Автор работы: Пользователь скрыл имя, 13 Апреля 2014 в 13:45, реферат
Головною категорією, яка фактично визначає предмет естетики, є естетичне. Естетичне це найбільш загальна категорія естетики, за допомогою якого позначається її предмет і виражається сутнісна спорідненість і системна єдність всього сімейства естетичних категорій.
Естетичний початок пронизує всю цивілізацію, супроводжучи фактично будь-яку діяльності людини. Один з носіїв естетичного в культурі є ігровий принцип. Справжня гра дійсно має тісний зв'язок з естетичним, бо гра, перш за все, неутилітарна і доставляє і її учасникам, і глядачам задоволення. І можна припустити, що гра виникла через необхідність задоволення естетичної потреби людини, хоча й осмислювалось довгий час по-різному.
Аура особливої
«веселості», що супроводжує Гру, охоплювала
всю Касталію та її мешканців. «Веселість
ця – не пустощі, не самовдоволення, вона
є вище знання і любов, вона є прийняття
всієї дійсності, бадьорість на краю всіх
прірв і безодень, вона є доблесть святих
лицарів, вона непорушна і з віками і наближенням
смерті лише міцніє. Вона є таємниця прекрасного
і справжня суть всякого мистецтва. Поет,
який в танці своїх віршів прославляє
пишність і жах життя, музикант, який змушує
їх зазвучати ось зараз, - це світлоносиць,
який примножує радість і світло на землі,
навіть якщо він веде нас до них через
сльози і болісне напруження. Поет, чиї
вірші нас захоплюють, був, можливо, сумним
ізгоєм, а музикант – сумним мрійником,
але і в цьому випадку його творіння причетне
до веселощів богів і зірок. Те, що він
нам дає, - це вже не його морок, не його
біль і страх, це крапля чистого світла,
вічної веселості. І коли цілі народи і
язики намагаються проникнути в глибини
світу своїми міфами, космогонією, релігіями,
то й тоді саме останнє і найвище, чого
вони можуть досягти, є ця веселість...
Вченість не завжди і не скрізь бувала
веселою, хоча їй варто було б такою бути.
А наша гра в бісер поєднує в собі всі три
початки: науку, шанування прекрасного
і медитацію, і тому справжній гравець
повинен бути налитий веселощами, як стиглий
плід своїм солодким соком...».
ВИСНОВОК
Підводячи підсумки короткому образу ігрових концепцій, важливо відзначити, що ці концепції історично змінювалися, не відкидаючи один одного, як це може здатися на перший погляд. Навпаки вони являють собою цілий ряд проникнень в сутність предмета.
Виходячи з вище викладеного, гра – це не манера жити, а структурна основа людських дій. Крім того, можна стверджувати, що гра, по-перше, не зводиться тільки до естетичної функції, по-друге, різні типи ігор володіють різним рівнем естетичного. У грі, наприклад, може була наявний досить сильний (хоча і не завжди усвідомлюваний) елемент моделювання реальної поведінки людей у певних ситуаціях, який сприяє виробленню відповідних поведінкових стереотипів і навичок. Далі, найважливіший компонент гри – елемент змагання, азарт, прагнення будь-якою ціною перемогти, тобто свого роду специфічний утилітаризм, збудження пристрастей суперництва, змагання і т.п., які також не вписуються в сферу естетичного.
І тим не менше основу гри складає естетичне начало. При цьому діапазон його в різних ігрових видах великий (як і в мистецтві, де, до речі, ігровий елемент теж відіграє важливу, а в деяких видах і головну роль) – від самого мінімального та примітивного, наприклад, у спортивних змаганнях, гольфі, футболі, хокеї до витончено-рафінованого, наприклад, у шахах, іграх думки і сенсами у філософії, сучасних словесних гуманітарних практиках або в межі мислимих ігор – Грі в бісер.
Таким чином, гра є важливим формуючим фактором культури, сутність якої складають спонтанність і відсутність прагматичної установки. З конкретних елементів такої культури складається елітарний пласт культурного процесу, який протистоїть натиску культури масової.
Конспект першоджерела: Аристотель. Нікомахова етика. Книга 3.
І. Чеснота – це, можна сказати, мета державного способу життя, а доброчесна людина – це та, яка робить правильні вчинки, а для цього, з моєї точки зору, вона (людина) повинна бути всебічно розвинута. Чеснота буває двох видів – розумова і моральна. «Розумова виникає і зростає переважно завдяки навчанню і саме тому має потребує у довгому тренуванні, а моральна народжується звичкою».
Моральна чеснота пов'язана з пристрастями і вчинками, причому за довільні пристрасті і вчинки хвалять або засуджують, а за мимовільні - співчувають, а іноді навіть жаліють. Тому чесноту необхідно розділяти на довільну і мимовільну.
Але виникає питання: чи є вчинок мимовільним або довільним, якщо він відбувається «зі страху перед досить тяжкими бідами або заради чогось морально прекрасного». Вчинки такого роду є змішаними. Якщо людина робить необдуманий, на перший погляд, вчинок, але заради досягнення чогось прекрасного і цей вчинок має позитивний результат, то такий вчинок є довільним, а людина – розумною. А якщо ж при вчиненні необдуманого вчинку людина переслідує «погані» цілі, не заради чогось звичайного, то такий вчинок є мимовільним, а сама людина – поганою. Деякі вчинки не похвальні, але коли людина здійснює їх через певні обставини, то вони викликають співчуття. Якщо ж вчинок здійснений з примусу чи ні, то такий вчинок викликає похвалу або осуд. Підневільний вчинок – це вчинок, який здійснюється людиною залежно від зовнішніх обставин, на які людина не може вплинути.
II. Всі вчинки є мимовільними, якщо вони здійснені через «невідання – δι αγνοια» (тобто необізнаність) і змусили людину страждати і каятись.
При чому вчинки, здійснені через невідання або в невіданні – це різні речі. Наприклад, п'яна або охоплена гнівом людина, здається, робить вчинки не з невідання, але з відомих причин неусвідомлено і в невіданні. Вчинок, здійснений через невідання або в невіданні визначається в залежності від обставин. Невідання може стосуватися всіх обставин, при яких здійснюється вчинок. Так, хто не знає якихось обставин, здійснює вчинок мимоволі, особливо, якщо він не знає самого головного, а саме умови і цілі його вчинку. Крім того, вчинок, який здійснений через невідання такого роду, визначають як мимовільний, при цьому він змушує людину страждати і каятись.
III. Якщо мимовільне здійснюється підневільно і через невідання, то довільне – «це, по-видимому, те, джерело чого – у самому діячі, який при цьому знає ті окремі обставини, за яких вчинок має місце». Так як, людині властиво робити вчинки в пориві люті і за бажанням, то такі вчинки «безглуздо вважати мимовільними».
ІV. Свідомий вибір. Може здатися, що свідомий вибір і є довільне, однак ці поняття не тотожні. До довільного причетні і діти, і інші живі істоти, а до свідомого вибору – ні, при цьому раптові вчинки називаються довільними, а свідомо обрані – ні. Свідомий вибір – це не потяг, запеклий порив, бажання або певна думка. Хоча якщо бажання спрямоване до певної мети, то свідомий вибір має місце, наприклад, ми бажаємо бути здоровими і ми бажаємо бути щасливими. Крім того, свідомий вибір хвалять, скоріше, за те, що вибране правильне рішення (тобто за вірність), думку ж схвалюють за істинність. Зрештою, «свідомо ми вибираємо те, що ми, перш за все, знаємо як благо, а думку ми складаємо про те, чого до пуття не знаємо». Тобто, свідомий вибір – це «щось обране перед іншими речами».
V. Чи про все приймається рішення і чи все є предметом рішення? На думку Аристотеля, з яким я згодна, «ніхто не приймає рішення про вічне, скажімо, про космос або про несумірності діаметру і сторони квадрата, а також і про те, що, змінюючись, завжди змінюється однаково, будь то з потреби, або по природі, або з якоїсь іншої причини». Рішення ми приймаємо про те, що залежить від нас і що може здійснитися за допомогою наших вчинків. Рішення бувають про те, що відбувається, як правило, певним чином, але чий результат не ясний і в якому полягає деяка невизначеність.
Наші рішення стосується не цілей, а засобів до мети, «адже лікар приймає рішення не про те, чи буде він лікувати, і оратор – не про те, чи стане він переконувати…». Приймаючи рішення, ми займаємося пошуками та аналізом найбільш кращих засобів для досягнення мети.
Предмет рішення і предмет вибору одне і теж саме, тільки предмет вибору вже заздалегідь строго визначений, бо людина свідомо вибирає те, що схвалене при прийнятті рішення, тобто здійснює свідомий вибір.
VI. На думку Аристотеля «бажання спрямоване на мету, але одні вважають, що на блага взагалі, а інші – що те, що здається благом». Так, дійсно в кожної людини своє розуміння бажаного. Так, «для доброчесної людини предмет бажання – істинне благо, а для поганої – випадкове», тому що в кожної людини свої уявлення про красу і задоволення. В результаті більшість обманюються, приймаючи задоволення за благо, хоча воно не є таким.
VII. Аристотель стверджує, «чеснота, так само як і порочність, залежить від нас». Отже, від нас залежить – здійснювати вчинок або не здійснювати. І я згодна, людина, «яка вчинила проти права не хоче бути неправосудним, а яка поводить себе розпущено – розпущеною». Однак, на думку Аристотеля, у неправосудної і розпущеної людини спочатку була можливість не стати такими, тобто вони по своїй волі стали такими, і у них більше немає можливості таким не бути. Я з цією думкою не згодна, адже іноді в житті бувають обставини, коли ми не можемо вчинити «добре», не порушуючи закону. Наприклад, якщо від твого «поганого» вчинку залежить твоє життя або життя твоїх близьких.
На думку Аристотеля, порочність, як і чеснота є довільною і має самостійність, якщо не у виборі мети, так у вчинках.
VIII. Вчинки і моральні устої довільні, але по різному. Вчинки від початку і до кінця в нашій владі, і ми знаємо всі окремі обставини, а моральні устої або склади душі у нашій владі тільки напочатку і поступове їх складання відбувається непомітно, як то буває із захворюваннями.
IX. Мужність – це володіння серединою між страхом і відвагою. А страх визначають як очікування зла. Мужній в якомусь сенсі означає безстрашний. Безстрашний – це той, хто володіє щедрістю і відважно переносять втрату майна; «не боягуз і той, хто страшиться образи дітей і дружини, або заздрості, чи ще чогось у цьому роді». Виходячи з вище викладеного, я згодна з Аристотелем, що мужнім є, той, «хто безбоязно зустрічає прекрасну смерть і все, що загрожує швидкій смерті».
X. Є речі не для всіх людей однаково страшні. Зі слів Аристотеля, той «хто виносить, що слід, і заради того, заради чого варто, так, як слід, і тоді, коли слід, і відповідно відчуває страх і проявляє відвагу, той мужній, бо мужній і терпить, і діє гідно». Якщо людина не страшиться нічого, він, ймовірно, «біснуватий або тупий». Хто занадто відважний перед страшними небезпеками – сміливець. При цьому сміливець – це хвалько, йому властиво приписувати собі мужність. Отже, можна стверджувати, що боягуз, сміливець і мужня людина мають справу з одним і тим же, але відносяться вони до цього по-різному.
XI. Є різні визначення мужності.
Громадянська мужність. Вважається, що громадяни витримати будь-яку небезпеку з причини «встановлених законом заходів винності, через осуд, а також заради честі». Наприклад, Діомед писав: «Сором мені, коли я, як несміливий, у воріт і стіни сховаюсь!». Вважається, що досвід в окремих речах – це теж мужність. Виходячи з цього, Сократ думав, що мужність полягає в знанні і я з цим згодна. Лють теж відносять до мужності, тому що мужніми вважаються ті, хто в люті кидається назустріч небезпеці. Як, наприклад, писав Гомер: «Силу йому надала лють». А ось гнів і помста не властиві мужній людині. Не є мужнім, як зрозуміло, і той, хто самовпевнений. Мужнім є той, кому властиві безстрашність і незворушність при раптовій небезпеці, а не передбачуваній заздалегідь.
XII. Мужність пов'язана з тим, що вселяє відвагу і страх, при чому страх більшою мірою. Можна сказати, що мужність – це медаль, у якої є дві сторони. Перша – це страждання, які переносить людина при досягненні своєї мети, а друга – це задоволення, яке вона отримує після досягнення мети.
XIII. Розсудливість – це володіння серединою при отриманні задоволень, бо зі стражданням воно пов'язане менше і не так, як із задоволеннями. Розсудливість пов'язана, мабуть, з тілесними задоволеннями, але не з усіма. Так, не назвеш ні розсудливим, ні розпущеним те, коли отримуєш насолоду за допомогою споглядання та слуху. А ось отримувати насолоду за допомогою запахів світу і страв є розпущеною насолодою, так як ці запахи нагадують людям про предмети їх бажання.
Розсудливість і розбещеність пов'язані з такими задоволеннями, які властиві і людям і тваринам – це дотик і смак. Ці задоволення є низинними і тваринними.
XIV. Вважається, що є задоволення, які отримають всі, а є задоволення, які отримує не кожен. Однак більшість при отриманні своїх задоволень опускають надмірність (наприклад, в їжі). А надмірність у задоволеннях – це розбещеність, яка заслуговує засудження.
XV. Розпущеного вабить все або найсолодші задоволення, і бажання ваблять його так, що він надає перевагу цим задоволенням більше ніж іншим. Люди, яким бракує потягу до задоволень, і які менше, ніж слід, ними насолоджуються, навряд чи існують, так як подібна нечуттєвість людині не властива. Розсудливий же, навпаки, тримається "золотої" середини, бо він не отримує задоволення від того, чим в надлишку насолоджується розпущений, це, скоріше за все, викликає у нього обурення. А при відсутності задоволень розсудливий не відчуває ні страждань, ні потягу, хіба що тільки помірне.
Поняття: «розбещеність» можна перенести і на проступки дітей. Так як, у дітей прагнення до задоволення ненаситне і їх тягне на всі сторони, а здійснення бажання збільшує природжену силу потягу, а якщо потяг сильний і грубий, то він витісняє будь-який розрахунок.