Задунайські козаки

Козацька служба тривала 30 років: 25-польова, 5-внутрішня. Військо складалося з двох кінних шостисотенних полків, вони мали нести прикордонну службу на Дунаї, Пруті та Чорноморському узбережжі до Дністра, внутрішню - в Бессарабській та Херсонській губерніях, тримали залоги в Ізмаїлі й Аккермані.

Така організація управління і військової служби навіть близько не нагадувала організацію Усть-Дунайського війська, і тим більш Січі. Але, незважаючи на це, козаки і, особливо селяни сприймали організацію Дунайського війська, як відновлену “Нову Січ на Дунаї”, державні традиції якої дозволяли б їм отримати волю і завести власне господарство, на інших умовах ніж в Російській імперії. В цьому плані показовими є свідчення багатьох з такого роду втікачів. Так, записавшись до Дунайського війська в 1828 році під чужим прізвищем, мешканець с. Дальник під Одесою Лаврентій Соколовський вважав, що “навіки залишиться вільним в козацькому званні і відведуть йому землю з усіма вигодами”. Свідчення про причини, за якими вступали до війська інші втікачі, суттєво не відрізняються від попереднього. Знайдений у війську колишній кріпак кишинівського боярина Плакіди Василь Непомнящий сподівався “якщо він буде записаний в козаки, залишиться вільним від селянства”. Зарахований до війська втікач поміщика Іониці Помана Василь Візітєв на допиті розповів, що втік від свого господаря оскільки “терпів неодноразові побої і вирішив шукати свободи”. На думку Бессарабської казенної палати “з однієї лише уявної вільності пристати і записатися до козаків” вирішив в серпні 1828 року селянин Іван Тищенко з села Гасан-Аспага Ізмаїльського повіту. Незабаром вона ж уточнила, що зміст цієї “вільності” полягав, перш за все, в переконанні Івана Тищенка: “як пристав вже до козаків, то використовувати його в громадських повинностях і вимагати казенних податків не мають права” [24].

Такого роду нелегальних і напівлегальних елементів, як правило, людей або бідних, або  зовсім не імущих, в період формування війська було зараховано до його складу досить багато. З самого початку  формування Дунайських полків вони стали одним з каталізаторів селянського руху в краї. Це викликало помітні рухи селян нижнього Подністров’я і Подунав’я.

Про такий резонанс щодо створення Дунайського козацтва неодноразово повідомляла і місцева  адміністрація. Бессарабська казенна  палата, зокрема, відзначала, що чутки  про формування в краї козацького війська “шкідливо” впливають на селян, багато з яких “згодні тікати до них (козаків) для однієї лише волі” і після “збирання і продажу хліба неодмінно будуть втікати”[18]. Такі втечі, за даними палати, вже відзначені в селах Кислиці та Гасан-Аспага. Одеський нижній земський суд також повідомляв про те, що в 1829-1830 роках відбувались “сильні втечі поміщицьких селян з Одеського повіту в Бессарабію за білетами якогось Чернявського і товариша його, який називається офіцером Усть-Дунайського Буджацького війська” [18]. Це підштовхнуло до “покозачення” й інших. В грудні 1829 року Інспекторський департамент Головного штабу повідомив новоросійського та бессарабського генерал-губернатора О. І. Красовського, що “багато казенних селян, дивлячись на те, що перші безперешкодно вступили до дунайських козаків, мають намір перейти за Дністер” [14]. Під чужими прізвищами до війська потрапили чимало селян Херсонської, Київської, Подільської, Харківської губерній.

У вересні 1834 року серед мешканців Татарбунарської  волості поширились чутки, що “нібито  на прийняття казенних поселян в козацьке звання надійшов від вищого начальства наказ”. Селяни почали натовпами з’являтися до командирів Дунайських полків з вимогами записати їх до козаків і виключити з податного реєстру” [13]. На 1835 рік підключилися до них мешканці багатьох сіл Аккерманського повіту, в тому числі Тудорово, Коркмази, Гура-Роша, Каплани, Молдавка, Карагасани, Ганкишла, Слободзея-Гасени, Раскайци. Подолати цей рух до “козацтва” адміністрації вдалося лише в кінці року.

1868 року через  загальну військову реформу Дунайське (після 1856 року – Новоросійське) військо було ліквідоване. Козаки переведені на становище селян-власників. Проте усвідомлення належності до козацтва, як окремої верстви з власними традиціями і пільгами залишалось у дунайців до кінця ХІХ ст. Так, у 1882 році колишні козаки Старокозачої скаржились місцевій адміністрації на те, що багато з них “залишилось без землі або наділені нею в значно меншому розмірі, ніж користувались раніше”, і ніж встановлювало козакам “Положення про ліквідування Новоросійського козацького війська” [19].

Свідченням  того, що козаки сприймались, як окрема верства, зі своєрідними традиціями творення життя не лише ними самими, а й іншими, навіть на державному рівні, вказують вітчизняні та закордонні етнографічні карти кінця ХІХ- початку ХХ ст. Так, в селах і містах Придунайських земель поряд з українцями, росіянами й іншими національностями регіону окремою групою показані козаки (“Cazaci”, “Kozaks”) із зазначенням “Urmaşii Zaporojenilor Ruteni” – колишні українські запорожці. Чисельність їхня визначається по-різному від 12 тисяч в Придунайських землях у 1859 році до 35 тисяч на території всієї Бессарабії у 1916 році [14].

Таким чином, наприкінці XVIII-ХІХ ст. Придунайський край став територією відновлення зруйнованих  і вироблення нових, пристосованих до тогочасних реалій життя, державотворчих традицій українського козацтва, на які мали зважати усі країни регіону.

Після війни  Задунайська Січ проживала у  відносно мирних умовах. В цей час  вона досягла найбільшого успіху і налічувала від 10 до 15 тисяч чоловік, проте вона вже сильно відрізнялося від минулої Запорізької Січі. Збереглася колишня система куренів (все 38 були під старими іменами), вже небыло Військових Старшин і лише неодружених козаків брали на службу. Не було більше кавалерії або флот, лише човнова піхота. Полковники тимчасово призначалися Кошовими який також мав шість сів в особистому володінні. Колишня соціальна структура "Рицарського Братерства" також пропала, і більшість козаків стали займатися рибальством, землеробством і торгівлею, отримавши статус райї Аби стати таким зобов'язаний був шлюбний зв'язок з козачою сім'єю.

2.2. Адміністративний устрій.

Задунайським  козакам належала певна ділянка  землі, надана турецьким урядом у  повне її користування. На цій місцевості виникло 6 сіл: Райя, Озаклія, Саранасув, Караорман, Чукурова, Іглиця. В них мешкали одружені козаки та райя — сімейні люди некозацького стану, які жили на території Задунайської Січі і підлягали її юрисдикції (до задунайської райї належали і наймані робітники, які не були включені до складу козацького товариства). Однак відомі і інші села, де компактно проживала задунайська райя. Серед таких виділяються Муругіль, Катирлез, Горга, Нижній Дунавець та ін. Фактично Задунайська Січ була тим центром, навколо якого консолідувалося християнське населення Добруджі. За документальними даними напередодні війни Росії з Туреччиною в 1828–1829 рр. на території Січі проживало близько 15.000 населення. Розташування козацького Коша в дельті Дунаю та на чорноморському узбережжі визначило економічні пріоритети задунайського населення. Основним заняттям задунайських козаків стало рибальство. Із поступовим збільшенням чисельності райї зростає значення землеробства в господарстві Січі. Наприкінці ХVІІІ століття на Задунайській Січі з`явилися представники заможного козацтва, які використовували робочу силу задунайців. Вони ставали господарями рибних заводів, сільськогосподарських маєтків та торгових будинків. Підприємства належали заможним козакам – “дукам” чи “срібляникам”, або ж заможній райї. Працювала на цих підприємствах січова сірома — “голоколінчики”, “безштаньки”, які наймалися на роботу і отримували заробіток в натуральному вигляді. Господарі підприємств на січових землях мали великий ринок найманих робітників із козацької сіроми, який постійно збільшувався. На початку ХІХ ст. Задунайська Січ являла собою великий господарський механізм, який складався з багатьох дрібних підприємств різних форм власності.

2.3. Промисли та торгівля.

Задунайським  козакам належала певна ділянка землі, надана турецьким урядом у повне її користування. На цій місцевості виникло 6 сіл: Райя, Озаклія, Саранасув, Караорман, Чукурова, Іглиця. В них мешкали одружені козаки та райя — сімейні люди некозацького стану, які жили на території Задунайської Січі і підлягали її юрисдикції (до задунайської райї належали і наймані робітники, які не були включені до складу козацького товариства). Однак відомі і інші села, де компактно проживала задунайська райя. Серед таких виділяються Муругіль, Катирлез, Горга, Нижній Дунавець та ін. Фактично Задунайська Січ була тим центром, навколо якого консолідувалося християнське населення Добруджі. За документальними даними напередодні війни Росії з Туреччиною в 1828–1829 рр. на території Січі проживало близько 15.000 населення. Розташування козацького Коша в дельті Дунаю та на чорноморському узбережжі визначило економічні пріоритети задунайського населення. Основним заняттям задунайських козаків стало рибальство. Із поступовим збільшенням чисельності райї зростає значення землеробства в господарстві Січі. Наприкінці ХVІІІ століття на Задунайській Січі з`явилися представники заможного козацтва, які використовували робочу силу задунайців. Вони ставали господарями рибних заводів, сільськогосподарських маєтків та торгових будинків. Підприємства належали заможним козакам – “дукам” чи “срібляникам”, або ж заможній райї. Працювала на цих підприємствах січова сірома — “голоколінчики”, “безштаньки”, які наймалися на роботу і отримували заробіток в натуральному вигляді. Господарі підприємств на січових землях мали великий ринок найманих робітників із козацької сіроми, який постійно збільшувався. На початку ХІХ ст. Задунайська Січ являла собою великий господарський механізм, який складався з багатьох дрібних підприємств різних форм власності.

ВИСНОВКИ

«…Задунайська Січ держалася до р. 1828. Жилося під Турком добре, тільки мучило сумлінне Запорожців, що приходить ся помагати бісурменови воювати християн:

Ой  наробили та славні Запорозці та великого жалю: 
Що не знали, кому поклониться—та которому царю. 
Ой поклонили ся турецькому— під ним добре жити, 
А за все добре, заодно недобре що брат на брата бити.

Росийське начальство не переставало підманювати сих  дунайських Запорожцїв, щоб вертали  ся до Росії—через ріжних свояків, знайомих, то що. Від часу до часу більші або меньші ватаги сих дунайських Запорожцїв переходили—але се були дрібницї. Аж 1828 р., як розпочала ся знову війна з Росією, тодїшнїй кошовий задунайський Осип Гладкий задумав перевести Задунайців до Росії; він пустив поголоску, що Турки хочуть переселити Запорозців як найдальше від росийської границї—в Єгипет. Заразом намовляв вертати ся під Росію, але що не всі хотіли вертати ся, то він, не відкриваючи свого заміру, вийшов з військом ніби в похід на Москалїв, і тільки на росийській границї сказав своїм Запорозцям, що йде передати ся під Росію.

Вороття не було. Прибувши до росийського війська, Гладкий  явив ся перед царем і заявив, що піддасть ся йому. З своїм полком потім брав участь в війні, а після  війни вибрав для оселення свого війська місця на Азовськім побережу, між Бердянском і Маріуполем і тут се невеличке „Азовське військо" жило аж до 1860-х років, коли їх переселено на Кубань.

Але ся зрада  Гладкого стягнула велику біду на тих  Запорожцїв, що зістали ся на Дунаї. Турецьке правительство скасувало військо, знищило кіш і розселило Задунайців по ріжних місцях. Кажуть, що богато їх навіть побито при тім. Гірко проклинали ті Запорозцї Гладкого…»[6]

Козацтво, яке  протягом кількох столітьбуло головним форпостом у боротьбі з мусульманським світом, в умовах ХІХ століття мало майбутнє і перспективи розвитку тільки за умови загальнодержавної користі та строгої централізації військовим і цивільним структурам держави. У цей період козацькі формування активно залучалися до військових дій за опанування узбережжями Азовського та Чорного морів. Їм відводилася роль охоронців південного та південно-східного кордонів Російської імперії. Уряд планував за допомогою козацьких формувань сколонізувати відвойованув ході військових кампаній територію і забезпечити на ній постійне, прихильне до російської держави, населення в стратегічно важливому регіоні.

В оселенні козацьких  формувань на неспокійному порубіжжі  уряд вбачав потрійну користь:

1) козаки, що  мали вікові традиції по охороні  кордонів, були здатні самостійно захищати порубіжжя і самих себе від ворога;

2) у стратегічно  важливому регіоні козаки ставали постійним населенням, спроможним самостійно себе утримувати та забезпечувати всім необхідним для нормального функціонуванняі несення військової служби;

3) сконцентрувавши  козацькі війська на обмеженій території, уряд позбувся осередків бунтарства і непокори всередині держави.

Тому, коли населення  Задунайської Січі перейшло в межі Російської імперії і зорганізувалось в козацьке з’єднання, уряд, не вагаючись, прийняв рішення оселити задунайців на східному узбережжі Чорного моря. Саме для огляду місць остаточного поселення козаків наказний отаман Окремого Запорозького війська Й.Гладкий у 1828 році був відправлений з наказу імператора на Кубань. Водночас не тільки уряд, але й Задунайське козацтво плекало надію оселитися на Чорному морі, поблизу України серед чорноморців. Задунайські козаки не відчували себе чимось окремим і відмінним від чорноморців, а лише складовою частиною колишнього запорозького суспільства. Тому й намагалися приєднатися до чорноморських козаків, що уособлювали собою колишніх запорожців, які змогли вижити після горезвісних подій 1775 року в умовах зміцнення абсолютизму.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Абаза К.К. Казаки донцы, уральцы, кубанцы, терцы. — Спб.,1891.
2. Авраменко А., Земли казачьих войск и сообществ на территории украины/ДОНЕЦЬКИЙ ВІСНИК НАУКОВОГО ТОВАРИСТВА ім. ШЕВЧЕНКА,- Донецьк: Східний видавничий дім, - 2004, с. 18-17
3. Антонович, В.Б. Про козацькі часи на Україні/ В.Б. Антонович. – К. : Дніпро, 1991. – 232 с.
4. Бачинская О.А Дунайское казацкое войско.// Невичерпні джерела пам’яті. — Одеса, 1998. — Т. ІІ;— Одесса, 1998. , с. 16-29
5. Бачинский А. Д. Сечь Задунайская. 1775-1828. Историко-документальный очерк. — Одесса, 1994,- с. 23-28
6. Бачинський А. Д., Бачинская О.А. Казачество на Юге Украины (1775-1869). // Невичерпні джерела пам’яті. — Одеса, 1998. — Т. ІІ;— Одесса, 199- с.25-33
7. Бачинський А.Д. Дунайські некрасівці і задунайські запорожці // Історичне краєзнавство Одещини. – Одеса, 1995. – Вип.6.–С.7-23
8. Бачинський А.Д. Січ Задунайська. 1775–1828. Історико-документальний нарис. — Одеса, 1994;
9. Бачинський А.Д. Задунайська Січ // Невичерпні джерела пам’яті. — Одеса, 1998. — Т. ІІ;
10. Грушевский С.М. Иллюстрированная история Украины. — К., 1992.
11. Дорошенко Д.И. Очерк истории Украины. — К., 1992. — Т.2.
12. Дружинина Е.И. Кючук-Кайнарджийский мир. – М., 1955. – С. 363
13. Дубровин Н.Ф. Присоединение Крыма к России: Документы. - С.Пб., 1885.-Т.2. – С. 445
14. Історія українського козацтва/ за матеріалами Інтернет-доповнення до громадсько-політичного науково-популярного видання "Гетьман" // Позакласний час, 2008. – № 9. – С. 128-130.
15. Иванов П.К. К истории запорожских казаков после уничтожения Сечи //Записки Одесского общества истории и древностей. – Одесса, 1904. – Т.ХXV. – С.27-31
16. Кондратович Ф. Задунайська Січ // Киевская старина. – 1883. – № 1.–С.52
17. Крип'якевич, І.П. Історія Козаччини: Для народа і молоді / І.П. Крип'якевич. – Репринтне вид. – Львів : Б.в., 1922. – 77с.
18. Полонская-Василенко Н. Д. История Украины. — К., 1992. — Т.2.
19. Рябинин-Скляревский А. Из жизни Задунайской Сечи // Украина. — 1929. — Кн. 34, май-июнь. — С.7-34;
20. Рябинин-Скляревский А. Конец Задунайской Сечи // Украина. — 1929. — Кн. 36, сентябрь. — С.40-71.
21. Сапожников И.В. Материалы из исторической географии и этнографии дельты Дуная. — Одесса, 1998; Сапожников И.В., Сапожникова Г.В. Запорожские и черноморские казаки в Хаджибее и Одессе (1770-1820-е годы). — Одесса, 1998.
22. Скальковський, А.О. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького/ А.О. Скальковський. – Дніпропетровськ : Січ, 1994. – 678с. Слободян В. Січ на Дунаї // Літопис Червоної калини: Історико-краєзнавчий часопис. – Львів, 1991. – С.64
23. Степовий В. До історії Задунайської Січі // Україна. – 1914. - № 3. – С.15, 19-20
24. Столетие Военного министерства. 1802-1902. Главное управление казачьих войск. Исторический очерк. — Спб., 1902. — Т.11.— Ч.1.
25. Субтельный, О. Украина: история/ О. Субтельный ; Пер. с англ. – К. : Либідь, 1994. – 736с.
26. Українське козацтво: Мала енциклопедія / Наук.-дослід. ін-т козацтва при ЗДУ. – К.; Запоріжжя : Генеза: Прем"єр, 2002. – 568с.
27. Українське козацтво : Мала енциклопедія / Наук.-дослід. ін-т козацтва при ЗДУ. – К.; Запоріжжя : Генеза: Прем"єр, 2002. – 568с.
28. Шумов, С.А. История Запорожской Сечи / С.А. Шумов, А.Р. Андреев. – К.:М. : Евролинц, 2003. – 630с.
29. Щербак, В.О Українське козацтво: формування соціального стану (друга половина ХV - середина ХVII ст.) / В.О. Щербак. – К. : КМ Академія, 2000. – 300с.