якщо на ньому була позначка, що воно було зрубано більше року тому. Селянська громада зберігала верховні права на орні землі. Однак орна земля не перерозподілялася, а перебувала в спадковому користуванні кожного вільного франкського селянина.

Селянин мав свою ділянку землі на час оранки, сівби і дозрівання хлібів, огороджував його і передавав у спадок своїм синам »Жінці земля у спадок не передавалася. Верховні права громади на орну землю виявлялися в тому, що ніхто з її членів не мав права продавати свою землю. Коли селянин умирав, не залишаючи після себе синів, ця земля поверталася громаді і потрапляла до рук «сусідів».

Існуюча в той час громада вже не була родовою, яку описували Цезар і Тацит. Родову громаду змінила громада сусідська, яка складалася вже не з родичів, але значна частина села, що володіла певними землями, ще продовжувала залишатися пов'язаної родовими відносинами. Одночасно в селі жили і чужинці-переселенці з інших місць, що поселилися тут за угодою з іншими общинниками йди у відповідності з королівською грамотою,

«Салічна правда» в титулі «Про переселенців» встановлювала, що кожен вільний чоловік міг оселитися у чужій селі, якщо проти цього не протестував ніхто з її жителів, При наявності хоча б однієї людини, якій виступив проти, чужинець в даному поселенні оселитися не міг . Так «Салічна правда» розглядала і порядок виселення і покарання у вигляді штрафу такого переселенця, якого громада не захотіла взяти до числа своїх «сусідів», «Якщо ж переселився протягом 12 місяців не буде пред'явлено жодного протесту, він повинен залишитися недоторканним, як і інші сусіди ».

Королевська грамота також гарантувала недоторканність переселенців. «Салічна правда» визначала величезний штраф в 200 солідів кожному, хто насмілювався протестувати проти королівської грамоти.

«Салічна правда» не повідомляє прямо про існування великих маєтків, але, судячи з окремими даними (перерахування дворових ремісників та ін), в V - VI ст. помістя існували поруч з вільною франкської громадою. Великими землевласниками був сам король, його дружинники, вище духовенство і римські землевласники, частково зберегли свої володіння і близькі до королівського двору («королівські співтрапезники», як називає їх «Салічна правда»). Тим не менш, основною фігурою франкського суспільства цієї епохи був; вільний франк - повноправний член сільської громади, вільний хлібороб.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

6. Родові відносини франків

Родові зв'язки у франків були дуже сильні. Рід у «Салічній правді» виступає не тільки як верховний власник общинних земель, але і як політична організація. Існували такі звичаї як сплата грошей за вбивство того чи іншої людини його родичами, успадкування майна (крім землі) по материнській лінії, сплата родичами за свого неспроможного родича частини викупу (вергельда) за вбивство.

«Салічна правда» стверджувала і закріплювала можливість передачі майна не родичу. Добровільний вихід з родового союзу називався «відмовою від родини». Процедура «відмови від родини» детально розглядалася «Салічній правдою» в титулі 60. Людина, який бажав відмовитися від родини, повинен був з'явитися на засідання обраних народом суддів, зламати над головою три гілки заходом у лікоть, розкидати поламані гілки в чотири сторони і сказати про те, що він відмовляється від спадщини і від всяких рахунків зі своїми родичами. Людина, що відмовився від спорідненості, після цієї процедури не міг брати участь ні в успадкування, ні в отриманні вергельда. Його спадок надходило в скарбницю.

Титул «Про жмені землі» повідомляє про відповідальність за вбивство.

Якщо хто позбавить життя людини, йдеться у цьому титулі, і, віддавши все майно, не буде в змозі сплатити, належної за законом, він повинен представити 12 родичів, які поклянутся в тому, що ні на землі, ні під землею він не має майна більше того, що їм вже віддано. Після цього вбивця повинен увійти до свого будинку, набрати з його чотирьох кутів жменю землі, стати на порозі, повернувшись обличчям всередину будинку, і кидати цю землю лівою рукою через плече на батька і братів. Якщо батько і брати вже платили, тоді він повинен тією ж землею кидати на близьких родичів по матері і по батькові. «Потім у сорочці (однієї) без пояса, без взуття, з кодом в руці, він повинен стрибнути через тин, і ці троє родичів (по матері) повинні сплатити половину того, скільки не вистачає для сплати належної за законом віри. Те ж повинні зробити і три інші, які доводяться родичами по батькові. Якщо ж хто з них виявиться занадто бідним, щоб заплатити падаючу на нього частку, він повинен у свою чергу кинути жменю землі на кого-небудь з більш заможних, щоб він сплатив все за законом ».

Основну масу франкського населення становили в цей час вільні селяни. Вони жили сусідськими общинами, в яких зберігалися пережитки родового ладу. За вбивство вільного франкського селянина «Салічна правда» визначала високий вергельд, який дорівнював 200 солідів. Якщо людина гинув від удару або укусу домашньої тварини, то вергельд сплачувався власником тварини в половинному розмірі.

За людини, що знаходився на службі у короля, виплачувався потрійний вергельд-600 солідів, Вергельд за життя графа або королівського дружинника потроювався (доходив до 1800 солідів), якщо вбивство було скоєно в той час »коли вбитий знаходився на королівській службі, наприклад під час походу .

Життя священика охоронялася потрійним вергельдом (в 600 солідів), єпископа - 900 солідів. Високими штрафами каралися пограбування та спалення церков і каплиць.

Особливий шар у Франкської королівстві складали напіввільні літи і колишні раби, відпущені на волю. За вбивство напіввільного і вільновідпущені сплачувався половинний вергельд 100 солідів, за вбивство раба визначався не вергельд, а штраф.

Франки славилися чистотою сімейних відносин. Жінка могла виходити заміж тільки за людину, рівного їй по народженню і станом. Якщо вона виходила за представника нижчого стану, закон був суворий до неї та її чоловіку. Виходячи за раба, вона сама ставала рабою, У франків був символічний звичай, якщо жінка хотіла вийти за раба, її закликали на суд сімейства і клали перед нею меч і веретено. Вона могла взяти меч і вбити раба, обраного в женихи. Якщо ж брала веретено, це означало, що вона вступає в шлюб і стає рабою.

Шлюб у германців відбувався купівлею: молодий чоловік вирушав до батька, брата чи опікунам нареченої і купував її. Ціни були значними: у алемайнов платили, наприклад, від 300 до 400 шилінгів, а за один шилінг можна було купити однорічного бика; зрозуміло, були угоди набагато дешевше. Ця сума віддавалася дружині після смерті чоловіка. Втім, вона ніколи не була повновладною господинею, бо навіть після смерті чоловіка перебувала під владою синів.

Сам обряд шлюбу мав символічне значення: у нареченої обрізали довгу косу на знак надходження в рабство; наречений надягав їй на руку кільце - ланка того ланцюга, якої вона з ним пов'язувалась; на ногу він одягав їй черевик - знак, що вона повинна буде ходити по його стопах, Коли вона входила в будинок чоловіка, над нею тримали меч-символ охорони чоловіка і суворого покарання у разі проступку; на порозі будинку їй подавали зв'язку ключів - з цього моменту на ній лежали всі господарські турботи.

Подібні пережитки родових відносин довго зберігалися у франків.

В додатках до «Салічної правди» повідомляється про збіднілих і зовсім розорилися франках, які були вже не в змозі заплатити накладені на них штрафи і блукали по лісах, як волоцюги і розбійники.

Процес зникнення вільного селянства у Франкської державі проходив далеко не однаково в різних областях. Найбільш інтенсивно він йшов в західній частині королівства - Нейстрії, почасти на південно-сході - в Бургундії, набагато слабше-в північно-східних округах - Австразії. Тут довше зберігалися родові - общинні відносини. У Австразії селянин продовжував грати провідну політичну роль аж до VIII ст.