Зовнішньополітичні зв’язки Івана Мазепи

Другим аргументом, який ставить під сумнів ймовірність зради Карла XII гетьманом, є протокол допиту миргородського полковника. У ньому знову ж таки не натрапляємо на якісь натяки про Д. Апостола як посланця І.Мазепи. Він свідчить про все, але нічого не говорить про таємну пропозицію гетьмана!

Третім важливим аргументом подібного плану є свідчення полковника Гната Галагана, який у листі канцлера Г.Головкіна фігурує як посланець І. Мазепи з повторним посланням гетьмана до царя. У 1745 році з ним бачився Олександр Рігельман, автор “Літописної оповіді про малу Росію та її народ і козаків узагалі”. Історик записав спогад полковника про його відхід від гетьмана. Старшина жодним словом не обмовився про те, що він виконував завдання І. Мазепи. Між царем та Г. Ґалаґаном тоді відбувся такий діалог:

“Галаган! Вить ты с Мазепою вместе мне изменил?” – “Нет, государь”, – відповідав перебіжчик. – “Да ты с ним бежал?” – “Я не бежал, но как нам от него объявлено, что, по повелению вашего величества, велено нам с ним против шведов идти, то потому мы за ним и следовали, но вместо того, когда мы близ шведов стали, объявлено нам, чтоб мы ему последовали, а он предался уже королю с тем, чтоб отбыть нам от России и быть под мазепиным управлением, от всех монархов вольным... Что ж я, как некоторые и другие, хотя и усомнился, но отважась, пустился на власть судбины, потому что возвратиться уже от силы неприятельской, как представлялось, никак было невозможно; притом и разсуждал я о себе, что может быть и высвобождусь еще сетей сих, как то и удалось мне теперь. Хотя служить и обещался им, токмо в мыслях держал своих, что не для них, но своему царю, кому я присягою обязан. И так, коль скоро мы стали быть на свободе, тогда под видом разъездов в партию, следуючи, я нечаянно наехал весьма вдали от войска на отъезжих сих драбантов, которые мною сюда до вашего величества приведены 60 человек, кои, не опасаясь нас, яко своих уже людей, были в оплошности. Мы же, окружа, тотчас взяли всех со всею их амунициею, поскакали в путь свой и, приведя сюда, препоручаем их и себя в соизволение вашего царского величества, и просим если можем быть еще в доверенности, чтоб мы были такие же слуги, как и прежде, несумнительные”.

Тобто і лист миргородського полковника І. Скоропадському, і протокол допиту Д. Апостола, і спогад Г. Галагана не засвідчують прагнення І. Мазепи зрадити шведського короля. Яким же чином тоді з’явилися звернення канцлера та миргородського полковника до гетьмана?

Відповідь знаходимо у кількох рядках, на які чомусь не захотіли звернути увагу поважні історики-публікатори вищезгаданих листів. На чорновому посланні Д. Апостола до І. Мазепи виявлена правка Г. Головкіна і на останній сторінці припис: “Письма, что писаны к Мазепе по измене ево фальшивые от канцлера”. Укладачі-протоколісти діяльності царського наближеного саме так класифікували згадані документи. Вони ж були підготовлені із зрозумілою провокативною метою – підступно посварити Карла XII з гетьманом. Цій дуже правдоподібній дезінформації, очевидно, шведська сторона не повірила, або з якихось причин акція обмови І.Мазепи не була реалізована. Наміри царських зверхників виставити гетьмана перед його союзниками у непривабливому світлі продажного авантюриста у всякому разі не затьмарили шведсько-український союз 1708–1709 років.

Але, як не крути, ніщо не в змозі знищити велику ідею Івана Мазепи про вільну, незалежну, самостійну Україну. Історичний досвід незаперечне переконує, що вільна незалежна держава як історична структура, що забезпечує народу економічний і культурний розвиток, сприяє поступу, прогресу країни, її рівноправній участі в розвитку цивілізації. Панування чужоземної держави, особливо імперського характеру, в економічному відношенні є по суті панщиною на державному рівні. Народ вимушений віддавати свої матеріальні й духовні здобутки, а народне господарство тим часом занепадає. В духовному ж відношенні соціальна деградація призводить до зникнення народу, знищення його мови, культури. Тому ідея державної суверенності, незалежності має загальнолюдське значення і забезпечує нормальне існування кожного народу, кожної нації, зберігає етнофонд людства.

 

Висновки

 

Отже, підводячи підсумки проведеної роботи можна зробити наступні висновки.

Іван Мазепа походив із значного шляхетського роду, волинського чи подільського походження. Предки його в 16 ст. оселилися на Білоцерківщині в селі Мазепинці. Він народився (за різними джерелами)  в період з 1629 по 1640 рік. Дитинство Мазепи припало на час невпинних боїв козаків із Польщею.

Булава гетьмана Лівобережної України до рук Івана Мазепи потрапила в 1687 р., коли в результаті чергової антигетьманської змови генеральної старшини, інспірованої фаворитом тодішньої російської правительниці Софії князем Василем Голіциним, гетьмана Івана Самойловича не лише було позбавлено влади, а й заслано до Сибіру.

Обрання Мазепи пов’язане було з підписанням нових, "Колмацьких статей". В основу яких покладено "Глухівські статті" Многогрішного 1669 року, але з деякими додатками на користь Москви. Так, було застережено, що Україна не сміє порушувати вічний мир з Польщею і повинна підтримувати добросусідські стосунки з Кримом. Знову заборонено Україні мати  дипломатичні стосунки з іншими державами. Крім залог та воєвод, що були в Києві, Чернігові, Ніжені, Переяславі та Острі, московська залога мала стати в гетьманський резиденції - Батурині - для постійного контролю над гетьманським урядом. Заборонялось "голосов испущать", що "Малороссийский край гетманского регименту", а тільки казати, що він належить до єдиної держави з Великоросійським краєм. Тому мусить бути вільний перехід з Москви на Україну. Гетьман і старшина повинні дбати про зміцнення зв’язків між двома народами.

Коломацькі статті вперше заперечували  державний  характер гетьманської влади, а разом з тим і державність України. Але цей пакт не був реалізований.

У своїй зовнішній політиці гетьман відмовився від орієнтації на Польшу, Крим  і Туреччину. Боротьба з із Росією видавалась на той час безнадійною, тому тривалий час Мазепа просто продовжував  лінію Самойловича, спрямовану на забезпечення максимально можливої автономії.

Після того,  як Мазепа  переконався в тому, що Петро  І  нищить основи української державності, він  вирішив   використати   умови,   створені   Північною  війною (1700—1721 рр.)  для розв'язання державницьких проблем іншим шляхом. Вдало скориставшись козацьким повстанням на Правобережжі  проти  поляків   на   чолі   з   Семеном   Палієм і вторгненням   у  Польщу  Карла  XII,   гетьман  зайняв  своїм військом Правобережну Україну і тим самим знову об'єднав обидві її частини.

У стосунках з Карлом XII Мазепа наголошував, що Україна повинна бути незалежною державою з довічною владою гетьмана. її територію мають складати відвойовані від Росії землі, що належали колись українському народові.

Проте українські війська для організованого спротиву Росії не були готові і потерпіли поразку.

У внутрішній політиці Іван Мазепа спирався на старшину, низкою законів відособивши козацтво як окремий клас. Становище козацької старшини особливо зміцнилось на початку 18 ст., зросла кількість так званих бунчукових товаришів - старшинської молоді. Всі ці заходи гетьмана, як і реформи в галузі судочинства й податків, свідчили про намагання гетьмана  створити в Україні національну аристократію і з її допомогою вести боротьбу за повну автономію України. Водночас Мазепа всіляко дбав і про захист інтересів народних мас, обмежував апетити старшини, встановив максимальну панщину у два дні на тиждень, дозволив селянам винокуріння на власні потреби, намагався скасувати "оранди". Загалом гетьман дбав про інтереси всього народу, всієї країни. Він зробив вагомий внесок в духовно-культурну спадщину країни.

 Список використаної літератури

 

1. Бойко О.Д. Історія України: Навч. посіб.. — 3-е вид., випр., допов.. — К.: Академвидав, 2005. — 687 с.
2. Гончарук П.С. Історія України: з давніх часів до початку ХХ століття: курс лекцій: [Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.] / Київ. славіст. ун-т. — К., 2005. — 524 с.
3. Ґудзь В.В. Історія України: — К.: Слово, 2003. — 615 с.
4. Драгоманов М. Пропащий час. Українці під московським царством (1654 – 1876).// Пам'ять століть. – 2002. - №5. – C. 7 -8.
5. Енциклопедія історії України: [в 5 т.] / редкол.: В.А.Смолій (голова) та ін. — К.: Наук. Думка, 2003. - 329 с.
6. Заруба В. Політика кримського ханства щодо укр. земель в ост. чверті XVII ст.// Пам'ять століть. – 2003. - №2. – с. 42 – 49.
7. Історія України: [від давнини до сучасності: підруч. для студ. вищ. навч. закладів] / [Баран В., Войтович Л., Грицак Я. та ін.; відп. ред. Ю.Сливка]. — 4-е вид.. — Львів: Світ, 2003. — 518 с.
8. Історія України: навч.-метод. посіб / [М.М.Столбуненко, В.М.Красовський, Т.В.Житкова та ін.]; одес. юрид. ін-т нувс. — О.: Астропринт, 2003. — 622с.
9. Історія України: посіб. для абітурієнтів / [авт.-упоряд. О.В.Гісем]. — Кам’янець-Подільський: Абетка, 2003. — 331 с.
10. Історія українського козацтва: нариси у 2-х т. / [редкол.: В.А.Смолій (відп. ред.) та ін.]. — [К.: Вид. Дім «Києво-могилян. Акад.», 2006– ] - Т. 1 / [В.А.Брехуненко, Л.В.Войтович, О.Б.Головко та ін.], [2006]. — 799 с.
11. Капилов С. А. Історія слов’янських народів в історичних творах XVIIIст.// УІЖ – 2000. - №1. - С.29-37.
12. Каменський І.С., Назаренко Ю. Ф. Гетьмани України./ Україна. –  К. - 1991. - 342 с.
13. Кормич Л.І., Багацький В.В. Історія України: [підруч. для студ. вищ. навч. закл.] / Л.І.Кормич, В.В.Багацький; Одес. Нац. Юрид. Акад.. — К.: Алерта, 2004. — 407 с.
14. Король В. Істор. Укр. – К.: Феміна – 1995. - 328с.
15. Лановик Б. Д., Лазарович М.В. Історія України: навч. посіб. / Б.Д.Лановик, М.В.Лазарович; [наук. ред. П.В.Михайлина]. — 2-е вид., перероб. і допов. — К.: Знання-прес, 2003. — 733 с.
16. Мельник л. Г. Правління гетьманського уряду.// УІЖ – 2001. - №5. – С. 81 – 91.
17. Мицик Ю. А. Міжнародна конференція в Італії. Мазепа та його послідовники.// УІЖ – 2002. - №6. – С. 150.
18. Мицик Ю.А. та ін. Історія України: [навч. посіб. для старшокласників] / Ю.А.Мицик, О.Г.Бажан, В.С.Власов. — К.: Вид. Дім «Києво-могил. Акад.», 2005. — 569 с.
19. Молтях В. М. Україно-російські відносини другої половини XVII – XVIII ст.// УІЖ – 2003. - №6. – C. 110 – 116.
20. Орлик В. М. Податкові організації Рос. Імперії в Україні.// УІЖ – 2005. - №4. – C. 190.
21. Павленко С. Чи зраджував І. Мазепа Карла XII?// Пам'ять століть. – 2005. - №1. – С. 90.
22. Станіславський В. В. Політичні відносини Зап. Січі з Річчю Посполитою та правобережною Україною в 1686 – 1699.// УІЖ – 1999. - №1. – C. 18 – 29.
23. Струкевич О. К. Інституція гетьманства у політико-культурному сприйнятті старшинської еліти укр. гетьманщини.// УІЖ – 2002. - №4. – C. 49 -59.
24. Ступак Ф. Я. Доброчинна діяльність гетьмана І. Мазепи.// УІЖ – 2005. - №1. – С. 138.
25. Яковлева Т. Г. Мазепа – гетман: в поисках исторической объективности.// Новая и новейшая школа истории. - №4. –