Держава і право Стародавнього Риму доби республіки (509-27рр. до н.е

5. Едили – помічники трибуни. Наглядали за порядком в місті, протипожежним, санітарним станом, керували поліцією, організовували свята, здійснювали деяке судочинство.

6. Квестори – спочатку були помічниками консулів без визначеної компетенції. Потім трибутні збори обирали 4 квесторів. Вони відали державною скарбницею, державним архівом, продавали воєнні трофеї.

Есктраординарна (надзвичайна) магістратура:

1. Диктатор. До цієї магістратури вдавалися за надзвичайних обставин: під час значної військової загрози або великих внутрішніх заворушень. Диктатора призначали консули за пропозицією сенату. Кандидатуру на диктатора звичайно підбирав сенат, зазвичай з колишніх консулів. Диктатор призначався строком на 6 місяців. Якщо висунуте завдання він виконував швидше, то відразу складав свої повноваження. Диктатор на допомогу він призначав так званого начальника кінноти.

Впродовж терміну диктатури диктатору підпорядковувались усі магістрати, які не припиняли діяльності, військо, всі громадяни; можна було не скликати Народні збори, сенат. Отже, диктатору належала вся повнота військової та адміністративної влади. Ніяке veto, у тому числі плебейських трибунів, на нього не поширювалося.

2. Начальник кінноти — це ще один екстраординарний магістрат. Як уже зазначалося, його призначав диктатор на час своєї діяльності, він був помічником, заступником диктатора у військових та адміністративних справах. Veto магістратів на нього теж не поширювалося.

3  КРИЗА ТА ПАДІННЯ РЕСПУБЛІКИ

 

У ІІІ-ІІ ст.ст. до н.е. Рим проводить активну зовнішню політику. Рим перетворився в одну із найсильніших країн Середземномор’я, у 273 р. до н.е. навіть Єгипет установив з ним дипломатичні відносини. Зростання Римської могутності призвело до зіткнення з іншою могутньою державою – Карфагеном. Перша Пунічна війна (264-241 рр. до н.е.) почалася за панування над Сицилією і тривала 23 роки. У 206 р. до н.е. римляни у морській битві вперше здобули перемогу над Карфагеном. Друга Пунічна війна вибухнула в 218р. Карфагенський  полководець Ганнібал з великим військом, у складі якого були слони, вирушив до Італії, де римляни зазнали декілька поразок. Рим опинився на межі повної катастрофи, але не здався. Римляни активізували свої дії в Іспанії, Галлії, Сицилії. Особливо вдалим були бої в Іспанії, де римським військом командував полководець Публій Корнелій Сципіон. Він, захопивши Іспанію і Сицилію, висадився з добірним військом у Африці, де у ряді битв розбив карфагенян. Карфагеняни у паніці відкликали з Італії Ганнібала. У вирішальній битві біля міста Зами у 202р. до н.е. Ганнібал зазнав нищівної поразки. У 201 р. до н.е. було укладено мир, за яким Карфаген зберіг свої володіння тільки в Африці, не мав права вести воєн без згоди Риму, мав виплачувати Римові протягом 50 років контрибуцію в сумі 10 тис. талантів. В результаті Третьої Пунічної війни у 146 р. до н.е. Карфаген був здобутий штурмом і стертий з лиця землі.

У 200 р. до н.е. Рим почав війну з Македонією, т.зв. Другу Македонську війну. Цар Філіп V скористався становищем Риму і захопив багато грецьких територій. У 197 р. до н.е. він був розбитий римськими військами. Рим оголосив про «повну свободу» грецьких міст-держав, звільнених із-під македонської тиранії.

Відбулося надзвичайне збагачення римлян за рахунок військової трофеї. Рим став наймогутнішою державою світу. Зростала пролетарська верства Риму. Постійно виникали конфлікти між рабовласниками і рабами, багатими (нобілі) і збіднілими. Перше велике повстання рабів в 138 р. до н.е. на Сицилії і тільки в 132 р. до н.е. воно було придушене.

Ініціатор демократичної реформи – народний трибун Тиберій Гракх, він запропонував проект аграрного закону. Законопроект викликав бурхливу реакцію, почався масовий рух народу за аграрну реформу. Законопроект був прийнятий і для його реалізації було створено комісію з поділу землі. Противники Гракха здійснили заколот, під час якого вбили його.

Справу Тиберія Гракха продовжив брат Гай Гракх. Він домігся прийняття законів, за яким не можна було приймати в армію осіб до 17 років, судового закону. Але реформи закінчилися невдачею, б він загинув як і його брат, у боротьбі з нобіліями.

У той час як у Римі велася боротьба між різними майновими верствами населення, держава проводила активні завойовницькі війни, які не завжди були успішними. Необхідна була реформа армії, яку здійснив Гай Марій у 105 р. до н.е. Армія почала комплектуватися на добровільних хасадах. Бралися до уваги тільки належність до громадянства і приданість до військової служби. Строк військов служби – 16 років. Змінено структуру армії.

У 104р. до н.е. відбулося кілька повстань рабів, які були жорстоко придушені. Виникають дві політичні партії – оптимати та популяри. На чолі оптиматів стояв Луцій Корнелій Сулла. У 82р. до н.е. Суллі було надано статус диктатора на необмежений строк. Республіка припинила своє існування і Сулла почав правити як одноособовий правитель, керуючи в інтересах знаті.

 

 

 

 

 

 

4 ЗАКОНИ ХІІ  ТАБЛИЦЬ ТА ЇХ ХАРАКТЕРИСТИКА

 

Найдавнішою пам’яткою права Стародавнього Риму є Закони ХІІ таблиць, складені за традицією в 451 – 450 р. до н.е. спеціальною комісією децемвирів (десяти мужів). Текст законів був написаний на ХІІ мідних дошках, які були виставлені на форумі перед будинком сенату. Це збірник коротких звичаєвих норм із найголовніших питань. Законах XII таблиць торкались переважно цивільного, шлюбно-сімейного, кримінального, судового процесу, постанов про порядок поховання.

Закони передбачали обов'язкову судову процедуру розгляду спірних справ. Відповідач за викликом позивача повинен був з'явитися в суд.

З цього збірника можна судити про наявність міцної римської сім'ї з майже необмеженою владою батька. Він міг віддавати дітей у боргове рабство, але якщо сина вже тричі віддавали у рабство й він відробляв борг, то діставав свободу. Дружина повністю залежала від волі чоловіка. Поширеним було опікунство, усиновлення (удочеріння).

Спадкування здійснювалося за законом і заповітом. Регулювались певні майнові правовідносини, зокрема один зі способів набуття власності -  манципація - це був складний, специфічний обряд, що передбачав обов'язкову присутність власника речі і покупця, 5 повнолітніх синів і вагаря. Власник речі, торкаючись її паличкою або рукою, проказував передбачені законом слова, передаючи своє право власності на річ покупцеві. У свою чергу, покупець приймав це право, також торкаючись рукою речі і проказуючи обрядові слова. На вагу клали саму річ або її частинку, символ (пригорщу землі, зерна тощо), а покупець — символ платні (наприклад зливок міді).

Закони поділяли речі на дві основні категорії:

1) речі, відчужувані шляхом манципації (земля, будівлі, раби, тварини, сільські сервітути);

2) речі, які не потребували обряду манципації.

 

В цю епоху зароджується поняття про необмежену квіритську власність, яка могла бути тільки у римлян і суворо охоронялася ранніми римськими законами. Посягання на цю власність жорстоко каралися.

Значну увагу приділяли борговому праву. Найдавнішим видом боргового зобов'язання був договір - кабала, самозаклад. За цим зобов'язанням боржник, який не сплатив борг, підпадав під владу кредитора. Останній заволодівав усім майном боржника, а його самого, дружину, дітей перетворював у боргових рабів, які відрізнялися від інших рабів лише тим, що знову ставали вільними, коли сплачували борг. Якщо ж кредитор не хотів брати боржника кабальним рабом, то його впродовж 60 днів у базарні дні тричі виводили на площу, оголошуючи суму боргу. Якщо не знаходилось бажаючих сплатити цей борг, то боржника карали смертю або продавали за кордон у рабство. Отже, боргове право було надзвичайно жорстоким. Водночас Закони обмежували відсотки за позику, встановлювався їхній максимальний розмір — не більше ніж 1% на місяць і 8,3% річних.

Про інші види договорів у Законах написано мало. Зокрема, згадується договір зберігання. У таблиці VIII (п.19) записано, що коли хтось дав свою річ на зберігання іншій особі, яка не хоче її повернути, то власник має право на позов у подвійному розмірі вартості речі.

Закони передбачали різні злочини і цілу систему покарань за них Кровної помсти вже не було, проте зберігався старовинний таліон - рівним за рівне.

Серед покарань домінували штрафи. Вони стягувались в асах, які на той час являли собою куски міді. Статті Законів мали казуїстичний характер. Наприклад, за перелом людині кістки належало сплатити штраф 300 асів, але якщо це був раб, то сплачували його власникові 150 асів; за образу людини — 25 асів. За крадіжку передбачались значно суворіші покарання. Так, коли крадія впіймали "на гарячому", то його піддавали тілесному покаранню і віддавали "головою" потерпілому. Рабів за крадіжку сікли канчуком і скидали зі скелі у прірву. Якщо ж крадена річ була знайдена у крадія через деякий час, то він сплачував штраф у трикратному розмірі ЇЇ вартості. Неповнолітніх за крадіжки піддавали тілесному покаранню та стягували збитки з їхніх батьків. Закон забороняв придбання краденої речі.

У деяких випадках допускався й самосуд: наприклад, коли злодія вночі впіймали "на гарячому" (п.12, табл. VIII), то його можна було вбити на місці.

За навмисний підпал будівель або скирд хліба засуджували до покарання батогом і страти. Якщо це сталося через необережність, то винний був зобов’язаний відшкодувати збитки, а неспроможні підлягали м'якшому покаранню. За таємне знищення чужого врожаю призначалась смертна кара "більш тяжка, ніж за вбивство людини" (п.24, табл. VIII), очевидно, з тортурами.

У таблиці IX записано, що смертні вироки римським громадянам мали право виносити тільки центуріатні коміції (п.1, 2). Позбавляти громадянина життя без суду зазвичай заборонялось. Водночас ніхто з громадян не міг вимагати для себе будь-якого відступу від закону, пільг чи привілеїв.

Злочини, скоєні підвладними особами і рабами, покладали на господаря цих осіб обов'язок відшкодувати збитки потерпілому або видати йому "голову" винних для покарання (табл. XII, п.2).

Закони XII таблиць не торкалися основ державного ладу, проте встановлювали низку заходів щодо порядку управління: забороняли у місті "нічні зборища", не дозволяли поховання усередині міста, забороняли міняти ширину доріг, пишні похорони та захоронення з золотими речами тощо.

Декілька пунктів Законів стосувалися доказового права. Так, у п.22 таблиці VIII зазначалось, що коли особа, котра брала участь в укладенні угоди як свідок чи вагар, потім відмовлялася цю угоду засвідчити, то її визнавали безчесною, вона втрачала право надалі виступати в пій ролі. Неправдиві свідчення перед судом карали смертю — кидали у прірву.

 

 

5 СУД І ПРОЦЕСУ  У СТАРОДАВНЬОМУ РИМІ ДОБИ  РЕСПУБЛІКИ

 

У розвитку судочинства Стародавнього Риму виділяють три етапи:

- на першому – ще не зміцніла державна влада не вважала своїм обов’язком розглядати спори між громадянами, а вони повинні захищати себе. Відокремлення цивільного і кримінального процесу;

- на другому – посилюється правотворча роль преторів, у цивільному процесі зростає значення магістратів (преторів);

- на третьому – цивільний процес стає виключно монополією державних органів, з огляду на становлення абсолютної монархії.

Цивільний процес, коли справу розглядали державні органи складався з двох стадій:

1. На першій стадії  сторони з’являються перед магістратом, де позивач в урочистих формулах оголошував своє право і претензії до відповідача. Магістрат констатував справедливість позову і, якщо відповідач не заперечував, то справа вважалася вирішеною. Якщо ж не погоджувався із позивачем, то також проказував 5 необхідних формул. Сукупність цих формул, які проказували сторони мали назву legis actiones, що означало «діяти згідно з законом, не самочинно», звідки і назва процесу – легісакційний.
2. Друга стадія відбувалася у разі заперечення відповідачем претензій позивача. Тоді справу розглядав претор або спеціальні судові колегії, які виникли в період розвиненої Республіки. Одна колегія (у складі 105 суддів) розглядала справи про спадкування, інша (склад – 1- осіб) – справи про свободу осіб. На цій стадії не потрібно говорити формул, робити відповідні жести. Рішення суду не могло бути оскаржене.

 У кримінальному процесі жодних правил судочинства не встановлювалося. Магістрати самі проводили розслідування, самі розглядали справу, керуючись законодавством, звичаями або на власний розсуд. Апеляції на рішення магістратів подавалися до центруріатних і трибутних комісіях.

З ІІ ст. до н.е. для розгляду кримінальних справ створюються постійні судові комісії, особливістю розгляду справ на яких було те, що ініціатива в порушенні справ і обвинуваченні належала тільки приватних особам. Особи, які порушили справу, мали збирати докази, запрошувати свідків, доводити свою правоту в суді. Відмова позивача від продовження справи вела до її припинення. За наклепи обвинувача карали. Судочинство у комісіях велося усно і відкрито, супроводжувалося звинувачувальними і захисними виступами ораторів.

У другий період розвитку римського права виникла потреба у змінах судового процесу у напрямку його гнучкості, надання права на позовний захист ширшому колу осіб.

У ІІ ст. до н.е. проведено реформу цивільного процесу. Зміни полягали в тому, що на першій стадії сторони же не вимовляли обрядові формули, не робили певних жестів, магістрат виконував пасивну роль спостерігача. Сторони викладали суть справи у будь-якій формі перед претором, а він сам був зобов’язаний надати претензіям сторін відповідного юридичного оформлення. Отже, магістрат складав письмову юридичну формулу, звідси процес отримав назву формулярного. Формула обов’язково містила: