Задунайська Січ

Задунайська Січ

Ліквідація Запорізької  Січі не означала однак, що козацтво вдалося  викреслити з Історії України. Воно відроджується на широких степових просторах між Дунаєм та Кубанню  в нових формах. Звичайно, частина  колишніх запорожців розійшлася по своїх  зимівниках, хуторах, селах І містах І стала звичайними селянами або  міщанами. Адже саме тоді удвічі зростає: чисельність сільської людності, що проживала уздовж берегів Дніпра від Нового Кодака до Микитиного Рогу, тобто від сучасного Дніпропетровська до Нікополя.

Але найнепокірніші запорожці  покинули Російську Імперію і  втекли за Дунай, на землі, що знаходилися  під пануванням турецького султана  Абдул-Гаміда І. Тут у гирлі великої  європейської ріки вони заснували Задунайську  Січ спочатку на лівому березі Дунаю, а потім, за наказом турецького уряду, який намагався віддалити колишніх запорожців від України, її було перенесено на правий берег.

Кажуть, що коли султан звелів запорожцям присягати на вірність Туреччині, то вони насипали у свої чоботи принесену  із собою рідну землю І впевнено та гордо вимовляли слова присяги: «На чиїй землі стоїмо, тій і  служити будемо».

Задунайська Січ була майже  копією Запорізької, хіба що до традиційних  господарських занять козаків (хліборобство, скотарство, рибальство, мисливство, ремесло) додалося й виноградарство. Хоч у  Задунайській Січі керівні позиції  належали старшині, але там не було кріпацтва.

Це створювало з неї  оазис свободи, магніт, який притягував до себе знедолених людей з України. Відомо, що посланці задунайців таємно прибували на Україну І поверталися  назад на чолі великих загонів  нових втікачів. Так, у 1779 р. у місті  Самарь було заарештовано колишнього запорожця Якова Савича Чорногора, який збирав трьохтисячний загін  втікачів за Дунай. За рішенням суду Яків Чорногор і деякі Інші козаки, що робили аналогічні вчинки, були биті батогами І заслані на Сибір.

Однак згодом задунайцям все  важче було нести службу для султана, який все частіше намагався використати  їх для придушення національно-визвольних повстань греків, сербів, румун, болгар та інших народів Балканського півострова. Не бажаючи бути знаряддям в руках  Оттаманської Порти, частина козаків  вже наприкінці XVIII — початку XIX ст. втекла на Україну, де почали формуватися  козацькі полки.

У 1828 р. вибухнула чергова  російсько-турецька війна, І задунайці  мусили вирішити питання: на чиєму боці їм битися? Всупереч наказу султана  Махмеда (Мухаммеда) II останній кошовий  Задунайської Січі Йосип Гладкий  не виступив проти Росії, а, навпаки, вступив у секретні переговори з  російським командуванням. 

30 травня 1828 р. під Ізмаїлом 1500 задунайських козаків на чолі  з Й. Гладким перейшли разом  із своїми човнами на бік  російських військ. І допомогли  їм переправитися на правий  берег Дунаю. На жаль, операція  Гладкого не була добре продуманою, внаслідок чого турки жорстоко  розправилися з тими козаками, що залишалися на Задунайській  Січі, і повністю зруйнували цю  Січ.

Задунайці взяли участь у  подальшій боротьбі проти турецької  армії і зробили свій внесок у  перемогу Росії. За Адріанопольським мирним договором 1829 р. Туреччина передавала Росії гирло Дунаю і східний  берег Чорного моря. 
Туга задунайських козаків за рідною Україною та радість повернення на її землю з великою майстерністю зображена в опері С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм».