Відкіля запозичений запорожцями
цей рід покарання киями,—
невідомо; відомо лише, що покарання
ціпками існувало й у монголів:
у монголів ціпками вищі били нижчих за дрібне
злодійство, визначаючи до ста і менш ударів.
Те ж саме було й у татар, у яких злочинець,
викритий у злодійстві, що не заслуговує
страти, присуджувався до деякого числа
кийових ударів, відповідно до ціни украденого
й обставинам, що супроводжували злодійство.
Поруч з ганебним стовпом практикувалися
в запорожців шибениця і залізний
гак; до них присуджувалися
за «велике» чи кілька разів
повторюване злодійство.
Шибениці ставилися в різних
місцях запорізьких вільностей
над дорогами шляхами і представляли із себе два стовпи
з поперечною поперечиною нагорі і з мотузковим
сильцом, тобто петлею, на поперечині;
для того, щоб зробити страту, злочинця
саджали верхи на коня, підводили під шибеницю,
накидали на шию його петлю, коня швидко
проганяли геть, і злочинець залишався
висіти на петлі. Передають, що від шибениці,
по запорізькому звичаї, можна було позбутися,
якщо яка-небудь дівчина виявляла бажання
вийти за злочинця заміж. Якщо цей переказ
справедливо, то, мабуть, подібний звичай
допускався у вигляді постійного прагнення
запорожців усіляко збільшити свою чисельність,
при що існувала безжінності січових,
але при звичаї сімейного життя в паланочних
козаків.
Залізний гак (з німецького
Hакеn-крюк) та ж шибениця, але з
заміною петлі мотузкою з гострим сталевим гаком на кінці;
злочинця, засудженого на гак, приводили
до шибениці, просмикували під ребра гострий
гак і залишали його в такім положенні
висіти доти, поки на ньому не розкладалося
тіло і не розсипалися кісти, на страх
злодіям і лиходіям; зняти труп із шибениці
аж ніяк нікому не дозволялось під загрозою
страти. Залізний гак практикувався в
поляків і, без сумніву, від них запозичений
і запорізькими козакам; поляки у свою
чергу могли запозичати гак у татар; принаймні,
садження на кол - поширена страта на Сході,
і в Бухарі вона була знищена тільки після
кілька років з часу завоювання цього
ханства росіянами, тобто після 1868 року.
Гостра чи палячи гострий кіл
— це високий, дерев'яний стовп
із залізним шпіцом нагорі. Для
того, щоб посадити на гостру палю злочинця, його
піднімали кілька людей по круглих сходах
і саджали на кіл; гострий кінець кола
простромлював усю внутрішність людини
і виходив між хребцями на спину. Запорожці
рідко, утім, прибігали до такої страти,
і про існування її в них говорять тільки
перекази глибоких старих; зате поляки
дуже часто практикували цю страту для
лякання козаків: запорожці називали смерть
на гострої пале «стовповою» смертю: «так
умер покійник мiй батько, так і я вмру
наслідницькою стовповою смертю». Гостра
палячи практикувалася й у татар від який,
імовірно, і була запозичена запорожцями.
Для всіх описаних страт у запорізьких
козаків не покладалося зовсім катів;
коли ж потрібно було страчувати якого-небудь
злочинця, то в цьому випадку наказували
страчувати лиходія лиходію же; якщо ж
у відомий час у готівці виявлявся тільки
один лиходій, те його залишали у в'язниці
доти, поки не відшукувався інший; тоді
новий злочинець страчував старшого.
Архівні документи
1700 року говорять ще, що в запорожців
допускалося іноді кидання людини
в ріку; «насипати за пазуху піску, посадити його
в ріку Чортомлик». Але такі випадки
були рідкі і допускалися тільки при загальному
обуренні війська проти якого-небудь ненависного
всім козакам людини.
7.Висновок
Як у
виборі військовий старшини і
розділі земель, так і в судах,
покараннях і стратах запорожці
керувалися не писаними законами,
а «старожитнім військовим звичаєм»,
словесним правом і здоровим
глуздом. У той час, як малоросійські
козаки, навіть з часу гетьмана Богдана
Хмельницького, відокремивши від Польщі,
робили суд і розправу, через брак власного
законодавчого статуту, по польських законах,
тобто по литовському статуті і по німецькому
магдебурзькому праву, запорожці не визнали
цих законів, як не згодних з духом малоросійського
народу, і замінили писані польські закони
«здоровим міркуванням і введеними звичаями».
Але писаних законів від запорожців не
можна було й очікувати насамперед тому,
що громада козаків занадто мало мала
за собою минулого, щоб виробити ті чи
інші закони, привести їх у систему і виразити
на папері; потім писаних законів у запорізьких
козаків не могло бути ще і тому, що все
історичне життя їхній була наповнена
майже безперервними війнами, що не дозволяли
їм багато зупинятися на пристрої внутрішніх
порядків власного життя; нарешті, писаних
законів запорізькі козаки навіть намагалися
уникати, побоюючись, щоб вони не змінили
їхніх вільностей. Відтого покарання і страти в запорізьких
козаків усього більше стосувалися карних
і майнових злочинів. Це —загальне правило
для всіх народів, що стояли і коштують
на перших ступінях суспільного розвитку:
насамперед людині потрібно відгородити
свою особистість і своє майно, а потім
уже думати про інші більш складних сполученнях
громадського життя. Звичай, замість
писаних законів, визнавався, як
гарантія міцних порядків у Запорожжя,
і росіянином урядом, починаючи з часу
пануючи Олексія Михайловича і кінчаючи
часом імператриці Катерини II, тобто від
початку і до кінця історичного життя
Запорожжя під державою Росії.
Не можна сказати при цьому,
однак, щоб запорізькі судді,
у своїй практиці винятково
звичаєм, дозволяли собі сваволя
і допускали тяганину справ:
і незначне число запорізького
товариства і чисто народний
пристрій його, і цілковита приступність
усякого члена козацької громади до вищих
начальників робили суд у Запорожжя простим,
швидким і правої в повному і точному змісті
цих слів; скривджений і кривдник словесно
викладали перед суддями сутність своєї
справи, словесно вислухували рішення
їхній і відразу припиняли свої звади
і непорозуміння, причому, перед суддями
були однаково рівні — і простий козак
і знатний товариш. Прості козаки і старшина
вважалися рівними, але насправді останні
домагалися для себе вигідних рішень кошового
чи паланочних судів. Формальна рівноправність
не відповідала фактичної нерівності
бідних і багатих козаків у суді.
Список використаних джерел
1.
Антонович В. Про козацькі часи на Україні.
- 1991.
2. Апанович О. Агрокультура українського
козацтва.// Українська культура.
– 1998. - №9-10.
3. Апанович О. Культура козацтва. // Українська
культура. – 1991. - № 1.
4. Аркас М.М. Історія України-Русі.
- К.: “Вища школа”, 1993.
5. Батіг С. Історія Україн
-, Тернопіль, 2000.
6. Володимир Голубоцький. Запорозьке козацтво.
– К., 1994.
7. Готюк О, Історія України.
- Тернопіль, 2000.
8. Грачотті С. Українська культура 17 ст.
// Всесвіт. – 1995. - № 3-4.
9. Гуржій О. Українська козацька держава.
– К., 2001.